КЛЮЧІ ВІД ЛІТА

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

04 вересня 22:22

376

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Історії з життя

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Дарина з червоним обличчям вискочила з під’їзду, наче ошпарена! Сигналізація її електрички Зойки, як вона люб’язно називала свою маленьку електричну автівку Renault Zoe, лагідно йойкнула і блимнула фарами, коли тоненькі пальчики тендітної злючки натиснули на кнопку брелоку. Зойка начебто казала: «Я готова, моя дівчинко, поїхали!»

Дарина поклала важку торбу на переднє пасажирське сидіння, вмостилася за кермо і майстерно скерувала свою манюньку між двох великих позашляховиків, один з яких – Ромка, її чоловіка. Хоча й була спокуса влупити йому в зад, мається на увазі в зад його авто, але все ж таки щось зупинило її від цього вчинку, який міг ще більше поглибити їхню сварку. Чи це вже не просто сварка? Ось про це вона подумає не сьогодні.

Дарина скерувала електричку на проспект і, наче навіжена, пролетіла на червоний світлофор. Пригальмувати її примусив лише гучний звук клаксона байкера у сріблястому шоломі, чоловік виїхав їй назустріч. Після цього автоледі наче отямилася, оговталася і з’їхала в перший провулок. Руки ще тремтіли, обличчя палало, серце калатало, і тут Дарина відчула в кишені віброзвук телефона. На екрані висвітилося «Коханий». «Тільки не ти, зраднику», – прошипіла і свайпнула вбік екрана «вигук», щоб не бачити того, кого ще вчора вона називала коханим. І була впевнена, що і для нього вона кохана та єдина.

Дарина поклала на кермо схрещені руки і притулилася до них лобом. І що далі? Куди далі? До батьків – ні, бо треба пояснювати все від самого початку. А де той початок? Вона й сама не знала. Тільки зараз, сьогодні вона почула розмову Романа у ванній кімнаті, коли відчинила двері, щоб покласти чистий рушник. Він фліртував і домовлявся з кимось про зустріч.

Думки, запитання, спогади, гіркота, дрімота…

«Шльоп» – дивний звук перервав сон, і на великому автомобільному склі з’явилася велика сіро-біла густа пляма. Якийсь мерзенний птах випорожнився просто на її Зойку! Дарина вийшла з авто, щоб роздивитися цього гівнюка, але в густих гілках височенного дерева нічого не побачила, окрім… рясно всипаної шовковиці. І тут Дарина зрозуміла, хто її врятує, точніше що – дача подруги із шовковицею. Вона набрала номер телефону подруги і після почутого «Де тебе носить? Твій Ромко вже кілька разів телефонував і мені, і Сашкові, він хвилюється. Думав, що ти в нас! Що там у вас відбулося?» промовила:

– Соню, кицю моя, – почала Дарина, – я обов’язково тобі все розповім, але потім.

– Ти зараз де? Не лякай мене! – лаялася подруга.

– Соню, почекай! Я з проханням: чи можна пожити трохи на вашій дачі? Ви начебто там рідко буваєте.

– Не те щоб там хтось жив, але туди іноді приїжджає родич Сашка порибалити.

– Тобто там зайнято? – важко видихнула Дарина.

– Ні, для тебе там купа місця, – заспокоїла Соня, – і цей Ігор, може, й не приїде, коли дізнається, що там така чіка поселилася. А ти, взагалі, надовго в резервацію? – поцікавилася подруга.

– Поки не знаю, треба оговтатися, багато над чим поміркувати. Ну, може, на місяць чи на два.

– А як твоя робота? Їздити в офіс усе ж
далекувато від нашого села.

– Завтра це і буде першим запитанням до керівника щодо віддаленої роботи. Мої деякі колеги-айті працюють на Балі від початку війни і нічого, – зауважила Дарина.

– Так, рибо моя, вже майже ніч, а тобі не менш ніж годину їхати, тож рушай, – закінчила бесіду подруга.

Дарина простягнула руку до гілки й зачепила декілька стиглих шовковиць у долоню, а інші ягоди, які не втрималися на гілках, самі посипалися шовковичним дощем на білу футболку та блакитні джинси майбутньої дачниці.

– Цей день-пердень колись закін-
читься? – вигукнула Дарина і запхнула до рота неймовірного смаку ягоди, щоб хоч чимось себе потішити.

– Кар-р! – невідомо відкіля над головою з’явилася ворона завбільшки з корову, і ще один її ляп прилетів уже на дах Зойки.

– Ах ти гівно! – вигукнула птаху автоледі, облизала чорні долоні, глибоко вдихнула, різко видихнула і сіла за кермо.

Їхати до дачі знайомою дорогою було нескладно. Що далі від міста, то менше заторів, але все ж дісталася до пункту призначення вже темною ніччю.

Дарина зупинила машину біля високого паркану, посмикала двері воріт і зрозуміла, що вона не запитала в Соні про ключі від воріт. Від дому вона знала: на гачку, на стіні будинку, збоку. Дівчина залишила всі речі в машині й пішла оглядати найкраще місце, щоб перелізти через паркан. Дякувати богу, вуличне освітлення існувало, але нічого зручнішого, крім товстої та розлогої гілки дерева, Дарина не побачила. Саме те – Сонине шовковичне дерево! Вона підстрибнула, щоб дістати гілку й спертися об паркан, і саме в цей момент почула чоловічий голос з того боку паркану:

– А постукати не пробували?

Від переляку Дарина сильно смикнула гілку, довге волосся, зібране у хвіст на маківці, піднялося разом із гілкою і на її голову, вдруге за сьогодні, посипався шовковичний дощ.

– Ви хто? – захрипло-перелякано запитала вона і побачила голову молодика.

– Я – Ігор, родич Сашка, – він зробив паузу, щоб дівчина повитрушувала зі свого волосся розчавлені перестиглі ягоди, – він мене попередив, що сюди їде «чіка-тріка», – й так гучно всміхнувся, і його усмішка у сяйві нічного ліхтаря була така харизматична, що Дарині нічого не залишалося, як підтримати веселий нічний вайб.

– То, може, пустите переночувати? – запитала Дарина і потерла брудні від шовковиці долоні, відчуваючи гидку липкість.

Хлопець за лічені секунди відчинив ворота і запустив до маєтку нічну гостю. Коли Дарина опинилася біля Ігоря, відчула себе поруч із цим атлантом крихітною і беззахисною, бо там було метрів зо два м’язів. І саме цієї миті гучно забулькав її шлунок-зрадник.

Ігор, усміхнувшись лише кутиком вуст, і не запропонував, а якось тихо командним голосом відчеканив:

– Поки помиєтесь, я розігрію юшку з карасів, – розвернувся до неї спиною і пішов красиво вимощеною камінцями доріжкою, яку освітлювали ліхтарики на сонячних батареях.

«О, цей неймовірний нічний сільський запах, яким можна лікувати від неврозів замість пігулок, – промайнуло в голові столичної дівчини. Цього запаху ніколи ні з чим не сплутаєш: солодко-легкий, трав’янисто-земельний, лагідно-заспокійливий».

Вдихай-заспокоюйся-одужуй!

Дарина стягла із себе брудні речі, скрутила та поклала на підлогу: «Завтра прокинуся і викину. Нічого сумувати за ганчірками, ось трапилась така нагода гардеробчик поновити. Шопінг – теж терапія для нервових пані. А я зараз, здається, її типовий представник», – і усміхнулася сама до себе.

Поки Дарина відмивалася, її телефон неодноразово «атакували» мама, Соня, коханий і їхня донечка, яка навчалася в польському університеті вже два роки. На якусь годину Дарина відчула себе шукачкою пригод, а не зрадженою та приниженою дружиною. І це нове для неї відчуття дуже подобалося жінці, тому, подумала: «Не хочу псувати собі настрій, відповім усім зранку».

Вона вийшла з душу із закрученим рушником на голові й у махровому халаті, які Соня та Сашко завжди тримали у ванній кімнаті на полиці для гостей. У вітальні був увімкнений торшер, і його жовті, не дуже яскраві промінчики освітлювали лише велике крісло-гойдалку з картатим пледом на ньому. На великому круглому дерев’яному столі стояла порцелянова тарілка з білою запашною хмаркою рибної юшки, поруч – ложка та два шматочки хліба, просто на серветці. Вітальня була незвично порожньою, як для цього дому і цих господарів. На годиннику, який стояв на справжньому каміні, а не на електронній його копії, показувало першу годину ночі, втім, це не завадило Дарині з’їсти все, що для неї залишив на столі випадковий знайомий.

Втомлена, але нагодована, вона почовгала до гостьової кімнати на першому поверсі з надією заснути і все забути, але ж де там!? Її почали мучити запитання: «Що роблять у таких випадках зраджені дружини?», «Як розривають шлюб?», «Як ділять житло?», «Чи, може, як каже матуся, мудрі жінки завжди знайдуть спосіб зберегти шлюб…», «А як ці мудрі жінки живуть із розумінням зради, неповаги, брехні?», «Чи в них є така особлива гумка, щоб стерти з пам’яті спогади, які їх зжирають…».

***

Ого, вона спала! Дарина не могла повністю розплющити очі від яскравого полуденного промінчика сонця, який вперто пробивався у спальню. Потягнулася рукою до телефона і виявила купу неприйнятих дзвінків, серед них – Катруся. «Доця – це святе», – жінка закрутила волосся на потилиці та натиснула іконку «Доця».

– Ну нарешті, мамо! Ти де? – схвильовано вигукнула Катря. – Тато місця собі не знаходить! Каже, що ти все не так зрозуміла, сама себе накрутила і зробила хибні висновки.

– Тс-с, моя люба! – зупинила вибух доньчиних емоцій. – По-перше, зі мною все гаразд, по-друге, я в безпечному місці, по-третє, я сама все з’ясую, я – доросла дівчинка, але мені потрібно певний час побути на са-мо-ті.

– Тільки відповідай, будь ласка, на мої повідомлення, – сказала Катруся і додала: – Я тебе люблю, але й татка – теж. Цілую, – і закінчила виклик.

Дарина піднялася з дивана, побачила свою сумку з ноутбуком, розкиданими поруч речами і взуттям, яке вона взяла на свій «вікенд». Екран телефона знову засвітився – повідомлення від шефа. Дарина згадала, що її чекали зранку в офісі і… не дочекалися. Знаючи пріоритети шефа – професійність та геніальність, якій їй були притаманні, сподівалася на його розуміння щодо тимчасово віддаленої роботи і після недовгого пояснення отримала від шефа «так».

Пізніше заглянула до кімнати, де стояла пральна машина та були її брудні речі, «підготовлені» на утилізацію, і побачила… свої джинси та футболку, цілком чистими, мокрими і розвішаними на саму пральну машинку.

Оце так дива! Оце так випадковий знайомий!

І пішла готувати каву.

Кухня на цій дачі була невелика, але в ній було все, що потрібно для цивілізованого життя, і кавова машина підтверджувала це.

«Так, а де дівся той самий нічний Ігор?» – згадала, коли побачила на кухонному рушнику вимиту і перевернуту чашку від кави. Поїхав? Коли? Чим? Ніяких звуків вона не чула. Її наче струмом вдарило припущення. Дарина в коротенькій футболці, яка ледве прикривала її гарні стегна й зовсім не прикривала неймовірних довгих ніг, вискочила надвір, щоб переконатися, що її Зойка на місці. Хух!

– Моя рідненька стоїть на місці, – видихнула Дарина. – Тоді що? Він приїхав і поїхав маршруткою? – Для сучасної заможної пані було дивом, що дорослі люди не мають свого транспорту. – Але що мені до цього? У мене купа своїх питань.

Дарина зазирнула до дерев’яної альтанки, яку оточували, наче захисники, тонкі темно-зелені кипариси, і побачила на столі… мисочку із шовковицею, а під нею паперовий лист. Невже Ігор залишив повідомлення? Бо в нас тут якось не заведено йти по-англійськи. Та й паперові повідомлення тягнуть на минуле сторіччя.

«Не хочу вам заважати відпочивати. Їду. Та й жити в одному домі з одруженою пані, ще й з такою вродливою – наражати себе на небезпеку. Ігор».

Що хотів цим сказати? Краще б уже по-англійськи.

Дарина згадала, що так і не випила кави та й час уже починати працювати.

Вона повернулася до альтанки з кавою та ноутбуком, щоб знайти варіанти розв’язання проблем. Зі своїми колегами вона працювала над програмою блокування центру керування ворожих дронів під грифом «секретно». Команда розробників робила можливе і неможливе, але все було дуже повільно.

Мозок айтішниці закипав від перенавантаження і денної літньої спеки. Треба переходити в будинок і вмикати кондиціонер. Так і зробила. Пішла працювати з ноутбуком до вітальні за столом, і на гадку спала божевільна ідея, яку Дарина завжди вважала негідною для подружжя – перевірка контактів свого чоловіка в соціальних мережах.

З її фахом – це дрібна фігня, і Дарина почала пошук через його фото… Від побаченого на екрані перестала дихати і приклала свої наманікюрені тоненькі пальчики до рота. Що це? На різних сайтах знайомств були анкети з фото її Ромка, але з різними ніками. Десь він Чорний Янгол – фу, яка гидота, подумала Дарина, десь – просто Генріх. Далі вона вже не дивилася, бо в голові, наче кадри з презентації, горталося все її життя. Чому? З ким? Боже, який бруд! Опустила кришку ноутбука і пішла мити руки під краном, наче можна було таким способом змити бруд з голови після побаченого.

За воротами почула звук двигуна великої машини і зраділа! Може, це нічний знайомий? І було б суперово, якби ще й з рибкою, бо вона зовсім не подумала про їжу, коли вчора тікала з Києва до села. А їсточки хочеться.

– Кохана, ти де? – почула голос Романа, і серце закалатало. – Я бачу твою електричку. Виходь. Треба поспілкуватися.

Ватними ногами Дарина рухалася дуже повільно до того, хто ще до вчора був єдиним, надійним, турботливим, коханим…

Відчинила ворота і побачила Ромка: такого красеня із сучасною від барберів, трохи із сивиною, борідкою, такого доглянутого, стильно вдягнутого і гарно напахченого, з великим букетом червоних троянд. Стовідсотковий нарцис – як вона цього не помічала цілих двадцять років шлюбу?

– Це тобі, – він простягнув троянди і запитав: – Ти після вчорашнього охолола? Ми можемо спокійно обговорити ситуацію, яка для мене є великим непорозумінням.

Дарина не взяла троянд, а войовничо підперлася руками в боки.

– І яке вчора було непорозуміння? – зі штучною усмішкою запитала дружина.

– Все, Дарусю! Все! Я розмовляв із колегою, – він замовк, бо побачив людей, які йшли вулицею, і тихо запитав: – Може, можна це в домі обговорити?

– Ні, не зупиняйся! Краще на свіжому повітрі!

– А, так! Ми обговорювали робочі моменти, – сказав Роман і почухав кінчик носа, що виказувало його незручність і брехню.

– А які були робочі моменти в напівлюксі?

Він тільки роззявив рота, щоб проголосити чергову брехню, як Дарині захотілося закінчити цю руйнівну для неї розмову й вона доповнила запитання:

– А ти реєструєшся в готелях, як Генріх чи як Чорний Янгол?

Роман, як риба, яку винесло на берег, почав плямкати беззвучно ротом. Він з усієї сили шпурнув у Дарину трояндами, заскочив у свій позашляховик і вже після того, як розвернувся, щоб їхати до Києва, висунув свою мерзенну янгольську пику і промимрив:

– А як іще треба було поводитися, якщо твоя дружина в ліжку наче заморожена риба? – натиснув на акселератор і полетів, залишивши після себе сірий стовп пилюки.

***

За два місяці проживання і роботи на дачі до неї хто тільки не приїжджав – і друзі, і батьки, і адвокат, який за її позовом оформлював розірвання шлюбу та розподіл майна, ось тільки рибалка, який тієї ночі нагодував її юшкою з карасями, так і не з’явився.

Дарина сама розуміла, що вона зловживає гостинністю друзів і треба шукати собі житло в Києві, поки судова справа триває. А це дуже затягнулося. Завтра вже й перший осінній день.

Вона заварила собі каву і пішла в альтанку з ноутбуком. Треба вибрати квартиру поряд з офісом і потроху збиратися до столиці.

За парканом щось гучно задирчало, звуком схоже на якийсь трактор чи стареньку автівку без вихлопної труби. На цьому жінка зналася, бо колись тренувалася керувати автівкою на стареньких татових «жигулях». Дарина відчинила ворота й побачила там… величезний пікап із маскованою сіткою на даху та… військового з великим поліетиленовим пакетом у руці.

– Риба свіжа, чищена та випотрошена, треба тільки посмажити.

Дарина впізнала голос і підійшла ближче.

– Оце так несподіванка! Заходь, зараз приготую вечерю, – вона раділа, наче дівчина, і від цього зашарілася.

Ігор йшов з рибою попереду Дарини, і вона не соромилася його розглядати: велетень у військовій формі, рухи впевнені, кроки чіткі. І ще від нього линув досі їй незнайомий, але напрочуд мужній чоловічий аромат.

Він поклав біля мангала рибу й розвернувся до Дарини:

– Я б із задоволенням, але мене чекають, – потім дуже серйозно подивився своїми темними очима і простягнув руку, – дай мені свій телефон, будь ласка.

Дарина без зайвих запитань витягла зі своїх штанів телефон і віддала.

Тримаючи водночас у руках два їхні телефони, чоловік кілька разів натиснув і сказав:

– Це мій номер телефону.

Дарина кивнула:

– Це геопозиція моєї адреси.

Знову кивнула.

– А це, – він дістав із кишені ключі, – твій комплект.

Дівчина здивовано звела брови.

– Соня і Сашко сказали мені, що тобі немає де жити. А я їду на невизначений термін на спецзавдання. Квартира порожня. Живи.

Дарина взяла ключі, міцно стиснула в долоні, відчувши від них не сталеву прохолоду, а лагідне тепло її майбутнього житла, і підійшла так близько до Ігоря, що було чутно, як калатає його серце.

– Напиши, коли повертатимешся додому, я приготую тобі обід…

Дякуємо за вашу передплату онлайн!