Відгомін війни

Магдалена сидить у сутінках, не звикати – від лютого не вмикає світла. Спочатку не могла отямитись від шоку, потім радили світломаскування, згодом день став довшим, не було потреби світити. Осінь хотіла світла, бодай на часинку, але жінка економила кожну копійку. Тепер узагалі періодично вимикають електрику повсюди, а їй і байдуже – телевізор не дивиться давно, пісень на радіо не слухає ще давніше, бо сама співає. Тужливих і сумних співає, відколи єдиного сина призвали служити, Україну захищати.

Спершу телефонував матері щодня, потім – раз на тиждень, а згодом і взагалі не давався чути. Запитувала невістку, чи й до неї не дає звістки. Та скоромовкою відповіла, що зайнята, ввечері почуються. Минув не один вечір, а ні від сина, ні від невістки не було дзвінка. Тільки гудки йшли. Внуки теж мовчали.

Магдалена була на диво спокійна, материнське серце не відчувало найменшої біди біля її кровинки. І сни жахливі не снились, і думки погані не лізли в голову. Заспокоїла себе, що з сином усе гаразд, просто не має часу на балачки з нею. А може, командири не дозволяють користуватися мобільним, чула про такі накази. Ну що ж, війна має свої правила. Хоча які там правила? Приписи і закони.

Змирилася. Сиділа – чекала, ходила – чекала, робила – чекала. І весь час молилася.

У сусідів у вікнах ясно, а вона в темноті. Зачинила кури, які ще за дня пішли на сідало, підперла кілком хвіртку від городу, закинула защіпку на ту, що від дороги, – так надійніше, та й потюпала до хати. Вкраяла шмат хліба, помастила повидлом – ось і вся вечеря. У вікні ще сіро, а в кімнаті вже чорно.

Чомусь стало чорно й на душі. Уперше, відколи син ТАМ. Самотність липкою рукою стиснула серце – все життя сама. Був би чоловік, разом би сиділи в темноті, щось говорили, розраджували одне одного, все ж таки відрадніше. Нема... Повіявся ще замолоду на край світу, казав, що заробить копійку й приїде. Магдалена ходила до свекрухи, випитувала, як ото тепер невістку за того, хто наймиліший у світі. Свекруха обіймала невістку, частувала, запитувала про здоров'я, бо ж невдовзі має стати бабою, і на тому розмова закінчувалася. Правду Магдалена дізналася в пологовому: дві жінки в палаті розмовляли, та все охкали і ахкали. Магдалена прислухалась до розмови породілей, які були з одного села, що за горбом від її. Поміж годуванням жінки ніяк не могли наговоритись, чи то пак надивуватись їхній товаришці, яка чкурнула за одруженим чоловіком у світи. Магдалена слухала уважно, так уважно, що дихати забула – молодички розповідали про її чоловіка!

Отже, й свекруха знала! Ну що ж, на людях і виду не подасть, а вдома... Вдома, за зачиненими дверима рвала волосся на голові, билась до стіни, качалась долівкою від розпуки. А потім схаменулася – в неї є дитина. Вона насамперед мама, тож усе інше мусить від себе відсунути.

Розлучення, скупі аліменти, співчуття односельців, запитання сина – все минуло. Лиш чорнота з душі не зійшла, не вилиняла, не стала бодай сірою, чорною була – такою й в'їлась у душу, всоталась у кров, влізла гадиною в серце. Випила всі сльози, бо й плакати не було чим.

Про батька її сина не чула нічого, та й не хотіла чути. Будь-яку розмову про нього обривала на пів слові. Майже не згадувала його, гнала думки з минулого, як набридливу муху.

А нині, бач, вигулькнуло в пам'яті.

Ладналася в ліжко, – чого сидіти в холодній кімнаті, коли під ковдрою тепліше? Колись давно син привіз з-за кордону електричне покривало, – ввімкнула на годинку і вмостилась, немов на теплій печі. Вимикала з розетки, від біди подалі, й аж тоді лягала в нагріте широке ліжко.

Ще раз глянула з сумом у вікно, з надією на мобільний – нема. Нікого і нічого. Затеребила однією рукою ґудзики на грубому светрі, один відірвався, стукнув об підлогу, покотився. Не стала вмикати світла, завтра за дня знайде. Стук повторився. Дивно, чого вони відпадають? За третім разом второпала, що то стукають у вікно, а не ґудзики до підлоги. Злякалася: кого б то принесло, та й хвіртки зачинені, як дісталися на подвір'я? Злодій? Як вчинити? Увімкнути світло чи причаїтись, немов нікого нема? Серце закалатало аж у п'ятках, у животі нудний холодок. Знову стук і хтось кличе її на ім'я. Боже, як бути? Може, хто з лихими намірами, – що тепер дізнатися ім'я матері захисника і доповісти кому треба? Наслухалась, як свої ж здають. Принишкла. Загримали сильніше. І така лють узяла жінку, що вже нічого не боялася. Вхопила ножа – якщо ворог, то одного забере з собою на той світ. Ще має силу, не наскільки стара, аби здатися без бою.

 Увімкнула на подвір'ї світло, чи не вперше від лютого, сама ж залишилася в тіні. Стала чекати непроханого гостя, вирішуючи, що їй робити останньої миті.

 А він став під лампочкою. Високий, трішки зігнутий, сива чуприна зачесана вверх, як ото в молодості, незграбно махав руками, щось говорив. Магдалена його не чула, бо стукіт її серця бив церковним дзвоном. Невже? Скільки літ? З якими намірами? Явно не з добрими, коли отак поночі.

– Чого тобі? – опанувала себе.

– Наш син, Магдусю...

– Що з ним!? – відчинила двері, страх за сина переборов усі інші страхи.

– Уже нічого, все добре. Нарешті все добре. Знайшовся. У госпіталі. Був без пам'яті. По телевізору показували. Я бачив на власні очі. І впізнав. Я його впізнав.

– Як? Адже ти його жодного разу не бачив!

– Бачив, Магдусю. Часто бачив. Ми разом були там, на війні. Разом. Мене після поранення комісували, а він залишився.

 Магдалена відчула, як земля втікає в неї з-під ніг. А потім чиїсь руки її понесли. Поклали в тепле ліжко...

Розплющила очі, він сидів поруч.

 Отак, ніби й не вставав з цього місця довгих 30 років. Сидів і дивився на неї.

– Чи простиш хоч тепер, заради сина?

– Коли ти його залишав багато років тому, не думав про це? Заради сина...

– Я хотів повернутись, давно хотів, але ти не бажала нічого чути про мене. Хоч моя сестра з братом неодноразово починали розмову про мене, ти їх обривала на пів слові.

– Досить! Що з моїм сином?

– Кажу ж тобі, що все добре. Я був біля нього в Дніпрі. Днями мають перевести в нашу обласну лікарню.

– Як він тебе сприйняв, там, на війні, коли ви зустрілись? Я хочу йому зателефонувати! Вже і негайно!

– Не вийде, телефон залишився десь у донецьких степах. Лінія фронту давно відійшла з того місця, тому його ніхто не підібрав.

– Коли його переведуть – дай мені знати. А тепер іди собі.

– Не маю до кого йти, Магдусю. Один я на білому світі. До речі, може, я ввімкну світло?

Роздумувала мить: син пробачив батька, може, й життя врятував, коли впізнав у лікарні, то чи має вона право відштовхнути геть того, кого чекала все життя, та ще й у такий час?

– Вмикай. Уперше за дев’ять місяців. Я занадто змучилася від темноти.

Магдалена розплакалася. Вперше за 30 років...