КОЛИ ОДЦВІТЕ ЛОБОДА

– Це ти винна, що вона впала, – кинув на ходу високий хлопець з команди суперників. Він підійшов до Іри, взяв її під лікоть. – Я проведу тебе до медичного кабінету, де оглянуть твої пошкодження.

Іра була безмежно вдячна, що хтось надав їй допомогу. Відчувала, що за мить її сльози прорвуться назовні нестримним потоком. Пошкодження були не дуже значними, а от внутрішній біль від образи ятрив душу. Ірина ще не зовсім оговталася від втрати близької людини, а цькування в школі лише додавало страждань. Майже місяць дівчина стійко трималася, терпіла булінг від однокласників. Та сьогоднішня подія виявилася останньою краплею, що вибила землю з-під її ніг у всіх сенсах. Коли вони доходили до медичного кабінету, Ірина почала шморгати носом та втирати сльози, що тонкими струмочками збігали щоками.

– Тобі дуже боляче? 

Дівчина не змогла відповісти, бо горло стиснуло спазмом.

Її ранки на колінах та долонях обробили антисептиком, а під язик дали заспокійливу пігулку.

– Артеме, допоможеш Ірині дістатися додому? – звернулася до хлопця медсестра. – Щось дівчина зовсім бліда, напевне, налякалася дуже.

– Усе гаразд, я сама дістануся додому, – почала заперечувати Іра. Вона згадала, що бачила фото хлопця на стенді у вестибюлі з написом «Президент школи». І тепер Ірині було незручно за свою слабкодухість та сльози.

– Дозволь усе ж таки супроводити тебе. Я Артем, – усміхнувся та простягнув руку дівчині. Ірина зупинила свій погляд на очах хлопця. Вони нагадували сіре осіннє небо, але зовсім не були похмурими. Уперше за цей місяць хтось з учнів перейнявся її проблемами, дивився не байдуже чи зверхньо і з насмішкою, а лагідно й щиро. Й Ірині потроху почало відлягати від серця, ставало спокійніше в компанії із сірооким президентом.

– Ходімо, заберемо твої речі, а ще мені треба відпроситися з останнього уроку.

Артем тримав Іру під руку, хоча в цьому й не було особливої потреби. Так вони увійшли до її класу. Білявка на ім’я Віка, що була винна в пригоді з падінням, неприязно зиркнула на Іру, від чого тій знову захотілося всунути голову в плечі та бігти стрімголов звідси. Побачивши, як дівчина перемінилася на обличчі, Артем узяв її долоню та легенько стиснув на знак підтримки.

– Шановні, завтра матимемо серйозну розмову про те, що відбувається у стінах цього закладу. А з тобою, – він затримав погляд на Віці, – ми поговоримо окремо!

Білявка скривилася, її гарненьке личко перекосило від злості. Ще ніхто в школі жодного разу не заперечив Віці і не звинуватив її у неправомірній поведінці, хай би що вона робила.

– Я знаю дієве знеболювальне, – підморгнув Артем, коли вони проходили біля крамниці солодощів. – Тут є смачні еклери з полуничним кремом. Відмовок не приймаю!

Артем з Ірою зупинилися на лавочці в парку, аби з’їсти свої тістечка та випити капучино в паперовому горнятку. За декілька годин у житті дівчини відбулися певні події, що були повсякденними, як булінг у школі, та неочікуваними, винятковими, як знайомство з Артемом і його турбота. Єдиним її другом був щоденник, з яким Ірина ділилася переживаннями, інколи – радощами. Тітка створила племінниці всі належні умови для проживання та виховання, забезпечила її всім потрібним. Та відкритися, поговорити відверто про те, що турбує, не наважувалася. Боялася, що її переживання тітка не сприйме серйозно, отже, подальше розчарування та неприйняття тільки додало б Ірині страждань. До цього дня здавалося, що її проблеми нікого не хвилюють…

Вони йшли, тримаючись за руки. Поряд з колією для потягів пнулася до останніх сонячних днів лобода. Трава не зважала на холодні ночі, на те, що все відцвітає, і їй теж уже час скинути свої квітки й листя. Іра навмисне пройшла, торкаючись бур’янців, від чого її білі кросівки запилилися жовтим. Колись вона виполювала цей бур’ян на грядках з цибулею та картоплею. А коли лобода де-не-де залишалася край городу до осені, то рослина формувала міцне стеб­ло та потужний корінь, її потім хоч сокирою рубай – не вирвеш. Ірина чимось була схожа за характером на цю міцну рослину, мала сильну внутрішню опору.

Часом велике місто буває жорстоким до чужинців. Але, на щастя, сьогоднішній збіг обставин вселив надію і дав іще один шанс полюбити цей великий мурашник зі своїм характером, мріями та людьми, які здатні не тільки ламати, а й лагодити крила.