КОЛИ ТАНЕ ЛІД

– М, свято для дітей, коли батьки вдають із себе чи то Діда Мороза, чи то святого, – поблажливо усміхнувся він.

– Ну, чому ж, це велике християнське свято, день, коли дітей винагороджують за добрі справи і заохочують до нових, а ще день, коли починається зимова казка. Дорослі теж його святкують.

На вимушеного співрозмовника скинулися холодні блакитні очі.

– То, значить, у цих дорослих мало роботи.

– Не в тім річ, – зітхнув той, дивлячись на вуличну метушню за вікном. – Просто деякі люди почали забувати і про святе, і про свята, а клопоти – їх зав­жди вистачало. А пам’ятаєте, як було добре колись? Ялинка, вогники, що спалахують на яскравих прикрасах, а отже, і на сторінках книжки, яку дитина намагається читати під ялинкою, бо так казковіше. Мандаринки, цукерки, оленятко зі спинкою у цяточку в новорічній шапці стоїть у дитячій кімнаті – такий бажаний подарунок. І пісня тітки за столом – як вона тоді співала!

Макс мимоволі почав прислухатися. Стоп! Звідки випадкова людина може знати про це? Ялинка, мандаринки – це було в усіх чи майже в усіх. Та й книжку під святковим деревцем, мабуть, любив читати малим не тільки він. А от таке, як у нього, оленятко точно стояло не в кожній дитячій. Батьки привезли його із закордонної поїздки на превелике щастя восьмирічного сина. І не в кожного була дзвінкоголоса тітка, яка краще за всіх виводила за столом: «Ой хто-хто Миколая любить...». Хлопець уважніше придивився до немолодого чоловіка навпроти. Їхні погляди зустрілися – напрочуд добрий його і здивовано-недовірливий Макса.

– Вибачте, я вас знаю?

– Знав би, якби захотів, – відповів співрозмовник. – Та ти і знав, тільки забув. А от я тебе добре пам’ятаю. Я бачу всі вісім мільярдів людей, дивлюсь на тисячі їхніх вчинків і допомагаю їм ставати кращими триста шістдесят п’ять днів на рік, двадцять чотири на сім. Нічогенька в мене робота, правда? До речі, ти ще дещо забув.

– Що? – Макс і досі усвідомлював сказане й готовий уже був почути що завгодно.

– Зазирнути сьогодні вранці під подушку.

Незнайомець знову всміх­нувся собі в бороду і вийшов із кав’ярні. Макс супроводив його спантеличеним поглядом, так і не второпавши, хто був перед ним – чи то божевільний, чи то давно забутий родич. Макс машинально допив уже холодну каву і знову поринув у свої роздуми, але вже не про звіт.

Він розчинився десь на тлі ялинково-мандаринової круговерті. Перед Максимовими очима було все те, про що йому так влучно нагадали хвилину тому. Ось він сидить під зеленою хвоєю, обклавшись цукерками. Гілочки лоскочуть і поколюють йому щоки. Макс намагається читати, але це майже неможливо: пустотливі вогники заважають, стрибають по сторінках синіми, червоними, жовтими, зеленими спалахами. Зрештою, він уже не намагається щось розібрати, а тільки милується різнокольоровими зірочками, скляними іграшками, що весело підморгують йому з гілочок, і оленятком, з яким бавився весь вечір. А з іншої кімнати долинає спів дорослих, і ось уже тітка Галя заводить своїм чудовим, красивим голосом пісню про Миколая. А ось хлопчик уже стоїть на вулиці, закутаний до самих вух, і ловить на рукавичку сніжинки. Макс намагається не дихати, аби вони не розтавали якомога довше, і старається встигнути їх роздивитися. Такі гарні і всі різні, жодної однакової!..

Макс думав про сніг, але на душі чомусь теплішало. І поступово танув лід у його очах. Максимові чомусь захотілося зробити щось дуже добре. Не так, як зазвичай, ненароком, а спеціально. Він і зробив, як умів, – дав щедрі чайові офіціантці, купив багато їжі біднякові, що просив милостиню за рогом, і поніс у рюкзаку цілу купу миколайчиків для близьких.

Уже давно Макс не поспішав додому так, як сьогодні.