Найкращі жіночі історії
710Історія з життя
Нормальні люди найбільше ненавидять понеділок. Це загальновідомо, не лише в соцмережах, навіть у книгах про це пишуть. Тож сперечатися не випадає.
То що не так з їхньою кімнатою? Ларка, здається, ладна була зустрічати усмішкою, інколи трохи показовою, будь-якого дня тижня. Та вона взагалі така… нешкідлива, непогана навіть місцями, але на своїй хвилі.
А от у Юльці аж починали зуби нити від самої мелодії вівторкового будильника. Залізти б під ковдру й пролежати до середи! Отак мріючи, вона встала і трохи прибрала у своїй частині кімнати, поки нагодиться люба матуся.
Лариска теж не залежувалась у вівторки: вміла користуватись маленькими приємностями від долі. А Юльці цими днями було не до суперечок, хто вмиватиметься зранку першою. Тож за декілька хвилин вона долучилася до експрес-прибирання, слухаючи в навушниках щось дратівливо-бадьоре.
Минулого тижня увечері понеділка Юлька не втрималась:
– Тобі добре! Ніхто не контролює, чи ти розігріваєш борщ замість шкідливої піци і чи немає пилу на твоїй шафці!
– Мені добре, бо я – сирота? – ввічливенько так усміхнулася Лариса, на мить відірвавшись від підручника. І Юльці довелося вщухнути.
От і зараз у двері їхньої кімнати ввічливо постукали. Та чекати дозволу увійти Юльчина мати вважала зайвим. За мить уже перевзувалась біля порога і скаржилась на сувору вахтерку, яка спершу не хотіла впускати незнайому жінку до студентського гуртожитку.
– І це добре, що за вами приглядають і не може будь-хто шастати! – завершила вона несподівано.
«Еге ж, дбають про безпеку, мов у в’язниці!» – Юлька не встигла озвучити свої думки. Лариска вже увімкнула електрочайник і запитала:
– Наталю Іванівно, будете гарячий чай? Певно, в електричці ще холодно?
Раз на тиждень Юлька палко ненавиділа цю підлабузницю. Але мала визнати, що наодинці з матір’ю сварка спалахнула б ледь не у дверях.
А так – п’ять хвилин скарг на важку дорогу і вставання о п’ятій ранку, аби встигнути на сільську електричку, ще трохи часу – на чай і вивантаження баночок і клунків.
– Мамо, я вже на третьому курсі, врешті. Й у змозі приготувати собі! Ти сама казала, що тобі важко все те волочити! Не треба!
І безжальна відповідь:
– Знаю я, як ти готуватимеш! Добре, якщо вермішель звариш, а не на чипсах і сухарях з крамниці сидітимеш. Он, попередньої суботи банку з-під борщу віддала не вимиту як слід!
– Юлю, як не вийдемо за п’ять хвилин, спізнимось на пару. А там викладач – звір. Ще й бали зніме за запізнення! – за цю незмінну вівторкову репліку Юлька вибачала сусідці майже все. Крім хіба що забризканого дзеркала над умивальником і спроби помінятися чергуваннями на кухні. Але ж має бути межа для вибачень?
Наталя Іванівна так само незмінно схвально відгукувалась про суворого викладача: а як же ще зі студентами, щоб на голову не сіли?! І починала збиратись на роботу. Їй у пансіон, де вона весь день прибирає номери, й так щотижня від вівторка до суботи з ночівлею в комірці, треба було аж за годину. А йти – хвилин із двадцять. Та краще прибути раніше, ніж нарватись на зауваження суворої начальниці зміни.
До вечора суботи, коли мати поверталася на вихідні до села й зазирала провідати одиначку, можна було видихати.
Та цього разу звичний сценарій дав збій: мати копирсалась у сумці, витягаючи гостинці. Юлька, міцно стиснувши губи, нашвидку фарбувалась перед дзеркальцем. Лариска ж мимохідь вихопила оком великий білий прямокутник альбому в місткій картатій сумці Наталі Іванівни. Жінка якраз намагалася дістати клуночок із картоплею і не пожмакати обкладинку з рожевою принцесою ще більше. Ларка мовчки допомогла.
– Спасибі, Ларисо, – дівчина із вдячністю саме брала «персональний гостинець, для тебе везла, бери, це корисно»: велетенське рум’яне яблуко та декілька цукерок, ніби дошкільняті, а не доньчиній ровесниці. – Хочеш глянути?
– На що?
– Ні, мамо, не треба, не соромся!
– Ой, та змовкни! До чого тут сором?! – без злості відмахнулась жінка. – Хто вечорами серіали дивиться, хто кросворди розв’язує. То ті кросворди гроші коштують, а мені малювання – безкоштовно. Знаєш, скільки після тебе залишилось у різних альбомах чистих аркушів? А уламків олівців? На цілий клас вистачить! От я і креслю потихеньку. Знаєш, Ларисо, Юля в мене гарно малювала колись, навіть учителька її малюнки в коридорі виставляла як кращі. Шкода, що вона зараз кинула: навчання, фітнеси, хлопці, все таке…
– Так, навчання, спорт, усе таке, часу вільного обмаль… – вміло не почула «зайве» Лариска, шурхочучи сторінками альбома.
Потім підвела очі зі щирим здивуванням:
– Слухайте, а у вас справді гарно виходить! Ось тут квіти – супер. Ви колись вчилися малювати?
– Яке там вчення, Ларисо, хіба що у школі, та й те забула. Тепер-от перемальовую малюнки з журналів, постоялиці чимало тої макулатури залишають…
Юлька не втрималася, заверещала, мов їй пекло:
– Лариско, чого розсілася? Спізнюємося на першу пару!
Наталя Іванівна не повелася на звичну провокацію:
– Нема чого матері соромитись! Бачте, пишне яке стало, ще молоко на губах не обсохло. Та не хвилюйся ти так, я нікому того не показую, тільки вам і ще Сергієві Йосиповичу, це – наш завгосп, солідний чоловік, удівець, на горілку й не дивиться. Такий не стане ні хихотіти, ні пліткувати. Тож не нервуй.
Лариска зиркнула на сусідку несподівано зло, немов хотіла вголос нагадати, що першої пари сьогодні не буде. Цікаво, у що обійдеться Юльці її мовчання? Допомогти зробити святкову зачіску чи якоїсь позиченої дрібниці з косметики вистачить?
І лише потім, прокручуючи в голові всю розмову, Юлька мала визнати, що того ранку Лариска виявилася розумнішою за неї. Сусідка ж вчасно почула, як Наталя Іванівна – і це в 50 років, що вже років із десять вдовіла! – без сорому згадала при доньці про якогось лівого чоловіка.
Юльця ж тоді взагалі втратила пильність і більше подумки бідкалась, що довелося годину провести на лавці в холі корпусу. До речі, виявилося, що то й на краще: від нудьги встигла сяк-так підготуватись до тесту.
І збагнула, що зовсім уже «мишей не ловить», лише за декілька тижнів. Під час відносно мирного чаювання ще одного вівторка її мати буденно розмовляла з Ларискою:
– Я тут дізналась, що тіні від дерев краще малювати не чорним, а темно-синім олівцем. Та, щоправда, таких олівців уже майже не залишилось, от думаю, може, світло-коричневим спробувати чи буде із землею зливатись?
Юлька закотила очі: о Боже, які мистецтвознавиці! І ледь не захлинулась гарячим чаєм, бо мати ніби між іншим кинула:
– До речі, Юльцю, ми із Сергієм Йосиповичем цієї суботи після роботи йдемо в кав’ярню. Ходи з нами! Трохи посидиш, познайомишся з ним, а потім у своїх справах чкурнеш.
Материн голос декілька разів здригнувся, та Юльці було не до того. Певно, її вереск чули на іншому боці коридору: вона була певна, що матері час до божевільні. Спершу мазюкання в альбомі, а потім ще й оце…
Лариска із застиглим обличчям вийшла в коридор і міцно-міцно зачинила двері. Під той вереск у коридорі вона вдягала куртку і взула чоботи, вдаючи, що зроду-віку глуха. Так само мовчки вона поралась увечері з немудрим господарством. Альбом Наталії Іванівни, який залишився лежати на підвіконні, вона демонстративно запхала в пакет. Наступного ранку перед парами заскочила до пансіону, де працювала жінка. Обидві відводили очі, поки юнка віддавала Наталії Іванівні забуте.
У дівочій кімнаті ще зо два дні мовчали. Потім, після гарної сварки, все було, як і раніше. От тільки у вівторок, а потім і у другий ніхто не стукав до їхньої кімнати зранку. І, що особливо соромно, на вахті Юльці залишили навіть не торбу з продуктами, як для першокурсниці, а конверт із підписом матері – з грошима й без записки.
Наступного тижня Юлька набрала потайки від сусідки номер материного мобільного. Довго слухала гудки. Зателефонувала на роботу, спитала, чи Наталя Іванівна працює, вислухала вичитування, що так, працює, якраз на зміні. Але нехай Юлька більше сюди не телефонує й не займає лінію телефону! Він не для родичів покоївок.
Нарешті вона здалася і звернулася до Лариски:
– У матері за два дні день народження. Що робити?
– Купи їй альбом із гарним папером і великий набір олівців. І віднеси на роботу з вибаченням, – як про щось очевидне відгукнулась та.
– Це, врешті, смішно, у її віці!
– Смішно? То веселися, – потисла та плечима й схилилася над підручником.
Лестощі на Лариску не діяли, але шляхом нехитрого підкупу: добре, почергую за тебе! – її вдалося схилити на супровід до крамниці з канцтоварами. А потім, після закінчення робочого дня, і до чорного ходу пансіону.
Там якраз святкували день народження Наталі Іванівни. У підсобці вся обслуга сиділа навколо нехитрого столу. В іменинниці були підозріло червоні очі, але вона мужньо усміхалася на кожен тост.
– Дівчатка мої прийшли! Це-от – моя доня Юльця і її найкраща подруга. Проходьте, роздягайтесь, сідайте до столу! – підскочила вона. А поруч сидів підтягнутий сивий чолов’яга, певно, той самий Сергій Йосипович.
– Та не метушися, Наталю, ти ж іменинниця! Сідайте, дівчата, які молодці, що прийшли, бо Наталка вже так чекала!
– Ми затрималися в університеті… – звично почала виправдовуватись Юлька.
– А ще вибирали найкращі олівці, – Лариса широко усміхалась і до болю вчепилася Юльці в руку: тільки ляпни щось на святі твоєї матері!
Та не встигла видерти правицю із сильного захвату супутниці, бо матір раптом розплакалася:
– А Сергій… Йосипович подарував мені акварельний папір і фарби. Господи, яка я щаслива, що ті, хто мені дорогі, мене розуміють і підтримують!
Юлька дуже повільно видихнула і присіла на кінчик вільного стільця. Сімейні сцени точно не на часі.
– Ой, забула! Якщо я до завтра не напишу реферат, мені хана! Навіть до складання модуля не допустять! Перепрошую, правда, маю бігти вчитися! – дуже театрально й фальшиво повідомила Лариска.
Вона ще раз щиро привітала іменинницю й не відмовилася взяти «на дорогу» кілька дорогих цукерок. Широко усміхнулась Юльці, яка поглядом обіцяла відігратись трохи згодом. І зникла у березневих сутінках із почуттям добре виконаного обов’язку.
До того ж реферат Ларка написала ще у вихідні. І весь вечір могла з чистим сумлінням дуркувати в кімнаті самотою та голосно слухати улюблену фолк-музику, не ловлячи скептичних поглядів любої сусідки щодо таких дітвацьких смаків.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
369
