КОХАННЯ НЕ ПЛЯМУЮТЬ ДРУЖБОЮ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Наталія ОСИПЧУК

21 жовтня 19:56

413

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Життєві історії

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Як давно це було! Вона вже й не пам’ятає, коли могла так багато часу відводити своєму улюбленому читанню... Пригадала спекотний липневий день, коли сховалася в садку поміж розкішних яблунь і соковитих груш. Там, у затінку, коли тебе ніхто не бачить, гортала сторінки роману «Тріумфальна арка». Мине так багато часу, коли в дорослому житті бракуватиме часу на читання, але ті слова Ремарка спливатимуть у її пам’яті знову і знову: «Залишитися друзями? Розбити маленький город на захололій лаві згаслих почуттів? Ні, це не для нас із тобою. Так буває тільки після маленьких інтрижок, та й виходить доволі фальшиво. Кохання не плямують дружбою. Кінець є кінець». Тоді, у світло-пастельній юності, ці слова були такими романтичними, але не до кінця зрозумілими. Коли ти до кінця так і не розумієш, де закінчується дружба й починається романтика – ще по-дитячому наївна, але з перспективою перерости у щось більше...

...Вони познайомилися в потягу, і на перший погляд, романтичного було замало. Він допоміг дістати з верхньої полиці ковдру, вона ж випадково скинула зі столика його барсетку. Перепросила й нахилилася під столиком, він же не втримав ковдру, і та накрила її з головою. Поки вона виборсувалася, він не стримав усмішки. Справді, не розреготатися було неможливо. Отак зі сміху, як вона потім казала, й зародилося їхнє кохання-зітхання. Але це було пізніше, а поки що вони їхали собі в потягу й ні про що не здогадувалися. Про що саме? А хоча би про те, що вже на виході в неї раптом порвався ремінець на сумці, і якби не його миттєва реакція, всі тельбухи розсипалися б миттєво. Але він знову опинився вчасно поряд, підхопив спочатку ту торбу, а потім і її, разом збирали речі. Тоді він допоміг знову спакувати все, наскільки це було можливо, аби хоча б якось дістатися додому. Словом, вони були приречені познайомитися, бо не може бути стільки випадкових збігів. І ось вони вже знають імена одне одного, дивуючись, чи то справді збіг, чи то вже сама доля втрутилася в їхнє знайомство. Він – Михайло, вона – Михайлина, і то вже якась містика.

...Чомусь Михайлині саме тоді захотілося всі ці веселі й кумедні моменти, які з ними сталося, записати до щоденника. Ну ж бо правда, було стільки всього, про що – вона була впевнена – згодом було б цікаво почитати. Отак і почалася її щоденникова епопея, і саме той вікопомний «документ» став свідком їхнього кохання. «Після тієї приголомшеної поїздки я увесь вечір згадувала цього кумедного попутника, – записувала Михайлина. – Та й далі не переставала думати про Михайла. Чомусь була впевнена, що він одразу зателефонує, бо нащо було брати номер телефону? Але він не поспішав телефонувати, і я помітила, що розчаровуюся, що мої очікування не виправдалися...» Михайлина зберегла ті свої щоденникові записи, щоб перечитати їх тоді, коли їхній вітрильник, який ішов на величезній швидкості назустріч хвилі, розбився вщент. Це було так несподівано, шо заздалегідь підготуватися було неможливо. Та й хіба можна колись підготуватися до втрати, навіть якщо вона неминуча?

«А Михайло все-таки озвався, – здається, рядки в щоденнику Михайлини підстрибнули від радості догори. – Запропонував зустрітися, і я, забувши про те, що можна було все-таки взяти паузу для годиться, бігла до нього так, наче ось-ось мав відійти мій потяг... Чомусь він запросив мене на атракціони... Це було так незвично, бо востаннє, здається, я гойдалася на тих човниках у дитячому віці. Але Михайло вирішив, напевно, що це романтично для першого побачення. Потім у нас було багато різних пригод і мандрівок, бо Михайло любив несподівані поїздки та сюрпризи. Мені здавалося, що ми знайомі тисячу років, тож логічним продовженням стало наше одруження. Але я от написала це слово – “одруження”, і все це якось банально, навіть сухо. Щось на зразок “уклали шлюб”. Але для мене Михайло став цілим світом, моєю частинкою. Іноді мені навіть ставало лячно, я запитувала себе: мовляв, не боїшся, якщо щось піде не так? А раптом... На цьому моменті моє серце завмирало, і я ні про що більше не могла думати. Я гнала від себе нав’язливі думки, бо надто багато нас пов’язувало, аби просто взяти й перекреслити...»

Михайлина відірвалася від тих записів, замислилася... У пам’яті спливали картинки-пазли, в яких усе складалося так вдало, що сумнівів не виникало: їй пощастило. Вона колись просила у Всевишнього, аби зустріти свою людину. Ключове слово – «свою», щоб він був відданим. Нічого більше не треба, лише б він був їй відданим, незрадливим. Коли вони махнули в гори на вихідні, навіть не здогадувалися, в яку втраплять халепу. Хоча снігу великого не було, проте морозець уже прихопив землю, тож рухатися було складно. Михайло вже подумав про те, що пересуватися буде небезпечно, і хотів змінити маршрут, та не встиг. Михайлина не помітила ущелини і, посковзнувшись, ледь не потрапила в пастку. Михайло відреагував миттєво – підхопив дружину майже останньої миті. Від страху не пам’ятав себе, картався немилосердно. Гострих відчуттів, бачте, йому захотілося. Коли слизько, про які мандрівки може йтися? Але ж хотілося поблукати гірськими стежками, відчути правічну красу гір. Михайло любив гірські мандрівки, та й Михайлина його виявилася легкою на підйом, тож проблем із подорожами не було. От тільки не врахували всієї небезпеки, та того дня їхні янголи-охоронці були на сторожі. На щастя, все обійшлося, Михайлина навіть злякатися по-справжньому не встигла, на відміну від Михайла. Бо той картав себе ніби востаннє. Навіть не хотів більше затримуватися в цьому місці, поїхали ще на екскурсію.

...І все ж таки любов до екстриму в нього залишилася. Михайлина гортала сторінки щоденника, ніби повертаючись у минуле: «Ми поїхали на море, і Михайло вкотре випробував долю... Ми плавали, відпливли від берега доволі далеко й навіть не помітили, як налетів шалений вітер. Так буває на морі, особливо коли спекотно, тож треба бути готовим до різких змін у погоді. Я навіть оком кліпнути не встигла, як здійнялися величезні хвилі, справжнісіньке цунамі. Хоча завжди непогано плавала, навіть розгубилася. Що робити, як його доплисти до берега, маневруючи поміж височенних хвиль. Кричу Михайлові, аби підстрахував, і з жахом помічаю, що його... поряд немає. У мене всередині все обірвалося. Невже сталося непоправне, невже Михайло захлинувся, не зміг виборсатися з водяної пастки? Не пам’ятаю навіть, як я втрималася на тій розбурханій поверхні, як не пішла на дно, на корм, як любив жартувати Михайло, рибам? Але раптом відчула, як якась небачена сила міцно стиснула мене за коліна й ніби виштовхнула назовні. Боже, як Михайлові вдалося триматися на розбурханій поверхні, ще й мене штовхати, досі не можу збагнути. Але попри височенні хвилі та розбурхане-розтривожене море, ми все-таки дісталися до благословенного берега. Хіба ж таке забудеш?!»

А ще пригадалися поїздки верхи на конях і польоти на повітряній кулі. «Михайлику, – докинула жартома, – тобі що, в житті екстриму бракує? Ми постійно випробовуємо свої сили, і небезпека постійно чатує за нами...»

«Небезпека? Хіба це справжня небезпека? – всміхнувся Михайло. – Ми просто готуємося до справді грандіозного випробовування...» Чомусь замовк, став задумливим. Якби ж то знаття, про що він думав. Михайлині здалося тоді, що непосидливий її Михайло обдумує-обмірковує черговий грандіозний план їхніх пригод та подорожей. Але чоловіка покликали на зустріч однокласників, він відмовлявся, посилався на брак часу, та все-таки поїхав...

...Чому так важко сказати, що у ваших стосунках змінюється настільки важливе, сокровенне, чому навіть назву підібрати важко? От нібито все, як раніше, ви разом і нічого не змінюється, але чуттєва душа вловлює будь-який камертон. Михайло повернувся, все було так, як раніше. Та раптом кілька телефонних дзвінків, він знітився, удавав, нібито нічого не відбулося. Михайлина теж удавала, що то просто випадковість. Так, йому телефонували, так, він чомусь (ключове слово) поводився дивно. Раніше ніколи такого не було. Михайло вийшов, причинив двері. Говорив приглушеним голосом. Потім чомусь уникав дивитися в очі Михайлині. Вона мовчала, лише спостерігала. Щось ворухнулося всередині, ніби якась здогадка, але вона відразу пригасила здогадку. Історія їхнього знайомства, їхнє життя, таке наповнене і цікаве, хіба все це може зникнути в одну мить? Не хотіла думати про погане, але несподівано Михайло повідомив, що повинен на кілька днів поїхати у відрядження. З якого дива і чому знову до свого рідного міста? Коли за ним зачинилися двері, вона подумала про те, що варто було його спинити, не пустити. Або хоча б поцікавитися, чи не пов’язано це відрядження із зустріччю випускників. Чому вона тоді змовчала, коли він виходив з дому? А всі свої розбурхані почуття виливала на папір, занотовуючи у щоденнику: «Тебе потрібно було зупинити, бо в мене було відчуття, що то відрядження направду стане фатальним. До того ти ніколи так не поводився. Ти шукав будь-яку мить, аби ми провели навіть короткий проміжок часу разом. А твої мандри, до яких ти мене привчив? Якщо до тебе я не могла собі уявити, що можна ось так запросто зірватися з місця і кудись їхати, то з тобою це стало звичною практикою. Захотіли – і полетіли. Чи то на повітряній кулі, чи то літаком. А стрибки з парашутом? Здається, що з мене буде така собі екстремалка, але ти переконав мене, що стрибнути з парашутом у тандемі, на мить відчути себе птахом у вільному польоті... Воно того варте, на твоє переконання. Але ти завжди був переконливим, тому я вірила тобі. Втім, перед тим божевільним стрибком, зізнаюся, в мене від страху все захололо. Я взагалі не пам’ятаю, як підіймалася своїми дерев’яними ногами, з яким жахом чекала тієї миті, коли ми разом мали стрибонути в безодню. Інструктор тоді сказав, що кохання має нас тримати, бо ми – наче два крила великого птаха. І допоки ми будемо разом, доти наш птах ширятиме в бездомному небі. Не пам’ятаю, як ти вмовляв мене зробити цей крок назустріч безодні, я довго не наважувалася, але ти мене обійняв, і ми справді полетіли, мов два птахи. Мав рацію той інструктор, який казав нам, що, допоки будемо разом, ми непереможні... І мені здавалося, що так буде завжди, бо хіба ми зможемо існувати одне без одного?»

...Нехай ті спогади були хаотичними, та коли у вас стільки спільного з людиною, то не дивно, що ви згадуєте якісь фрагменти з вашого життя. У Михайлини вони були пов’язані з екстремальними ситуаціями, бо Михайлові справді завжди хотілося вразити і себе, і свою дружину. Та коли він поїхав до міста свого дитинства і вперше нічого так докладно не пояснив, вона розгубилася. Просто звикла, що він завжди поряд. Без нього важко було уявити своє подальше життя, хай би як банально це звучало.

– Я вже вдома! – Михайло з’явився так само несподівано, як зник. Михайлина навіть розгубилася. Що їй робити? Радіти, що він повернувся? Розпитувати, чому і навіщо взагалі зникав? З’ясовувати, як ця дивна поїздка пов’язана із зустріччю випускників? Поки обмірковувала, внутрішній голос підказав сам: мовляв, нікуди не поспішай, усе якось владнається. От тільки як владнається – зі знаком плюс чи мінус? Поки Михайло мився з дороги, озвався його телефон. Обережно взяла його, вдивляючись в екран. Висвітилося ім’я Леля. Інтуїтивно підняла слухавку, проте себе не видала, мовчала. Невідома Леля теж секунду мовчала, а потім обережно чи то запитала, чи то привіталася:

– Алло, Мишко?

Михайлина мовчала. Отим своїм фамільярним «Мишко» незнайома Леля ніби штовхнула її з висоти, і Михайлина ледь трималася, щоб не втратити рівновагу. Натиснула на відбій і відклала телефон. Заварювала чай на кухні, обдумуючи, як учинити далі. Вдати, ніби нічого не відбулося? Відразу перейти до рішучих дій і запитати, хто ж то така Леля і чому вона з’явилася, щойно Михайло повернувся додому?

– Вип’ємо чаю? – запитала, коли він з’явився на порозі. Михайло мовчав.

– То як, чаювати будеш? – повторювала своє запитання, всіма силами намагаючись відтягнути розмову.

– Ти чула дзвінок? – ошелешив своїм запитанням Михайло.

– Хто вона, ця Леля? – Михайлина теж не стала вдавати, ніби нічого не відбувається.

– Це не те, про що ти подумала, – він сказав так швидко, ніби боявся, що вона розпитуватиме далі, а йому цього не хотілося. Але Михайлина дивилася так вимогливо, що Михайло підніс руку до чола, ніби хотів стерти спогади, які цієї миті були такими зайвими...

«Він щось говорив, щось пояснював, – записала до щоденника Михайлина. – Десь колись щось там було з тією Лелею, але то було давно і неправда. Так, зустрілися на тому вечорі, вона була поряд, але то лише якийсь спалах, якась мить. І все, як у космосі, коли спалахує зірка, миттєво гасне, а далі – чорна діра, безодня. От щось таке було з ним, моїм Михайлом, наче свій експеримент над ним поставили темні сили. Я слухала його, чесно намагалася повірити в те, що, справді, все буває. От він скаже тій Лелі, що не варто його турбувати, що то – лише мить, слабкість... Він обіцяв усе владнати і запевняв, що його почуття до мене не зникли нікуди, і все в нас буде, як раніше. І подорожі, і пригоди, навіть стрибки з парашутом. І я на це повелася, бо хотіла той неприємний епізод забути, викреслити зі своєї пам’яті, наче якийсь дурний жарт. Ми справді поїхали до того самого інструктора, який, наче священник, наставляв нас триматися одне одного. Бо поки ми разом, ми непереможні.

Ми мали бути наче два крила у птаха, який ширяє у просторі так високо, що його не можна наздогнати. Інструктор усе допитувався, невже нам так сподобалося стрибати, що ми готові були повторити той відчайдушний політ у вільному падінні. Михайло так міцно стискав мою руку, ніби боявся, що я втечу. Але я нікуди не тікала, я просто зрозуміла, що не зможу з ним летіти, як птах, не зможу бути його другим крилом, бо перше було поранене. Коли в тебе два крила, ти почуваєшся вільним, безстрашним, і я була вдячна долі за те, що не так давно відчувала з Михайлом цю єдність. Але саме цієї миті в моїй пам’яті спливли слова мого улюбленого Ремарка, які давно вже стали хрестоматійними: “Залишитися друзями? Ні, це не для нас із тобою. Так буває тільки після маленьких інтрижок, та й то виходить досі фальшиво. Любов не плямують дружбою. Кінець є кінець...” Михайло обійняв мене, як минулого разу, коли я повністю довірилася йому, тому наш стрибок у тандемі був таким дивовижним, що примусило інструктора нам аплодувати. Він називав нас птахом, два крила якого величні й прекрасні. Коли я вивільнилася з обіймів Михайла і сухо повідомила інструкторові, що цього разу стрибка не буде, він не повірив сказаному. “Вже все готово! Просто треба довіритися одне одному!” – його слова прозвучали наче в рекламному слогані. Я не могла пояснити йому, чому саме не можу довіритися. Як і сказати про те, що крила у вільного птаха вже поранені і вони вже не будуть такими величними та прекрасними. Я розуміла, що Михайло так швидко не здасться... Ще буде сказано багато слів, адже він, по суті, не зник, не залишив мене, він був поряд і відчайдушно намагався врятувати наше кохання. Та вона, наша любов, була заплямована, а дружити з тим, кому ти довірилася та відкрила душу, я знала, що не зможу... От тільки серце стискалося від однієї думки, шо я мала сказати Михайлові ті хрестоматійні слова про те, що кінець є кінець... Бо ж поранений птах небесну височінь бачить лишень у снах...»

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!