ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
1263Ексклюзив
Я точно не пригадаю, коли все це почалося. І з чого саме, теж. Якоїсь миті все моє сімейне життя пішло шкереберть. Та я точно пам’ятаю, що стало апогеєм і якою була кульмінація.
Ні, ми з чоловіком завжди знаходили причини, щоб влаштувати бодай невелику сварку. Ось зараз я сиджу і міркую про те, що ми й одружилися казна-чого. Ми такі різні, в усьому, в кожній дрібниці, що мали б десять разів розбігтися ще на етапі зустрічання і забути одне про одного як про дурний сон. Ви знаєте, оці сни над ранок: мариться якась сіра липка маячня, ти прокидаєшся, що саме снилося, пригадати не годен, проте почуваєшся втомленим, виснаженим, настрій чомусь кепський, і взагалі… І ще до обіду просто про все забуваєш.
Але ж ні, в нас кохання, в нас почуття, ними нехтувати не можна! Ми сварилися, мирилися, нас підхоплювали хвилі яскравих емоцій – від пристрасті та ніжності до гіркоти розчарувань. Періодично хтось із нас починав ревнувати іншого, ми постійно з’ясовували, що наші думки розходяться щодо найменшої дрібниці. Чоловік, до прикладу, відразу сказав, що без дітей – то не справжня сім’я, завагітніти я мала негайно і бути готовою народити кількох малюків. Я щось там белькотіла про те, що нам слід почекати, насолодитися спільним життям, накопичити трохи грошенят… Та коханий так захопився мріями про нащадків, що мене не слухав. І за рік після весілля в нас народилася дочка, назвали Златою.
– Татове золотко, – чоловік кумедно складав губи трубочкою і протяжно белькотів до немовляти.
І ми знову сварилися, бо погляди на виховання в нас теж були різними.
Так ми й жили – добрий, співчутливий, романтичний Славко і практична, прагматична та зосереджена я.
Один випадок, наче незначний, проте доволі показовий, чомусь запам’ятався мені особливо виразно. Був, пригадую, вересень чи жовтень, ще доволі тепло. Я забрала Злату з дитсадка, дорогою додому ми йшли від крамниці до крамниці, у підсумку купили хліб, булочки, молочні сосиски, бо Злата попросила. Уже підходили до нашого дому, і раптом дитина смикає мене за руку:
– Мам, пташка…
І справді, під стіною нашого будинку причаївся голуб. Птах мав хворий вигляд, сидів нерухомо, голову втягнув, пір’я настовбурчив.
– Дамо пташці їсти? – запитала Злата. Звісно, татова донечка, жалісна та співчутлива. Я приречено зітхнула, вийняла з торби булочку, відламала шматочок. Злата покришила голубові хлібчик, насипала прямісінько перед ним крихти. Та голуб на це аж ніяк не відреагував – він не втік, не полетів геть, проте й крихтами не зацікавився.
– Ходімо, Златко, ходімо. Пташка, певно, погано почувається, от і їсти не хоче… Ходімо, дамо голубу спокій.
– Пташка хвора?
– Так, хвора, – погодилась я у надії потрапити в рідну квартиру якнайшвидше.
– То заберімо його додому, полікуємо!
Я була страшенно втомленою після роботи, залишки сил приберегла, щоб приготувати вечерю. Ні сил, ані бажання підбирати вуличного птаха та лікувати його я не мала. Ні, зрозумійте мене правильно, мені шкода безпритульних котиків і песиків, хворих пташок також. Та це не означає, що я готова перетворити свою оселю на притулок. Я можу подарувати безпритульному собаці сардельку чи котлету, придбати котикові пакетик корму, накришити хліба голубам. Але я ніколи не торкаюся безпритульних тварин руками і Златі забороняю. Річ у тому, що я панічно боюся паразитів та інфекцій. Це ж нормально – не наражатися на небезпеку, правда? І дитині я це сотню разів пояснювала… Пояснювати сто перший сил не мала. Тому я просто смикнула Злату за руку:
– Пішли…
Дитина, звісно, похнюпилась, та заперечувати мені не наважилася. Пленталася, ледь переставляючи ноги. Це у неї протест такий – ледве переставляти ноги, так, що її доводиться фактично волочити. Але мене так просто не здолаєш. Про цю незначну пригоду я забула хвилин за двадцять, залишок дня минув звично. Я про голуба забула, а Злата – ні, і наміру «полікувати пташку» дитина не покинула. Співучасником, звісно, став тато… Голуб доволі спокійно переночував під стіною нашого будинку. Не здох, під колеса автівки не потрапив, і жоден кіт на легку здобич не спокусився. Тому Злата, яку в дитсадок цього ранку вів Славко, показала йому пташку і розповіла, що вчора мама пташку рятувати відмовилася. Далі в дитсадок вони йшли утрьох: Злата, Славко і голуб, загорнутий у пакет з АТБ.
Славко примудрився знайти якогось ветеринара-невдаху, який погодився оглянути голуба і навіть прописав йому лікування. Сімейний бюджет «схуднув» на тисячу гривень, зате у Злати з’явився домашній улюбленець. Моєю думкою щодо цього всього ніхто не цікавився. Голуба оселили у великій картонній коробці, яку Славкові подарували на «Новій пошті», двічі на день давали ліки і забезпечили направду царське харчування. За два дні голуб очуняв, видерся з коробки і заходився вивчати балкон. Можливо, він був іще не надто здоровим, а може, просто не хотів покидати місце, де тепло і ситно, та летіти геть наміру не мав. Крокував балконом, злітав на полицю, з полиці – на старий холодильник, звідти – на підвіконня. Словом, володіння голуба із розмірів коробки виросло до розмірів балкона, ночувати він зібрався на холодильнику, а ще за рекордний проміжок часу загидив усі поверхні. У суботу зранку Славко, аргументуючи тим, що це останні теплі вихідні, повів Злату в парк, а я залишилася вдома, мити балкон. Звісно, адже голубиний послід заважав лише мені. Відмила холодильник, полицю та підвіконня, залишилася підлога. І ось я навколішки відмиваю плитку, якою вимощена підлога на балконі. Одним оком поглядаю на голуба, що стоїть на підвіконні і стежить за мною нахабним помаранчевим оком.
А далі… Чи то голуб остаточно зміцнів, і це було його самостійне рішення, чи я надто різко махнула шматою для миття підлоги, та птах знявся й вилетів у вікно. Спершу я зітхнула з полегшенням, а тоді зрозуміла, що Злата мені не повірить. Власне, так і трапилося – Злата після прогулянки подалася на балкон «провідати пташку», моя розповідь про те, що «пташка видужала і полетіла сама», видалася їй непереконливою. Прикро, звісно, але ж дитячі образи минають швидко?
– Ти все-таки зробила по-своєму… – Славко сказав це зовсім тихо, проте такого докору в інтонаціях я не чула навіть від Злати.
І тоді греблю прорвало. Я виказувала йому за все: що він не зважає на мою думку, що намагається видаватися «добрим» на тлі мене, що голуба приніс він, а послід на балконі довелося прибирати мені…
– Я відшкрябувала пташине лайно, поки ти байдикував у парку!
– Ти могла цього не робити… А піти з нами в парк.
– А лайно хай би було, так?! Воно ж тільки мені заважало! – я грюкнула дверима кімнати, розмову завершено.
Днів зо три я з чоловіком не розмовляла, а тоді якось забулося.
Якось Славко привів Злату з дитсадка. Ото стоїть дитина на порозі, дивиться на мене спідлоба і пригортає до грудей якусь іграшку. Так, наче заздалегідь готова відбивати мій напад. Адвокатом власної дитини виступив Славко.
– У Злати новий друг, – я знаю оту його фальшиво радісну інтонацію – так розмовляють з малими дітьми перед тим, як встромити в них голку з уколом. А перед тим брешуть, що боляче не буде…
– Гаразд… – А що ще я мала сказати, коли ці двоє не зводять з мене очей, очікуючи реакції? Звісно, Славко був у своєму репертуарі – вони зі Златою знайшли у секонд-хенді на дні ящика найпотворнішу іграшку і «всиновили» її.
– Розумієш, ті іграшки, які нікому не сподобалися, їх же викидають на смітник! – Злата захлиналася словами від збудження. – І ми купили його! Справжню тваринку ти ж однаково не дозволиш…
Та, звісно, дякую, що нагадала, хто тут головний носій зла…
– Покажи хоч, що воно таке.
– Песик! – сказав Славко.
– Ведмедик! – водночас із татом вигукнула Злата.
Мені дивна іграшка скидалася на щура. Я розглядала це одоробло і розуміла, чому його ніхто не придбав: пошитий із сіро-бурого штучного хутра, з довгими кінцівками, великими вухами та витягнутою мордою, дивний звір, безумовно, симпатичним не був. Я зітхнула, пригадавши всіх Барбі в яскравих сукнях та м’яких звірят із великими очима, що ниділи у шухлядах…
А далі осоружна іграшка вимагала все більше уваги. Звісно, вона тхнула традиційним для секонду санітарним розчином, та випрати у пральній машинці ту звірюку Злата не дозволила. Звісно, йому ж буде погано! Довелося «купати» в тазику, та ще й з дитячим шампунем. Потім ми витерли іграшку рушником, і Злата урочисто чесала те щуреня гребінцем. Вона йому й ім’я вигадала, якесь таке претензійне, що я ніяк не могла запам’ятати.
Новий рік і Різдво минули спокійно, а далі був лютий… Пригадую, що вранці двадцять четвертого числа я металася квартирою у піжамі, водночас намагаючись перевдягнутися у щось відповідніше та пакувати якісь речі в торбу. За вікном волала сирена. Славко увімкнув телевізор, там на синьому тлі повільно повзли якісь літери. Я зупинилася перед екраном, завмерла, у піжамних штанах та теплому светрі, в руках – папка з документами. Що там написано? Ніяк не втямлю. Наче слова всі знайомі, а про що йдеться, не розумію…
Злата прокинулася, перемістилася зі свого ліжечка до тата на коліна, пригорнулася, заплющила очі й далі собі дрімала.
– Славку, ти щось робити думаєш?
Чоловік знизав плечима. Це означало, що мені знову доведеться все вирішувати і організовувати самотужки. А проблеми і справді сипались, наче з роздертого мішка. Спершу закрили дитсадок, точніше, перетворили на місце тимчасового перебування біженців. Тоді я залишилася без роботи: власниця магазину одягу, де я працювала, першого ж тижня повномасштабного вторгнення чкурнула за кордон, а магазин зачинила. На Славкову зарплатню вчителя математики жити було неможливо…
– Єдине, що я можу вигадати, – ми перебираємося до моєї бабусі, а квартиру здаємо в оренду.
– У твоєї бабусі лише дві кімнати…
– Є краща ідея?
Кращої ідеї, звісно, не було. Власне, у Славка жодних ідей не було. Звільнятися зі школи він категорично відмовлявся, шукати підробіток теж не планував. Залишилися дрібниці – домовитися з бабусею та знайти квартирантів. З бабусею, звісно, проблем не виникло, вона навіть втішилася, і ми перебралися.
А з квартирантами мій чоловік влаштував мені несподіванку.
– Я знайшов людей, дуже хороших людей, вони шукають житло і хочуть заселитися негайно, – виголосив Славко скоромовкою.
– От і чудово! Хоча дивно, що вони навіть не оглядали помешкання… Ти оплату взяв? – я смажила оладки, перевернула чергову порцію і повернулася до чоловіка. Вираз його обличчя мені відразу не сподобався.
– Тут така річ…
З’ясувалося, що квартиру винайняли біженці, жінці з двома дітьми. Ні, воно, звісно, чудово, та житимуть вони безкоштовно. Я повинна зрозуміти, адже люди залишилися без житла й майже без речей. Їм потрібно оговтатися, відпочити та поміркувати, як жити далі.
– А ми? Нам як жити далі?
– Та нічого, ми впораємося якось…
Звісно, я вибухнула. Не пригадаю достеменно, що саме тоді говорила, та, певно, пригадала чоловікові всі гріхи: легковажність, безвідповідальність, байдужість.
– Ти переймаєшся чужими людьми, а що їстиме твоя дитина?! Вона із зимового одягу виросла! За що я маю новий придбати?! Ми квартиру вирішили здавати, бо з грошима стало сутужно! Зауваж: мою, МОЮ квартиру!
Славко заперечити не міг, не міг спростувати жодного аргументу. Тому він почав, як то кажуть, «бити на емоції», щось мені розповідав про людяність, взаємодопомогу, щось про тих, кому гірше, ніж нам, про те, що треба робити хоч трохи добра… І не забув дорікнути, що я пригадала, хто реальний власник квартири. А вона справді моя, покійні батьки залишили у спадок…
Це правда, навіть якщо вона йому не до вподоби.
Словом, ми полаялись так, що Славко зібрав речі й подався до своїх батьків…
– Ви у підвал не йдете? – бабуся чує погано, та завивання сирени знадвору почула.
– Бабусю, була я у вашому підвалі, не можна там ховатися…
– А як же люди? Сусіди? Он у підвал ідуть.
– Немає в нас справжніх бомбосховищ, нема. Людям сказали, що у підвалах від ракет ховатися треба, вони послухали, то й ідуть. А так – на сходах стоять, донизу не спускаються. Бабусю, без образ, але я вашого підвалу боюся більше, ніж тих ракет. Там так брудно, скрізь мишачий послід, стелі низькі… – я оглядала той підвал, і від згадки про перебування там мене аж пересмикнуло. Під час тривог ми зі Златою вмощувалися в коридорі. Смішно, звісно, вважати це укриттям, адже від прямого влучання ракети ніщо не врятує… Тривога, найімовірніше, триватиме кілька годин, отож влаштовуватися треба було зручно. Ми зі Златою поскладали взуття на полиці, принесли у коридор старе м’яке крісло, покривало та книжечку.
– Мамо, ми забули взяти з собою Пана Картоплю!
– Кого? А, так… – Злата несе під пахвою те іграшкове чудовисько з дивним ім’ям.
– Бабусю, чому ви не йдете до нас від бомби ховатися? – Злату муляло те, що бабуся щоразу категорично відмовлялася приєднуватися до нас у коридорі. Дитина прагнула позбирати в «безпечному місці» всіх, дорогих її серцю. Мені раптом пригадалася дитяча гра, в якій, коли тебе наздоганяли, треба було у критичний момент скласти руки «дашком» над головою і вигукнути: «Я в хатці!» От і ми на кріслі в коридорі тішимося ілюзією безпеки… Я й сама не вірила у надійність нашого сховку. Часом заплющувала очі, і видавалося мені, що ось-ось налетить страшний вихор, змете наш будинок, зібгає, наче папірець, наче зіпсуту чернетку, і ніколи ми його не розправимо…
– Ой, дитинцю… Та бабця вже стара, пожила трохи, то вже бомби не боїться…
Злата не розуміла, що бабуся має на увазі, та відгомін приреченості у тих словах відчувала інтуїтивно. Йшла в коридор, сідала поруч зі мною, пригортала до грудей іграшку, витягувала шийку, раз у раз зазираючи, як там бабуся в кімнаті. Родина, яка мешкала у моїй квартирі, прожила лише три місяці, вони подякували, повернули мені ключі й прохопилися, що їдуть за кордон. Мені на мить видалося, що за кордон їдуть усі, крім мене.
За місяць я знайшла нових квартирантів, справжніх, тих, що могли платити. Шість тисяч – гроші невеликі, та з бабусиної шиї ми зі Златою принаймні зліземо. От би ще роботу знайти…
Бабуся, попри цілковите ігнорування повітряної тривоги, уважно дивилася телевізор, переймалася кожною новиною і робила своєрідні висновки:
– Ти мені поясни… Ви, молоді, все про патріотизм балакаєте. А що воно таке, той патріотизм? Ідуть на ту війну хлопці, гинуть, каліками стають. І то все за патріотизм? Чи за той шмат землі, що путіну впоперек горла не став? Стільки біди, дитиночко, стільки біди… Он у першому під’їзді Галя… ти б мала її знати, вона з твоєю мамою в одному класі вчилася… Галя кудись у Дніпро подалася. Там син у госпіталі, кажуть, ногу йому відрізали. А він молодший за тебе, нежонатий. Хто за нього тепер піде, за безногого, га?
– Бабусю, зараз часи інші… І протезування тепер… – та на мої аргументи бабуся ніколи не зважала. Що я там розумію…
– А скільки молодих хлопців погинуло? І ще погине?.. Скільки діточок не народиться? А батьки? Хто батьків догляне, як старими стануть? – бабуся найбільше побивалася за молодих. Видавалося, що в бабусиній системі цінностей той, хто не встиг пожити, вартував більше.
– Бабусю, а старших вам не шкода? Тих, хто маленьких дітей залишив, дружин удовами…
– Шкода, чого ж не шкода, – яких лишень розмов не зав’язуємо під час кількагодинної нудної тривоги. – Всіх мені шкода…
Згодом до тривог ми звикли і навіть у коридор ходити перестали. Такими легковажними були до тієї миті, коли під час чергової ранкової тривоги в нашому місті не пролунали вибухи. Я підхопилася на ноги, загорнула Злату в ковдру, понесла в коридор. Злата, видається, навіть не прокидалася, а я притискала її до себе міцно-міцно і лічила, скільки разів пролунають іще вибухи, скільки здригнеться земля. Того разу я налічила чотири.
– Мам, а коли ми підемо додому? – Злата зазирала мені в очі.
– Та ми наче вдома…
– Ні, до справжнього дому. Туди, де тато…
– Ти вчора з татом розмовляла, він тебе у вихідні в гості до іншої бабусі й дідуся поведе… А в тій квартирі ми жити не можемо, там інші люди живуть, – я не знаю, як розмовляти з дитиною на найскладніші теми у світі. От справді, мені їй про війну пояснювати було простіше, ніж про те, чому тато не живе з нами.
Ми зі Славком майже не спілкувалися. Я боялася з ним говорити, видавалося, що, якою б не була розмова, обов’язково закінчиться сваркою. За внутрішніми відчуттями Славко повільно і неухильно перейшов у категорію колишніх… Втім, такі-сякі аліменти надсилав і до дочки приходив. Якось написав мені повідомлення. У мене аж серце завмерло, як побачила, що від нього. А там… «Я тут трохи волонтерю, збираємо на автівку одному підрозділу. Долучайся!». І посилання на пост у фейсбуку з номером карткового рахунку.
Я спалахнула, спершу хотіла йому написати щось гостре, в’їдливе. Тоді до совісті його звернутися: «Ти б хоч поцікавився, чи є у мене гроші дитині на ліки…»
Злата саме захворіла, її мордували висока температура та сухий кашель. Лежала безсило на дивані, дрімала чи дивилася мультики. Звісно, наша лікарка виписала їй якийсь сироп та таблетки, бабуся ж розвинула бурхливу активність під гаслом «Нічого труїти дитину хімією!», наказала поїти Злату молоком з маслом і медом, розтирати ледь не гусячим жиром… Цього було досить, гірчичники і баняк з вареною картоплею, парою з якої Златі належало дихати, я опротестувала.
Ось тут нас і застала тривога. На мить я навіть втішилася, бо сперечатися з бабусею – дуже виснажливо. Загорнула Злату в ковдру, вмостилася з нею на кріслі у коридорі, заплющила очі. Якийсь час ми удвох з нею наче дрімали, а тоді вимогливий голос Злати змусив мене повернутися до реальності:
– Де мій Пан Картопля?!
Злата, сонна та спітніла, скривила губенята і готувалася заплакати. Ні, тільки не це, у неї знову жар… Я підвелася, переклала Злату на крісло.
– Бабусю, нагляньте за нею! – бабуся почалапала в коридор до Злати, а я пішла шукати те одоробло. Де ж воно ховається, кляте? Зрештою Пан Картопля знайшовся коло Златиного ліжка на підлозі. Я знайшла його, вже поверталася в коридор. А тоді щось трапилося, щось швидке і дуже гучне підхопило мене, вдарило до стіни, шпурнуло на землю. Так боляче…
Якусь мить було дуже тихо. Я бачила перед собою сумну мармизу Пана Картоплі. Я не хочу вмирати в його товаристві, не хочу…
А тоді я заплющила очі. А може, просто стало темно. Не пам’ятаю.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
573
Життєві історії
