КІШКА ІРИСИ

– А твій батько? Хто твій батько, чому ніхто не знає про нього?

– Він просто гарна людина, як усі...

– Добре, облишмо це.

Мишкові стало якось смутно на душі. Щоб розвіятися, він запропонував надіти медальйон на шию дівчини:

– Він створений для чого? Окрім того, це подарунок тобі на день наро­д­ження!

– Добре. Допоможеш мені?

– Гаразд!

І хлопець обережно взяв пальцями медальйон і, коли дівчина підняла волосся, щоби не заважало, швидко застібнув подарунок.

– А які у твоєї мами очі?

– Голубі, як і в тебе. А чому цікавишся?

– Просто я дуже люблю твою маму... Вона готує такі чудові і смачні пиріжки!

– І за це ти її любиш? Тільки за це? – засміялася Ірина, але Михайло був спокійний і говорив так душевно:

– Я люблю її, бо вона тебе любить. Це так прекрасно, коли в тебе є мама... Так прекрасно! Бережи і опікуйся нею.

– Я знаю, – дивно, але Ірині стало сумно і їй забажалося розважитися, вийти на природу, піти до озера... Недалеко він дому було таке невеличке, а якщо поглянути, то й глибоке озерце. Воно нагрівалося вдень і навіть увечері ще не остивало, – Іра так любила плавати у водоймищі вечорами, у той час, як сідало сонечко і його промінчики блистіли у воді. І здавалася вона русалкою, яка ви­ходить з річища і виманює молодих людей на дно таємниці. Ірина любила казки, а це озеро оповите легендами та казками. Кажуть, що воно без дна або ж безкінечне. А ще кажуть, якщо заблукати, можна ходити навколо нього і так не знайти дороги додому, якщо не побачиш білого вовка, який виведе на правильний шлях. Але в наш час не те що білих, а й звичайних сірих не відшукати, отже, це – легенда.

Михайло мрійливо дивився на за­дум­ливу дівчину. Вона така гарна стає, коли засмучена. Її зелені очі стають більш вираженими, а ма­ленький но­сик іще більш кир­патим. Але це зда­валося спершу. Ірина – дівчина спокійна, але, як каже її дру­ге ім’я, Іра – бурхлива, як потік, як струмок мінливий. Стру­мок – від природи, а вона – від настрою, і сво­го, й інших.

Написавши записку мамі, що вона прогуляється разом із другом до озе­ра, вийшла з хатини через двері, натомість Михайло за звичкою вис­кочив вікном.

Вони йшли до водоймища не по­спішаючи, думаючи про своє. Конвалії залишилися в Іри вдома, у малому стаканчику з водою. Під стаканом лежала записка. Дівчина надіялася, що мама все прочитає і зрозуміє, Мишко їй також подобався, вона вважала його за сина, тож увесь час запитувала в Іри, як справи у хлопчика, чому він не провідує подругу, ще щось.

Однак діти були знайомі зовсім недавно. Два тижні. За цей час вони здружилися і майже щодня гуляли. Але невдовзі Ірина мала їхати – відпустка Надії закінчувалася. Іншого разу або торік дівчина не була б такою смутною, як тепер. Бо завтра – час їхати. А вона ще не наспілкувалася із Мишком.

Вони зупинилися навпроти липи. Одна величава липа звеселяла цей лісок своїми ніжно-зеленими теплими листочками. Навпроти неї дві ліщини, співала золотомушка, і здавалося, що у лісі немає місця людям, тільки природі, пташкам та незліченним травам.

– Ми прийшли на те місце, де квітують посереді літа конвалії?

Михайло задумався, розглядаючи місцевість.

– Десь тут, – відповів він, невпевнено зупинившись.

Ірина підійшла і взяла за руку:

– Можеш не показувати, я й так тобі вірю.

– Дякую, Ірино, я не знаю, де це. Я тут трохи заблукав... Точніше, я знаю це місце, лишень не пам’ятаю, де росли квіти.

Ірині проти волі згадалася легенда про вовка – коли людина блукає цим лісом, їй на допомогу приходить білий вовк і допомагає вийти. Але вона не про сказала це, а запропонувала:

– Ходімо до озера, поглянемо на маленьких рибок. Мені один дідусь казав, що сьогодні можна побачити у прозорім озерці маленьких золотих рибок, та ходити до нього не радив...

– Це все казки! – розсміявся Мишко. – Ти як дитина, досі віриш у казки! А бажання можна загадати? Якщо можна, я піду.

Ірині хотілося запитати про бажання, яке загадав друг, але засоромилась, вона загадала б, щоби він залишився назавжди з нею, якщо таке можливо. Але він з іншого міста і вперше з батьком приїхав до чужої тітки, а батька хлопчика вона так і не знала особисто. Мишко думав, що було б добре, якби його батько і її мама були разом, тоді друзям не довелося б розлучатися... ніколи.

Вони ступали до озера, але тут Мишко викрикнув:

– Поглянь!

Під кущем лохини квітнули справжні галявинки конвалій, вони навіть дзве­ніли, можливо, це здавалося, але до Ірини відзивалася мелодія, ніби квітки наспівували... Іриса... Кішка Іриси...

– Ти нічого не чуєш?

– Я чую, як співає вітер про кохання, а «дзвіночки» конвалій відкликаються до нього і співають: «Іра-Іриса!». Дивно. Іриса... Як квіти – іриси, або півники. Мені подобаються фіолетові півники, а тобі?

– Я більше люблю золоті, вони до кольору твого волосся.

Від такого одкровення Михайло аж занімів і ледве не впав. Хотів перепитати, що дівчина відповіла, але перед ними відкрилася нова картина: почулося вовче завивання і котяче нявкання. Ірина механічно схопилася за медальйон, який висів на шиї. Наступної миті руда кішка пробігла недалеко від дітей, а за нею – величезний білий вовк. Діти не встигнули навіть здивуватися, як кішка скочила на руки Ірині, а вовк невідомо де подівся. Але замість вовка біля озера разом із ними опинився невідомий чоловік років тридцяти – тридцяти п’яти. Світле волосся, як у дітей, і зелені очі, як у дівчинки, міцний, стрункий і високий. Його погляд вводив у трепет і повагу, тому що від очей не відірватися, віяло від нього магією та магнетизмом.

– Михайле, ти з Ірисою? Ви не бачили випадково тут Надії?

Ірина, не усвідомлюючи, опустила кішку з рук, очі чоловіка прижмурилися, він не зводив з неї погляду (чи то з кішки). Одна миттєвість – і все змінилося. Конвалії вже не співали, озеро вкрив морок, і пішов дрібний дощ. Але під багаторічним дубом сухо, а саме тут вони стояли.

– Батьку! – зрадів Мишко. – Як ти нас знайшов?

– Зовсім випадково, неочікувано. Забув відрекомендуватися. Володи­мир. То ви не бачили Надії?

З-за спини Іри почувся чарівний голос, такий рідний дівчині, що вона ледве не заплакала:

– Я тут.

Дівчина обернулася і побачила маму. Диво, волосся у неї було не чорним, як ніч, а золотим, як у тієї дівчини, яку Ірина бачила сьогодні уві сні. Але це її мама: голубі очі і красива усмішка, ніжний погляд... А від утоми не залишилося й сліду, лише краса і чистота обличчя.

Чоловік нічого не сказав, тільки ще більше нахмурився. Йому не по­добалося, що їхня розмова з Надією відбудеться при дітях. Але та лише усміхнулася, міцніше обійнявши Ірину.

– Їм треба... нашим дітям потрібно все пояснити, – почала Надія, але Володимир втрутився:

– Якщо ти так вважаєш, то тобі доведеться попрощатися з донькою, а мені із сином... Інакше і бути не може. Я нарешті тебе знайшов... Я не думав, що ти приїжджатимеш на те місце, де ми познайомилися. Колись ти прокляла це місце і воно потонуло в мороці, стало забутим і нікому не потрібним. Ти темна душа. Навіщо тобі ця гра? Повертайся на Батьківщину, твій шлях завершений!

– Усе життя – це брехня...

– А ти знаєш, що є правда? Тінь, темний дух, що захотів стати людиною?

Останні слова чоловіка зовсім об­разили Ірину. Вона заплакала, і слізки одна за одною почали падати з очей на щічки... Аж коли одна з них упала на медальйон, він засяяв і залунала мелодія конвалій: та вони вже співали про кінець страждань, про завершення шляху... Потім знову відізвалися: «Кіш­ка Іриси... Іриса...». Ці слова почув навіть Михайло й злегка злякався, бо чув, як батько звернувся до подруги. Але мама Ірини все пояснила:

– Коли чиста сльоза дитини падає на цей медальйон, він стає чорним, якщо його попередня володарка буда злою. Але поглянь, Володимире, медальйон засяяв, що це означає? А те, що я не така, як інші, як моя сім’я. Я змінилася. Я стала світлою. А ти, страж світла і порядку, нарешті знайшов мене, але чи не ти мене покохав, просту темну душу, яка також неслася до світла?

– Так, це правда. Це моя ідея роз­лучити наших дітей... Мені залишити сина, а тобі – дочку. Інакше жити було б неможливо. Вищі сили так зро­били, щоб ти страждала, старіла, але не вмирала, а просто знову ставала дитиною, але... Ти зустріла мене, а я зустрів тебе... і наше кохання – воно було кінцем, а не початком...

– А невже кохання має комусь щось доводити? Я довела собі, що також можу покохати, але наша любов триває вже століття... І та війна ще нічого не означає, війна між світлом і темрявою...

– Але я все ж вернувся. У мене також, як і в тебе, немає земної родини, лише син, твій син.

Дощ перестав крапати. Ірина за­плю­щила очі й увірвалася у світло, адже світлом було її життя, а її мама – це промінь світла серед ночі, який освічує доньці дорогу, незважаючи ні на що, попри своє темне минуле, попри душу, яка також може стати світлою...

Прокинулася дівчина вже вдома. Вона відчувала, як міцні незнайомі руки клали її на ліжко, як грів мамин медальйон, але нічого не могла вді­яти з собою, все тіло наповнилося тяж­кістю і сном. Так на неї подіяла сила подарунка мами, який поглинув увесь гнів батька Михайла.

Вечоріло. Сім’я зібралася біля ха­тини вечеряти. Надія (і коли вона встиг­нула!) вже викладала на ла­ву всі смачні наїдки, а особливо свіжо­спечений пиріг, від аромату якого в усіх поліпшувався настрій. У тарілочці було суничне ва­­­­рення, а чотири чашки гарячого духмяного чаю з гілочок малини та вишні і зелених ягід аґрусу свідчили про те, що сім’я зібралася.

Ірина вийшла з хатини, сонно по­­­­­­­тираючи очі. Побачивши таку картину – веселого Михайла, який допомагав матері накривати на стіл, задумливого Володимира, але ща­сливого, і легку, як метелик, Надію, яка пурхала від кухні до столу, що стояв біля аб­рикоси на їхньому подвір’ї, – дівчина роз­губилася, проказавши до себе: «То це був не сон?». Відповідь подарував медальйон, який слабо блис­нув, як відповідь на запитання.

– А хто «Кішка Іриси»? – усміхаючись запитала Іра.

– Іриса – це моя донька, – лагідно відповідала Надія, – а кішка Іриси – це її мама... А разом – «Кішка Іриси» – це той медальйон, що зараз у тебе...