КІТ У ЧОБОТЯХ

Неля до огиди не любила гумових чобіт. У всіх, здавалося б, спогади про дитинство як спогади: теплі, до щему приємні, а у неї – гумові чоботи і дитячі сльози. Так, чоботи, не чобітки, бо Неля мала маленький розмір ніжки, але їй як дитині, майже ровесниці Незалежності, довелося на собі пізнати дефіцит магазинних товарів і носити взуття на розмір-два більше. А що Неля жила в селі, то ті чобітки були обов’язковим атрибутом після дощу до школи, на випасання корови, ба, навіть у туалет доводилося бігти в чоботях, бо роса.

– У кого воно таке вдалося? – сердився і спльовував дід, дивлячись, як Неля схлипує, не бажаючи узуватися.

– У кого, у кого, ніби сам не знаєш, – бабця підтримувала розмову, – така вдача шляхтянська.

Бабцю Неля запам’ятала за одвічні повчання життя: «маєш вміти видоїти корову, підгорнути город, зарубати півня, обскубти кач...