КАЗКА ДЛЯ АЛІСИ

Прогулюючись вулицями, Аліса випадково зустріла Дмитра та Марину. Марина з неприховано радісною усмішкою підбігла до неї й щось говорила і пояснювала, проте Аліса не слухала. Вона дивилася на Дмитра, що стояв позаду розлучниці, не підводячи очей. Той, кого вона кохала до нестями, навіть не наважився підійти і попросити пробачення. Він, колись мужній для дівчини чоловік, просто ховався за спиною іншої.

А Марина й далі розповідала, як усі ці роки кохала його, шкодувала, що покинула, що все на краще й Аліса ще знайде собі когось такого ж чудового.

– Будьте щасливі, – промовила Аліса й пішла. Вона намага­лася не бажати нікому зла, навіть тим, хто зичив його їй. Але цій парі вона бажала горіти в пеклі.

* * *

Минуло немало часу від останньої зустрічі Аліси з Дмитром. Дівчина знайшла сили жити далі та переїхати до іншого міста на роботу. Вона працювала секретарем начальника у великій компанії, що спеціалізувалася на постачанні де­ревини.

Спочатку Алісі було важко прижитися на новому місці. Вона, наче кімнатна рослина, яка не звикла до нового місця, шукала, де більше сонця та тепла. Не зав­жди знаходила, не завжди з нею ділилися ним.

– Алісо, приготуйте дві чорні кави та принесіть пакет документів, які ми готували вчора, – сказав Святослав Андрійович, безпосередній начальник дівчини.

Вона водночас боялася і поважала чоловіка. Він – старший за неї, досвідченіший, той, про кого кажуть, що сам себе зробив. Від його погляду працівниці мало не втрачали свідомість, а почувши голос, були готові на все, наче то говорив не простий смертний, а співала магічна істота.

Можливо, лише Аліса помічала це, виділяла принади й намагалася приховати недоліки Свято­слава, адже потай, десь у глибині душі, він подобався їй. Дівчина відганяла від себе ці думки щоразу, коли вони з’являлися, адже боялася, що і цей виявиться таким же, як і Дмитро. Вона неодноразово стверджувала, що Святослав герой не її казки. До того ж навряд статусний чоловік зверне увагу на неї – звичайну секретарку.

Це був холодний зимовий вечір. Позаду і Новий рік, і Різдво… Попереду День святого Валентина, святкувати який Алісі точно не світило. Цього вечора дівчина допізна допомагала Святославові готувати угоду та тричі перевіряти кожне слово. Дівчина не розуміла, чому керівник змушує робити це саме її, адже у нього було вдосталь досвідченіших і фаховіших помічників.

– Вас підвезти? – люб’язно запитав Святослав Андрійович, поправляючи шарф. Аліса не встигла нічого відповісти, як прозвучала наступна репліка: – Звичайно, я вас підвезу. Чекаю в машині за п’ять хвилин.

У цьому був увесь він – упевнений та рішучий, сильне плече, про яке можна тільки мріяти. Дівчина не опиралася, адже до кінця не знала, це був наказ начальника чи проста людська люб’язність. Зрештою, йти в мороз до холодної квартири було не вельми приємним процесом.

Дорогою вони багато говорили. Хвала, що безкінечні затори сприяли розмові. Святослав Анд­рійович тримався впевнено, а Аліса почувалася щасливою. Такою вона не була вже давно, й це водночас лякало і гріло їй душу.

– Можна вас завтра підвезти на роботу? – наче боячись відмови, спитав чоловік. Та весь його страх розвіявся, коли дівчина сказала:

– Можна.

…Наступного ранку всі перешіптувалися про те, що сам шеф підвозив якусь просту секретарку. Ніхто не соромився говорити, що вона йому не рівня і що він міг знайти кращу пасію. Дівчата тицяли на Алісу пальцями та глузували щоразу, коли випадала нагода. Звичайно, кожна з них потай планувала вийти заміж за Святослава, адже кращої кандидатури годі й шукати, а ще одна потенційна наречена була не­потрібна.

Так тривало тиждень, й Аліса не витримала. Сказала Свято­славові, що не хоче більше їхніх зустрічей, та написала заяву на звільнення. Чоловік навіть не припускав підписувати, проте це не спинило дівчину й вона зібрала всі свої речі з робочого місця та пішла. Аліса не мала наміру терпіти приниження, адже декілька років тому вже пережила його.

Святослав не знаходив місця. Чоловік направду боявся, що втратить Алісу, й не знав, що йому робити. Такий мужній та впевнений у собі, він не знав, як поводитися з дівчиною, в яку закохався.

Це був вечір Дня святого Валентина. Чоловіки бігали в пошуках квітів, а жінки готували всілякі романтичні подарунки для них. Тільки в Аліси не було бажання святкувати. Тиждень від Святослава не надходило жодної звістки. Він не телефонував, не писав. Звісно, дівчина не відкидала й своєї вини, бо ж піти, кинувши не стільки ймовірного коханого, як роботу та підвести начальника, – це крок, який не сприяв романтиці.

У глибині душі дівчина прагнула, щоб Святослав знайшов її, проте через безмежний страх приниження не наважувалася зробити крок назустріч.

«Мабуть, він такий самий, як і Дмитро. Зовсім не принц, а звичайнісінький придворний блазень», – міркувала тієї зимової ночі.

Аліса якраз ішла з магазину й несла продукти на вечерю. Позаду почулося цокання кінної карети.

– Дівчино! – доносилося з неї. – Дівчино!

Аліса не оглядалася, адже була впевнена, що кличуть не її.

– Алісо! Подивися на мене! – врешті почула до болю знайомий голос.

Вона оглянулася й побачила, як з карети виходить ошатно одягнений Святослав.

Чоловік упевненим кроком рушив до неї:

– Ти, як ніхто у світі, заслуговуєш на казку. Нехай я не буду справжнім принцом, нехай навіть не годжуся на роль коня, але… Ти вийдеш за мене заміж? – промовив він та опус­тився на коліно.

Дівчина була шокована. Ще ніхто й ніколи не робив їй таких сюрпризів, не творив для неї казки.

* * *

Настав день весілля. Тривали останні приготування, Аліса наряджалася та чекала заповіт­ної миті, коли вони промовлять «Так». Проте щось знову терзало її душу й було некомфортно. Невже знову трапиться те, що колись доводилося переживати?.. Невже знову доведеться прожити той увесь біль?

Зібралось багато гостей і кожному було цікаво поглянути на нареченого, мало чи не кожен ціка­вився, чи цього разу все буде як слід. Хтось щиро бажав щастя дівчині, а комусь, навпаки, хотілося протилежного.

Аліса чекала тільки на Святослава. Він запізнювався. Наречена намагалася контролювати свої емоції, проте їй було нестерпно страшно…

Нарешті чоловік приїхав. Він, той, без кого дівчина не могла дихати та жити, нарешті тримав її за руку, саджав в автівку та віз на вінчання.

Увечері, коли всі святкували й танцювали, Святослав запитав Алісу:

– Ти щаслива?

– Так, коханий.

– Це все для тебе. Я чекав тебе все життя. Ця казка тільки для тебе, Алісо.

Зовсім скоро у них народилася дівчинка, яка вродою була схожа на Алісу, а характером – на Святослава. Пізніше у неї з’явився братик – кохання має множитись.

Аліса потай від усіх усі роки щасливого життя зі Святославом дякувала Марині та Дмитрові, що вони колись розбили її щастя, оскільки тепер вона жила в казці зі своїм справжнім Королем.