КАЗКА НА НІЧ

Нарешті прилетіли. Чудовисько м’яко приземлилося, стріпало та згорнуло крила, а тоді випустило Принцесу з пазурів. Бідолашка впала на долівку й лежала, зіщулившись і знову ж таки міцно заплющивши очі. От і все…

Проте чудовисько не поспішало її їсти. Легенько поторсало, перевернуло на спину. Мишка розкинула лапки і знову розплющила одне око. Насправді важко тримати очі так довго заплющеними, якщо не спиш!

– Ти надто худа! – виголосило чудовисько вирок. – І не наїсися! Гаразд, поживи ще трохи, жиру нагуляй, тоді я тебе і з’їм!

Тим часом у королівському палаці помітили відсутність Принцеси. Король велів служникам шукати її у палаці й довкола нього. А коли виявилося, що Принцеса не ховається, а таки зникла, король сів на трон та почав міркувати, що ж робити. Зняв з голови корону. Тоді одягнув знову. Посовгався на троні. І нарешті зметикував: він вчинить так, як завжди у таких випадках чинять королі.

Наступного ранку в кожному куточку мишачого королівства всі обговорювали лише одну новину: якщо хоробрий лицар знайде та поверне зниклу Принцесу, король миттю накаже справити розкішне весілля Принцеси та лицаря і віддасть їм усе королівство! Нечувана щедрість.

Довго ніхто не зголошувався виконати таке складне завдання, та зрештою знайшовся один юний та хоробрий, а можливо, просто нерозважливий лицар. Він нап’яв плащ, прихопив шаблюку і подався шукати Принцесу.

– Чи багато часу минуло, чи мало, ніхто вже не пригадає… – голос тата все стишувався і врешті почало долинати тихе хропіння. Мама, яка, здається, задрімала, розплющила очі.

– Мам, дорозкаже хтось ту казку? – озвався Лютик.

– Звісно, – усміхнулася мама. – Чи багато часу минуло, чи мало, ніхто вже не пригадає. Та хоробрий лицар знайшов таки Принцесу в лігві чудовиська. Тоді лицар вихопив шаблюку, страшно закричав і кинувся на супротивника.

– Ану, потворо, виходь на бій! – і чимдуж ударив монстра шаблюкою. Той жалібно заскімлив – з рани на лапі крапала кров. – Не бійся, Принцесо, я звільню тебе!

Та Принцеса кинулася не до лицаря, а до… чудовиська.

– Тебе хто навчив ображати інших?! – Принцеса страшенно сердилася, сварила лицаря, водночас дмухаючи на рану на лапі чудовиська.

– Прийшов і сам на мене на-а-акинувся-а-а-а! – скаржилося чудовисько плаксивим голосом.

– Я Принцесу рятував! – бовкнув спантеличений лицар.

Коли зрештою ранка на лапі чудовиська була перев’язана, Принцеса припинила сваритися і розповіла спантеличеному лицареві про своє життя:

– Спершу чудовисько і справді планувало мене зжерти. Та я видалася йому надто пісною, непоживною. Тож воно поміркувало трішки і вирішило, що мене слід відгодувати. Поки чудовисько шукало для мене їжу, я озиралася у лігві. Затим прибрала, підмела, сміття зібрала. Тут чудовисько повернулося, горіхів мені принесло. І так йому лад у лігві сподобався! Я сіла на долівку, горіхів поїсти, дивлюся, а чудовисько увесь час чухається. Запитую, в чому річ, а воно скаржиться, що його маленькі жучки кусають! І порятунку від них нема! Я пригадала, що в одній книзі з королівської бібліотеки я читала про різні рослинки. Там був опис рослинки, яка тих надокучливих комашок відганяє. Кажу: треба рослинку одну в лісі знайти. Чудовисько мене схопило і ми полетіли! Принесло мене на узлісся і каже: «Шукай рослинку!». І я подалася шукати.

– Чому ти не втекла?! – приголомшено запитав лицар.

– Та я спершу хотіла. А тоді поглянула на те чудовисько. Сидить, бідолашне, чухається… Ну, знайшла ту рослинку, принесла чудовиську, кажу: треба такого багато нарвати і скрізь у лігві порозкладати. Гіркий сік рослини прожене жучків геть. Чудовисько заходилося збирати рослинки і гайнуло до себе у лігво. А я залишилася на узліссі. Що робити? Знайшла собі нірку між камінням у скелі, назбирала моху та листочків, намостила собі ліжечко. Ото сиділа у своїй нірці, гризла солодкий корінчик і міркувала, як мені далі жити. І до ранку вирішила. Не повернуся я у палац. Там увесь час доводилося робити те, що мені не подобається, а те, що подобається, мені робити забороняли. Королівські укази, правила та традиції, туди не йди, те не роби… Самій собі сніданок приготувати не можна! Є кухарі і служники! Гуляти за межами палацу – не можна! Треба вивчати новий танок до королівського балу і приміряти нову сукню! А ще читати лише книги про королів! Хоч у королівській бібліотеці так багато чудових книг про все на світі!

Зранку, коли я поралася коло своєї нової нірки, знову з’явилося чудовисько. Я принишкла між камінням, та воно мене помітило. Ну все, думаю, зараз таки з’їсть. А воно… дякувати почало. Я зрештою запитала прямо: «Ти мене їсти будеш чи ні?».

– А воно? – лицар так захопився пригодами Принцеси, що слухав, затамувавши подих.

– А воно каже: «Я друзів не їм!».

Так і живемо. Я собі таку чудову нірку між камінням облаштувала! А чудовисько – нагорі, між скель, у своєму лігві. Іноді ми теревенимо.

– А як же я? Я ж тебе врятувати мав… Додому повернути. Як же наше весілля? Я ж королем мав стати… – лицар видавався таким засмученим, що от-от упаде у цілковитий розпач.

Принцеса зареготала.

– Ні, я на таке не погоджувалася. Ти повертайся, звісно, а я залишуся тут.

– Я розкажу королю, де ти, і він збере військо, яке тебе врятує!

– Говоритимеш дурниці – попрошу чудовисько, й воно зжере тебе прямо зараз, – Принцеса намагалася страшно вирячити очі і говорила страшним голосом.

Певне, Принцеса була вельми переконливою, бо лицар злякався, підхопився і чкурнув геть. Навіть шаблюку свою покинув. А Принцеса залишилася. Вона і зараз живе в затишній нірці між камінням у скелі. Кажуть, лицар повернувся і розповів королю, що лихе чудовисько викрало Принцесу і з’їло її. А він, лицар, помстився за Принцесу та здолав чудовисько. Лицар обожнював розповідати про свій подвиг, і щоразу історія обростала новими подробицями. Король, звісно, журився трохи, та що ж удієш, спадкоємець престолу однаково потрібен. Знайшовся у них з королевою маленький гарненький хлопчик.

Мама Мишка не помітила, що її родина давно спить, і казочку вона розповідає сама собі. Коли історія закінчилася, Мишка зітхнула, підвелася, поправила Лютикове покривальце, що сповзло на долівку, й подалася спати.