ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
462Життєва історія
Сніжана стояла за прилавком затишного кафе і, користуючись хвилинним затишшям, відпочивала, поглядаючи у завіконня – там легко падав сніг, коли двері закладу відчинилися і в них, уже вдруге за цей день, зайшов той самий відвідувач.
Дівчина його запам’ятала ще з першого разу, адже було це лише дві години тому. Хлопець сів за столик, застелений чистою білосніжною скатертиною, й став чекати, коли до нього підійдуть. У залі було чимало відвідувачів, які пили каву та смакували добірною випічкою, адже це найкраще в місті кафе. Інші офіціанти були заклопотані виконанням своїх обов’язків, тому до молодого чоловіка знову випало йти їй.
Сніжана підійшла і за звичкою запитала:
– Чого бажаєте?
– Познайомитися з вами.
Звичайно, на курсах їх навчали, як діяти в таких випадках, але в житті все геть по-іншому, тож Сніжана знітилась.
– Перепрошую? Не зрозуміла?
– Все ви зрозуміли, – вимовив молодик ламаною українською й усміхнувся. – Я Сєрьожка. А вас як завут?
– Вибачте, будь ласка, але нам не дозволено в робочий час вести приватні бесіди, – відповіла дівчина. – То чи робитимете замовлення?
– Чашечку кофє, пожалуйста.
– Гаразд. Зараз принесу.
Сніжана швиденько виконала замовлення й одразу перемкнулась на інших відвідувачів та інші обов’язки, з усіх сил намагаючись не дивитись у бік, де сидів той Сєрьожка. Молодик чекав і спідлоба спостерігав за дівчиною.
Вона йому, донеччанинові, який приїхав у західну частину України на декілька днів, щоб залагодити деякі справи, дуже сподобалася ще з перших відвідин кафе. Саме тому Сергій вирішив не відкладати знайомство на «потім».
Отож, випивши каву, хлопець вийшов на вулицю, підійшов до найближчої лавочки і, незважаючи на холодну погоду, згорнув з неї сніг, всівся й став чекати.
За добру годину Сніжана вийшла з приміщення з подругою. Хлопця це не засмутило.
Він швидко підвівся і рушив назустріч дівчатам.
– Прівєт. Я ждал вас, дєвушка. Здєсь ви уже нє на работє. Я Сєрьожа.
Дівчата переглянулися.
– Наталю, ти йди, а я затримаюся, – промовила до подруги Сніжана, раптово навіть для себе вирішивши таки ближче познайомитися із симпатичним незнайомцем.
– Ох і наполегливий ви, Сергію!
– Да! Я такой! Когда мнє нравится человєк, я хочу познакомится с ним поближе. Так как вас зовут? Дайте я уґадаю, – хлопець уважно глянув на дівчину, підвів очі до неба, з якого сипав густий сніг, і вимовив – ...Снєжана, навєрноє...
Дівчина стояла немов вкопана. Ого! На таке вона аж ніяк не сподівалася! Подумала, що, мабуть, підслухав, як її кликали в кафе, і запам’ятав.
– Вижу, что уґадал, – засміявся Сергій. – Сам удивляюсь, как єто мнє удалось.
Тепер уже сміялися обоє.
Відтоді минуло вісімнадцять років.
Донеччанин Сергій, який тоді приїхав у невелике провінційне містечко, аби владнати комерційні справи, так і залишився в ньому назавжди, знайшовши там своє справжнє кохання.
Одружившись, молодята мешкали вдома у дівчини. Спершу було непросто, оскільки батьки Сніжани з пересторогою сприйняли рішення доньки привести в дім малознайомого хлопця, який іще пов’язаний з бізнесом із Донецька. У той час було багато різних чуток про отих «братків». Але познайомившись із зятем і пізнавши його ближче, заспокоїлися, бо він виявився звичайним хлопчиною, працьовитим і метикуватим.
Час минав. У сім’ї Сергія та Сніжани відбулося багато перемін. Двійко чудових малюків, з різницею в один рік – Маруся і Михалик, уже підросли й пішли до школи.
Сергій з ламаної української перейшов на майже чисту мову та став «бандерівцем», чим дуже пишався. Щонеділі ходив до церкви, а на свята вдягав вишиванку, яку йому вишила Сніжана.
Єдиною вадою чоловіка, яку ніяк не вдавалося виправити рідним, було те, що той уперто називав дружину «женой». Друзі та рідні піджартовували з цього, кпили, що саме це не дає Сергієві стати справжнім «западенцем». Коли тринадцятого року почався Майдан, Сергій із сусідами їздив до далекого Києва підтримати студентів, а потім довший час перебував у наметовому містечку.
Життя тривало, роки минали, а кохання Сніжани та Сергія тільки міцніло. Сніжана далі працювала в кафе, але вже як власниця, а Сергій перебрав на себе постачання продукції та бухгалтерією, бо й у тому добре розумівся. Батьків Сніжани, які прийняли зятя Сергійка як рідного сина (лише так його і називали), вже не стало, на жаль.
Сергій дуже важко переніс втрату тещі, а незабаром і тестя, бо його рідні батьки вже давно відійшли у засвіти.
Наприкінці зими 22-го, відбувши сороковини за тестем, Сергій вирішив поїхати на малу батьківщину – відвідати могили батьків. Звичайно, ризиків було дуже багато, але знову відкладати цю поїздку більше не міг. Сніжана замкнула кафе, дала двотижневу відпустку працівникам, а сама подалася в Карпати. Це чи не вперше вони не разом.
Сергій саме згадував дружину, коли озвався мобільний.
– Привіт, моя дорогенька, – з ніжністю промовив Сергій, коли почув її голос.
– Привіт-привіт, – відповіла жінка. – Як ти? Як дорога?
– Та все нормально. Ще трохи і буду на місці.
– Купи квіти і постав на могилу. Вони знатимуть, що то від мене.
– Так і зроблю, Сніжано. Не хвилюйся...
Подружжя ще довго розмовляло.
Так Сергієві швидше спливав час у дорозі, а Сніжана, сидячи в кріслі, замотана в теплий плед, дивилася на засніжені гори і насолоджувалася цією невимушеною розмовою.
Вона була щаслива. Він теж.
* * *
Під’їхавши до кладовища, Сергій припаркував машину. За п’ятдесят метрів звідти було невеличке кафе, де можна було перекусити бутербродами та випити гарячої кави, а ще купити букет квітів. Звичайно, вони не такі яскраві та запашні, як улітку, але вже які є.
Чоловік відчинив двері та ступив за поріг.
– Доброго ранку. Мені чашку кави з булочкою, будь ласка. Без цукру.
– Не знаю, чи добрий, – відповіла дівчина.
– А чому так песимістично і з самого ранку?
– Кажуть, буде велика війна, бо мала вже триває вісім років!
– Та що ви таке кажете?! Цього не може бути. Ще трохи – і ця закінчиться, – промовив Сергій.
– Ви, мабуть, нетутешній, а я знаю, що кажу. Повірте.
Чоловік здивовано поглянув на незнайомку. Ні, на божевільну, що несе маячню, вона аж ніяк не скидалася, втім, і на перелякану теж. Просто пригнічена, просто констатувала факт. Чоловік швидко допив каву, загорнув булочку в серветки і вийшов.
Пройшовши декілька кроків, згадав за квіти.
– Мені б іще квіти купити. Для батьків.
– О! Так-так. Провідайте, бо хтозна, коли тепер зможете відвідати рідних і чи взагалі зможете.
Слова дівчини збентежили Сергія й навіть трохи розізлили.
«Корчить із себе провидицю», – подумав сердито.
Він швидко вийшов і рушив у бік кладовища. Могили батьків віднайшов одразу. Вони були неподалік входу. Згорнувши з надмогильних фото сніг, чоловік глянув на світлину матері, батька, змахнув чоловічу сльозу й почав молитися.
У вази, які стояли обабіч надгробків, поклав два букети і рушив до машини.
«Усе. Віддав свій борг. Уже, може, стане мені легше. Як би там не було між нами, а вони дали мені життя, і я маю бути вдячним за це. Ну, не вдалося нам збудувати міцні родинні стосунки, то вже й не поправиш... Можливо, я був занадто впертим і категоричним, та ж недарма кажуть: яблуко від яблуні… вони теж могли навідатись до мене на Тернопільщину і з повагою поставитись до мого рішення оженитись із западенкою… Але ж ні. До мене не приїхали і мене не хотіли бачити, ні мене, ні онуків».
Сергій сидів у машині, згадував і думав, думав, думав... Аж раптом згадав слова продавчині й несподівано для себе вирішив не залишатись у місті, а відразу їхати додому й переночувати десь у дорозі.
Чоловік завів двигун. Знову довга дорога. Відчував якийсь внутрішній спокій та умиротворення, бо зробив те, що давно не давало йому спокою, – відвідав батьків, після двадцяти з лишком років. Якби не сусідка, то б і не знав, як вони, де вони і що з ними, а так хоч на фото могили бачив і знав, де їх шукати. Він щомісяця надсилав тітоньці Валі гроші, аби вона доглядала за могилами. А ще за життя батьків передавав нею їм продукти та гроші. Щоправда, вони цього не знали, бо ж горді були. Не взяли б. Доводилося вдаватися до хитрощів.
Та навіть заглибившись у думки, Сергій пильно стежив за дорогою і зненацька помітив, що відбувається щось дивне. То тут, то там люди збиралась у гурти, щось обговорювали, жестикулювали, сварилися чи тривожно роззиралися. Додав швидкості.
Додому залишалося ще 1100 кілометрів.
На щастя, дорога минула без пригод, хоча, зупиняючись на перепочинок, снідаючи в кафе, чоловік чув усе більше розмов про війну: одні відверто кепкували з цього, інші ж уперто та стривожено переконували, що наближається біда.
* * *
Сніжана сиділа в кухні та чекала на чоловіка. Зайшовши і глянувши на дружину, Сергій одразу відчув її стривоженість.
– Привіт-привіт! – удавано весело промовив чоловік і усміхнувся, але сам відчув, що та усмішка була сповнена внутрішнього відчуття душевного болю, який не мав пояснень.
– Привіт, Сергійку, – мовила Сніжана і поцілувала чоловіка. – Нумо в душ і вечеряти.
Вони сиділи і мовчки їли. Таке було вперше. Порушив тишу Сергій.
– Сніжано... я чув...
– Я теж чула, Сергію. Що робитимемо? Кажуть, що таки піде війною.
– Та від таких «братів» можна всього очікувати. Але сподіваюся, що, може, таки не наважиться…
– А що кажуть на твоїй Батьківщині?
– Та різне… Наче все нормально, але то так – тільки бульбашка. Глянеш уважніше… І, знаєш, Сніжанко, якщо що, то ти мене цього разу не стримаєш. Я піду. Я ПІДУ! Чуєш!?
– Я знаю. Не стримуватиму. І знаєш що… Мене ти теж не стримаєш… Підемо обоє.
– А як кав’ярня? На кого залишиш? Та втім, може, й не доведеться нікуди йти…
Жінка не відповіла, а чоловік більше не повертався до цієї розмови.
* * *
Зранку їм не дав спати кіт Бомж, якого вони підібрали торік на вулиці.
Тоді це було маленьке кошенятко, яке, зіщулившись від пізнього осіннього холоду, тремтіло під дверима кав’ярні. Мабуть, хтось підкинув. Сніжана, побачивши малюка, відразу ж повезла його до ветеринара. Там зробили всі потрібні процедури, аналізи, і до їхнього дому котик повернувся з іменем, документами та щепленнями.
О четвертій годині ночі кіт влетів у кімнату подружжя і почав нявчати. Таке вже інколи траплялося, коли забували налити йому води чи залишити корм. Сергій встав з ліжка і пішов у кухню. У лоточках була вода та їжа. Увімкнув телевізор. Те, що він почув і побачив, перевернуло його душу. Запекло біля серця. До горла підступив клубок...
– Сніжаночко, вставай. Вставай, серденько.
Жінка вже не спала. Вона швидко піднялася і прийшла на кухню.
– От сволота, – вимовив зі злістю Сергій, який ніколи не вживав таких слів. – Що ж робити?
– Ми, здається, все вже вирішили…
Кав’ярню переоформили на людину, якій подружжя цілковито довіряло.
Заощадження витратили на закупівлю військового спорядження для Сергія, Сніжани, Лесика та Богдана – двох молодих хлопців, які працювали офіціантами в кав’ярні, але теж вирішили йти добровольцями на війну.
За домовленістю з новим власником кав’ярні частину коштів той мав скеровувати на фінансову підтримку воїнів і бригади, де служитимуть Сергій зі Сніжаною, Лесик і Богдан.
На щастя, все так і відбувалося.
...Уже два роки, як вони воюють пліч-о-пліч. Отой «москалик», як його на початку подружнього життя кликали всі сусіди та який згодом завоював у них велику повагу, до якого всі зверталися по пораду та допомогу, тепер одним із перших добровільно пішов віддано захищати Україну та її народ.
* * *
Рік тому Сергій отримав серйозне поранення і вийшов переможцем із цієї битви.
Дай, Боже, перемогти й ворога. Так і буде! Він у це свято вірить і знає.
– А знаєш, що я зроблю після перемоги? – запитав Сергій у дружини, яка сиділа поруч нього у бліндажі.
– Ні, не знаю. Мабуть...
– Не відгадаєш, – промовив він і засміявся: – Я запрошу тебе в «нашу» кав’ярню, і ти приготуєш мою улюблену «каву від Сніжани...»
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
54
Життєві історії
