КІШКА ІРИСИ

Дівчина тримала в руках медальйон подарунок або ж спадок від прабабусі. Єдина пам’ять про неї. Там була зображена пухнаста руда кішечка з глибокими синіми очима. Що прагнула сказати бабуся, коли поклала цей медальйон у скриньку й заповіла своїй онуці бережно берегти, аж поки дитині (дівчинці) не виповниться шістнадцять років?

І ось Ірині шістнадцять. Дивна сполука: Ірина – спокій, Іра – гнів? Але ці якості у ній співіснували доволі гармонійно, дівчина могла бути і ніжною, і впертою, а часом і провчити нахабного. Але зараз не про це.

Було літо. Приємно світило сонечко, пташечки співали, здавалося, що все, до чого доторкаєшся, стає золотим чи від сонячного світла, чи він настрою іменинниці. Окрім того, було сьоме липня – свято містики і таємничого. Друг Михайло обіцяв їй неймовірний подарунок (але який саме, не сказав).

Іра ще раз поглянула на медальйон: він був не ціліснім: одна частина чи відломлена, чи загублена. Дівчина його ще не бачила, але цю кішку, зображену в ньому, пам’ятала добре. Вона снилася сьогодні вночі.

...Руда кішка, пробігши декілька хвилин, ховаючись від мисливця-вовка, була перелякана... Нарешті вона зупинилася й оглянулася: за нею ніхто не гнався. Іра підійшла до кішки і нагнулася, щоби її підняти, але раптом замість кішки побачила юну золотокосу дівчину, яка дивно усміхнулася...

Сама Ірина успадкувала від бабусі по материнській лінії густе і незвичайно гарне рудувате волосся, яке завжди збирала у хвіст. Косички вона не любила. Бувало, коли мама заплітала на перший дзвоник дві косички, доня капризувала, що врешті мама, стомлена і схвильована, накрутила кучері Іринці і зробила два хвостики, і це дуже сподобалось дівчинці.

Але зараз вона про це вже не думала. Причісувалася завжди самостійно, відтоді як підросла і змогла дивитися у дзеркало, почеплене високо на стіні у її кімнаті. У цій кімнаті до того жила бабуся, про що розповідала мама, яка добре це пам’ятала.

Прабабуся Ірини померла за рік до народження мами, але все ж мама дівчинки багато знала про бабусю, й Іра любила слухати розповіді про неї. Прадідусь загинув молодим на війні, а свого батька дівчина не знала і маму не запитувала про нього.

Про своїх батьків мати Ірини нічого не розповідала, але казала, що, коли була ще малою, її виховувала тітка, яка жила в цьому будинку. Щоправда, вона тут більше не живе.

«Скоро має прийти Михайло», – глянула Іра на годинник, що мирно відбивав секунди, і підійшла до вікна. О пів на одинадцяту. В цьому селі, де вона зараз із мамою, витоки її роду. Це була її Батьківщина, земля предків. Усе дихало таємницею та чарами. І нехай ця місцинка далеко від міста, але саме тут вона познайомилася з Мишком. Хлопець їй сподобався, але він теж не тутешній.

Михайло любив розповідати про батька. Але на запитання, де зараз його батько, чомусь не відповідав. Просто йому ніколи, от і все. Ірина сумувала, бо свого батька вона ніколи не бачила, та Мишко знаходив спосіб, щоб її розвеселити. Завжди, коли приходив, то приносив польові квіти. І нехай це лише прості «синьоочки» чи дзвіночки, букетики тішили дівчину. Вона так любила квіти, особливо весняні дзвіночки, їхні п’янкі ніжні парфуми і блідний відтінок видної позолоти голівок, які, як намистини, нанизувалися на стебельце.

І нехай в Ірини світле волосся, як у маминої бабусі, її мати – Надія – успадкувала від батька (як вона казала) темне, навіть чорне... Але дівчинці більше подобалося темрява кіс Надії, аніж світло власних.

Здається, у вікно постукали. Ірина відкинула локон з обличчя і виглянула у віконце. Але нікого не побачила. Коли відчинила вікно, щоби свіже повітря оповило хатину віянням ду­ху, вгледіла на підвіконні три малі квіточки. Конвалії.

– Мишку! Де ти їх знайшов?!

І, навіть не спитавши дозволу, до неї заскочив хлопчак. Веселий і впертий, зі світлим волоссям, з голубими очима, з рожевими губами, які можна цілувати, та лише не Ірині. Високий юнак здавався ще вищим порівняно з дівчиною, але вона не примічала цього, тільки щасливо усміхалася.

– Де ти зірвав ці квіти?..

– Я знаю одне місце, – шепнув на вухо хлопець, – але це ще не всі подарунки!

– Але як? – юнка здивувалася ще більше: щоби серед літа росли ці весняні квіти? – Як ти їх знайшов?

Хлопчина вже н...