Історія з життя
Неля до огиди не любила гумових чобіт. У всіх, здавалося б, спогади про дитинство як спогади: теплі, до щему приємні, а у неї – гумові чоботи і дитячі сльози. Так, чоботи, не чобітки, бо Неля мала маленький розмір ніжки, але їй як дитині, майже ровесниці Незалежності, довелося на собі пізнати дефіцит магазинних товарів і носити взуття на розмір-два більше. А що Неля жила в селі, то ті чобітки були обов’язковим атрибутом після дощу до школи, на випасання корови, ба, навіть у туалет доводилося бігти в чоботях, бо роса.
– У кого воно таке вдалося? – сердився і спльовував дід, дивлячись, як Неля схлипує, не бажаючи узуватися.
– У кого, у кого, ніби сам не знаєш, – бабця підтримувала розмову, – така вдача шляхтянська.
Бабцю Неля запам’ятала за одвічні повчання життя: «маєш вміти видоїти корову, підгорнути город, зарубати півня, обскубти качку», а оскільки Неля того всього боялася і не любила, то й бабця їй постійно цим докоряла. Неля чомусь була певна, що і дід, і бабуся її не люблять. Особливо їй допікали татовою ріднею.
Бабуся по татові брала онуку до себе рідко, та й то ненадовго: швиденько впихала в неї сякий-такий суп чи кашу-розмазню, розпитуючи, що кажуть удома про тата, обходила з дівчатком кролів та нутрій і швиденько відвозила її велосипедом додому. А вдома Нелі проводили допит: що їла, що робили, чи дали на дорогу хоч пару «рублів». І чомусь у тих словах Неля не відчувала ані крихти співчуття, ані лагідності, а лише надокучливу цікавість і намагання ущипнути її за саму душу. Чому? Маленька Неля того не знала. Це вже ставши дорослою, вона зрозуміла, що дідусь із бабусею не злюбили її батька з першого ж знайомства, а коли їхній з мамою нетривалий шлюб розчинився у морі побутових баталій, то й поготів.
Ну, хто їм мав розказати, що дівчинка ні в чому не винна і оце їхнє моралізування вплине на все її подальше життя? Певно що, мама. Принаймні могла б спробувати, бо, зрештою, це ж її донька. Але мама, втомлена батьківським доріканням про власну непутність, незадовго пірнула з головою у нове кохання, не звертаючи уваги на дитячі турботи.
А ще тато… Якби ж то хоч він дарував своїй доньці любов і ласку, але ж ні: після розлучення чкурнув до великого міста, передаючи через свою матір подаруночки «від зайчика» і щирі вітання. Словом, Нелі доводилося нелегко. І ті гумові чоботи були своєрідною краплею в океані дитячого суму…
Професію Неля обирала з позиції «будь-що, аби з села втекти». Взагалі-то, вона мріяла про медичний університет, але прохідного бала їй туди таки забракло, і, щоб не сидіти зайвий рік у господарських клопотах села, пішла на ветеринара.
– О, з таким фахом у селі не пропадеш, – чи не вперше в житі похвалив її дідусь.
«Ага, якраз-таки», – усміхалась подумки дівчина, уявляючи себе в сучасній ветеринарній клініці з котиками і собачками міської еліти. Та, зрештою, їй було однаково як, але головне залишитися в місті. Тоді вона зустріла Ярослава. Він теж був студентом, і теж не зовсім за покликом серця на ветеринарному. Тут йому можна було не вчитися, пропускати заняття і все сходило з рук, бо мама працювала викладачем на одній із кафедр. Чим він приваблював Нелю? Та, певно, нічим. Але якась прищеплена меншовартість диктувала їй, що якщо такий прилизаний модний хлопчисько звернув на неї свій погляд, то потрібно конче триматися того погляду, інакше ніколи не вирвешся з полону села. Неля вміла і знала багато з того, що в місті не те що було непотрібним, а радше взагалі зайвим, а те, що було таким банальним, як-то: знатися на марках автівок і видах кави, – от цього їй бракувало. І це неабияк смішило Ярослава. Звісно, він ще й у думках не обирав собі нареченої, але в Нелі була та покірність і відданість, про яку десь потайки мріють усі чоловіки.
Лютневий ранок, коли з усіх інформаційних джерел вибухало: «Війна», з ніг на голову перевернув життя кожного. Неля спершу сиділа заціпенівши, сподіваючись, що хтось торкнеться її, ущипне і вона прокинеться. Скасовані заняття, панічне збирання речей, відстеження новин у смартфоні… Повертатися у село дівчина хотіла найменше, бо чомусь вважала, що вже не так просто буде вирватися звідти.
– Привіт! Не зайнята? Приходь до нас! – швидко повідомила телефоном подруга Вікторія.
У церкву вона почала ходити за компанію з цією одногрупницею. Вікторія була чудовою дівчиною, щирою, привітною, як і інші молоді люди, з якими Неля познайомилася на молодіжних зустрічах.
Що ж, можливо, там вона знайде для себе правильне рішення. І правда, Неля не помилилася: у церковному будинку вже ліпили вареники, збирали речі та ліки, готувалися приймати переселенців. У гурті, за роботою було якось спокійніше.
– Їдьмо з нами, – запропонувала Вікторія, розповівши, що її сім’я готується виїздити за кордон. – Перебудемо, там як-не-як спокійніше.
– Я… А як же Ярослав? – почервоніла Неля. – Хіба ж можна його покинути в такий час.
Подруга знизила плечима: «Думай». І справді, було над чим…
– Ярку, як ти? – поцікавилась дорогою додому.
– Як? Як і всі, – з якоюсь сердитістю видав хлопець. – Не потрапив у ТЦК і вже добре.
– Мені Вікторія запропонувала податися тимчасово до Румунії, вони їдуть сім’єю. Але я не погодилась, ми ж із тобою… – зізналася Неля.
– Ми з тобою що? Взагалі-то могла б і порадитися. Такий шанс втрачати не можна!
– Ти про що? – не зрозуміла дівчина.
– Про те, що, якщо є шанс виїхати, то треба їхати.
– Але я не хочу їхати без тебе, – наголосила Неля.
– Ти скажи Вікторії, що ми їдемо, негайно, нехай забронює, чи як там, місця нам, а вже за себе я все вирішу.
Оте «нам» і «ми» змусило дівоче серце битися гучніше. Зрештою, якщо вони разом, то все здолають.
Вікторія на повідомлення подруги не сказала нічого, лиш уточнила, що не знає, чи гарантовано пройде кордон Ярко. Та, головне, до виїзду залишилися лічені години. Яркові щастило в навчанні, звісно, не без підтримки матері, тож і з документами для поспішного виїзду за кордон мало б пощастити. Нелю він не посвячував у суть того всього, у принципі, як і в багато інших справ, але її це найменше турбувало. Головне ж, що він є у неї!
– Ні, ми не можемо чекати, зрозумій, – пояснила Вікторія. – Може, ти їдь з нами, а Ярко приїде невдовзі, коли все оформить?
– Я так не можу, – знітилась Неля.
Усе, чим змогла зарадити подруга, це надала контакти людей, які здійснюють перевезенням людей до кордону. Неля свято вірила, що все буде добре, навіть якщо наразі не складається так, як би хотілося.
Хоч і з запізненням, Ярко таки зібрав потрібні документи, домовився за дорогу і, взявши лиш найпотрібніші речі, вони вирушили в дорогу. Лише коли кілометрові черги на пропускному пункті залишилися позаду, Неля спокійно видихнула.
– Ну, таке собі, – видав Ярослав, коли вони розмістились у притулку для біженців. – Я думав, тут умови значно кращі.
Тиждень перебування видався місяцем. Неля допомагала Вікторії та іншим жінкам прибирати та готувати їжу, хвилини і години Ярослава минали у перечитуванні новин з батьківщини і спілкуванні з такими ж біженцями, як і самі.
– Слухай, я от що напитав у людей, – прошепотів Ярко, – звідси треба їхати.
– Тобі тут не подобається?
– Мені взагалі не цікава ні ця країна, ні наші земляки-бідолахи. Ти можеш залишатися тут. Я просто не хотів їхати, тобі не повідомивши.
Неля здивовано і розчаровано відхилилася назад. Вона уважно слухала про те, що в Румунії перспективи такі собі і що рано чи пізно всі емігранти будуть змушені мандрувати кудись далі або повертатися назад. Неля ж була певна, що війна ненадовго і вони ось-ось повернуться додому.
Проте переконати в цьому Ярка було непросто: він твердо вирішив використати нагоду виїхати до Норвегії. Неля завагалася: з одного боку, їй було спокійно і добре поруч із родиною подруги, зрештою, саме вона посприяла тому, щоб вони опинилися тут, а з іншого, не хотіла підводити хлопця, хоча й розуміла, якою ж далекою буде ця мандрівка…
Дорога в невідомість – саме так Неля подумки називала їхній переїзд у Норвегію. Однак лише подумки, бо Ярко радів з того, рахував, наскільки більші виплати вони зможуть отримати, а відтак витратити на своє задоволення. Проте дівчина якось менше раділа, якщо не сказати, що взагалі не раділа. Відчувала: Вікторія не схвалила їхнє рішення, тому й почала писати рідше. А ще цей холодний норвезький клімат. Усе зовсім не так, як на батьківщині…
– Я знайшов для тебе роботу, – вигукнув на радощах Ярко.
Неля здивовано повела бровою: «Ми ж тільки почали вивчати мову, про що ти?».
Та хлопець упевнено продовжив:
– Для цієї роботи мова – не прерогатива. Тут неподалік живе одна сім’я, батько із сином. Батько старенький, син ходить із ціпком, травма якась. Їм потрібна людина, яка прибиратиме в оселі, готуватиме, можливо. От за їжу я не уточнив. А ти ж умієш, правда? До того ж це неофіційно, ми збережемо виплати. Це все наші гаманці!
Ярко так задоволено підморгнув, що здавалося, нібито вони разом ходитимуть на роботу, і Неля навіть усміхнулась. Проте це було не зовсім так. Обов’язками дівчини було прибирати в будинку та на прибудинковій території, а хлопець, окрім курсів норвезької, не робив нічого особливого: прогулянки, спілкування з такими ж мігрантами, покупки. Правду кажучи, сидіти склавши руки Нелі почало набридати, і ця робота була для неї своєрідним рятівним кругом. Звісно, вона неабияк хвилювалась, адже це було її, можна сказати, першим робочим місцем, та й чи порозуміються вони з господарями, коли вона знає трохи англійської і ще трішечки норвезької?
«Фелікс – кіт із реклами», – пригадала собі дівчина, коли представився молодий чоловік. Хоча, можливо, для норвежців це цілком пристойне ім’я. Але він дійсно нагадував кота: чорнявий, худорлявий і з вусами. Фелікс працював архітектором, а його батько, літній чоловік, Себастьян, пересувався лише у візку, тож залишався сам удома. Неля полегшено видихнула, коли дізналася, що Себастьян свого часу переїхав до Норвегії з Польщі, тому ще трохи пам’ятав російську мову. Та й дружина його мала російське коріння, але про неї чоловік не любив говорити, адже вона покинула його з малолітнім сином у пошуках нового кохання.
Щоправда, потім чоловік одружився вдруге і прожив щасливе життя, однак дружина кілька років тому покинула цей світ. Неля зрозуміла, що Себастьян довго давав собі раду сам, однак після чергового інсульту це стало неможливим і Фелікс переїхав до нього. Себастьян любив побалакати з дівчиною: може, їх об’єднувала спільна нелюбов до сусідньої країни, а може, навпаки, сусідня близькість? Натомість Фелікс був більше мовчазним, він підозріло роздивлявся, наче приймав виконану роботу, дякував і поспіхом розраховувався. Та Нелі нічого й не потрібно було більше. Вона акуратненько підраховувала, скільки заробила, бо вірила: зовсім скоро настане мир і вони повернуться додому. Не те щоб їй тут не подобалось, ні, прекрасна природа не могла не зачаровувати, та й місцеві мешканці не видавалися депресивними, але почасти її дратувала погода, і ходіння в дощовиках та гумівцях було ще тим випробуванням.
– Ваш брат не шукає підробітку? – запитав якось дівчину Фелікс, коли вони зустрілися біля воріт. – У нас зараз буде кілька вакансій.
– Брат? – здивувалася Неля.
– Ну, так, брат. Це ж він порекомендував кураторові вас.
– Ви щось не так зрозуміли, – почервоніла Неля. – Це мій…
Вона хотіла сказати «наречений», але це слово геть вилетіло з її словника. У Фелікса залунав телефон, і їхня розмова перервалася.
Удома Неля застала Ярка не в гуморі.
– Щось трапилось? – запитала.
– Нічого, – буркнув Ярко і пішов курити на балкон.
– Ярку, ну чого ти?! Може, знудився сидіти вдома? Фелікс, до речі, пропонує якісь вакансії.
– Гм… «Фелікс пропонує». Ти вже так близько з ним спілкуєшся.
– Припини, він просто запитав.
– А ти вже відчула себе годувальницею, бо працюєш? – Ярослав перекривився. – Ну-ну.
Неля ледь не заплакала. Вона ж наче й не зробила нічого, до того ж хотіла йому розповісти, що Фелікс сприйняв його за її брата, а вийшло он як.
Наближався день народження пана Себастьяна. Неля вранці перед роботою вирішила придбати хоч якийсь подарунок.
– Ярку, а де гроші? – не зрозуміла дівчина, коли побачила свою невеличку скарбничку порожньою.
– Не питай. Це все Іван. Прийшов, нашумів, сказав, що кураторові за щось там потрібно заплатити, інакше ми звідси – тю-тю…. Хіба я міг відмовитися?
– Ти смієшся? – обурилася дівчина. – Там була доволі пристойна сума! За що платити?
– Слухай, ти така мудра! Я мав ставити зайві запитання, щоб нас витурили у плечі? Заробимо!
«Я зароблю», – чомусь подумки заплакала Неля. У кишені вона мала кілька купюр, яких не встигла викласти. Розсерджена, дівчина вийшла, щоб заспокоїтися і поміркувати, можливо, щось та й придбає. Але що…
– Привіт, як робота? – саме нагодився куратор Рід.
– Робота – добре. – Вона почервоніла і таки зважилася запитати: – Скажіть, а за що потрібно було заплатити? Ми відкладали на дорогу додому. Я щось не зовсім зрозуміла.
Чоловік здивовано подивився на Нелю і попросив повторити. Дівчина набрала текст у перекладачі, хвилюючись, що, можливо, не так пояснила. Рід розвів руками, мовляв, ніяких коштів він не вимагав. Розгублена Неля попросила вибачення. Ця ситуація не давала їй спокою. Вона повернулася і постукала у двері ще одного біженця, земляка Івана.
– Іване, я б хотіла знати, де наші гроші, куратор сказав, що нічого не вимагав.
– А я що маю до ваших грошей? – Іван здивовано подивився на дівчину.
– Ярослав сказав, що ти взяв для куратора.
– А-а-а-а, – Іван махнув рукою і розсміявся. – Ну, Ярко – молодець.
– Послухай, – Неля спалахнула гнівом. – Я поскаржуся кураторові, а він уже точно з’ясує, що це за дурна ситуація. Усе, що я заробила…
– Твій дорогоцінний Ярко програв у карти, – перебив її чоловік. – Так, програв мені, але я його не змушував цього робити.
Неля від злості та несподіванки вдарила Івана у груди:
– Ярко не зміг би!
– Так, звісно, – чоловік зловив її за руки. – Дурепо, поки ти працюєш, твій Ярко кохається із сусідкою. Тільки й чекає, коли ти з дому вийдеш.
Неля навіть не хотіла дослуховувати. Звісно, це не правда. Вона чимдуж помчала до своєї кімнати і ледь не збила у дверях дівчину, яка жила у сусідстві.
– Ти? – вона нервово ковтнула слова, сподіваючись на якесь пояснення. Але сусідка чимдуж, не промовивши ні слова, попрямувала до своїх дверей.
Остання крапля її щирої довіри упала, коли, відчинивши двері, побачила Ярка в ліжку, який, не помітивши, хто саме повернувся, видав:
– Ага, таки передумала, таки хочеш побути зі мною.
– Ні, не хочу, – Неля від розчарування присіла. – Як ти міг, Ярку? Як ти міг?
– Що міг? – хлопець розсерджено вскочив з ліжка. – Що не так?
– Я все знаю. Ти програв гроші, збрехав мені. А ще спиш із нашою сусідкою. І не кажи, що це все неправда.
– А ти? Ти не спиш зі своїми норвежцями?
– Як ти можеш?! – Неля заплакала. – Звісно, ні.
– Бо дурна, а могла б.
– Я через тебе посварилася з подругою, попхалася на край світу, і ось як ти мені віддячив.
– А я тебе не просив, – хлопець відвернувся. – Ти ж сама поперлася за мною.
Неля не пам’ятала, як дійшла до будинку Себастьяна.
– Вітаю, – вичавила усмішку дівчина і зметикувала на ходу: подарунок удома забула.
Але чоловік нічого не сказав, лиш зауважив, що увага важливіша. Неля пішла прибирати, аби якось заспокоїтися і подумати, як діяти далі. Повертатися в кімнату до Ярослава вона не хотіла і не могла… Набрала номер Вікторії, але подруга була поза зоною досяжності. Неля заплакала й не уявляла, що робити далі. Вона дійсно пожертвувала всім заради примарної любові і тепер опинилася в чужій країні, в чужому будинку без копійчини за душею. Її навіть удома ніхто не чекав, а лиш телефонували і запитували, скільки отримує виплат… Якби ж можна отак одним порухом опинитися десь там, де їй буде затишно і спокійно. У розпачі дівчина схопила баночку з ліками Себастьяна і витягла кільканадцять пастилок. Будь що буде! Господарі поїдуть до ресторану, а вона прийме ліки в альтанці за будинком. Там її знайдуть нескоро, і так буде краще всім.
Потойбіччя Неля уявляла не так, а може, зовсім не уявляла. Лише за кілька хвилин таки втямила, що ще на цьому світі.
– Жива, – почула вивчене на курсах слово. Симпатична жінка схилилася над нею: – Все буде добре.
А потім біля Нелі присів Фелікс. Він розповів, як вирішив приготувати улюблені татові ковбаски, як знайшов непритомну Нелю і викликав медиків. Він усміхнувся, пояснюючи, що назвав її своєю дівчиною, адже хотів, аби їй надали якомога кращу допомогу. А ще він розповів їй свою історію, як колись через зраду коханої сів за кермо напідпитку, потрапив у ДТП і тепер усе життя розплачується за хвилинну дурість інвалідністю.
– Мені немає куди йти, –прошепотіла Неля. – У мене ні грошей, ні житла. Не треба було мене рятувати.
Фелікс замислено подивився на дівчину:
– Я думаю, ти знаєш, де тебе приймуть.
Нелю виписали за кілька днів. Фелікс зустрів її з невеличким букетиком квітів і валізою її речей. Неля ще ніяковіла чи то від безсилля, чи від сорому.
– Звідки? – запитала.
– Я мав розмову з Рідом, він допоміг. У тебе не так багато речей, виявляється. Він сказав, ти збирала кошти на дорогу додому. Я хотів тобі запропонувати залишитись у нас, матимеш свою кімнату. Ми звикли з батьком до тебе. Ти особлива.
Неля недовірливо подивилась на чоловіка. Він зараз іще більше скидався на того рекламного кота, і вона мимоволі усміхнулася.
– Але якщо хочеш, я куплю тобі квиток додому. На яку хочеш дату. Тільки пообіцяй пообідати зі мною й усе спокійно обговорити.
Неля зітхнула, не вдаючись у роздуми.
– Пообідаймо, а там щось вирішимо. Зрештою, нам треба відсвяткувати татів день народження. Я ж зіпсувала вам свято.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії
Життєві історії

