КАРПАТСЬКІ ДИВА

(Продовження)

Дем’ян виявився місцевим айтівцем. Народився і виріс у цьому місті, освіту здобув у столиці. А коли зрозумів, що його фах дає змогу працювати з будь-якого куточка планети, не роздумуючи повернувся в рідні місця. Адже тут, як ніде, почувався вільно.

Кава виявилася смачною, співрозмовник дотепним, з гарним почуттям гумору, галантним і легким у спілкуванні. Інна навіть не помітила, як пролетів час і за вікном стало добре темно. Трішки насторожилася, бо ж не дуже знала місцевість і боялася помилитися вуличкою, що веде до тимчасового дому. Дем’ян помітив вагання дів­чини й запропонував провести її до подвір’я. Інна погодилася. Дорогою молодик розповідав про свою роботу, розпитував Інну про фах, який обрала вона, про життя у столиці. І якби не причина знайомства, дівчина спробувала б пофліртувати. Але засумнівалася у правильності вчинку, слухала його першу скрипку. На диво, Інна швидко зорієн­тувалася в новому місті та з легкістю знайшла свій будинок. Але чомусь не хотілося, щоб вечір закінчувався.

– Інно, не подумайте, що я нечема і кавою залагодив провину. Дозвольте, я відшкодую вашу річ.

Дівчині чомусь стало образливо, адже хотілося уваги не через провину. Та то було б занадто.

– Не варто. До побачення, Дем’яне. Ви і так згаяли свій час через почуття провини. Інший би на вашому місці просто не зізнався у скоєному.

– А може, мені хочеться бути на цьому місці? – хлопець якось пронизливо поглянув на Інну.

Дівчину ніби хто гарячим полум’ям пропік. Рвучко повернулася і побігла вглиб подвір’я пані Олени. Ні тобі до побачення, ні тобі прощай.

У будиночку на неї чекала вечеря, що її дбайливо приготувала господиня. Часто в пориві гніву Інна заїдала стрес, то й сьогодні накинулася на їжу, ніби зголоднілий пес. Смачний гуляш у глиняному горщику, кілька видів сиру, житній хліб зробили своє. Інна почала аналізувати свою поведінку, свою агресію, настрій і відчуття поруч із тим айтівцем.

– От же ж… Такий хлопець хотів ближче познайомитися, а я… Та що там знайомитися? Він просто вирішив дурненьку туристку обкрутити. Теж мені мачо гір!

Двоякі почуття боролися в дівчині. Випила карпатського чаю і заснула на ліжку, навіть не пригадавши, що мала важливу розмову з пані Оленою.

Ранок у Карпатах відрізнявся від столичного світанку. З вікон доносився шум, але приємний – спів пташок, десь міцно кукурікав півень, проїхало авто… Інна сіла на ліжку. Так не хотілося починати новий день, ще б поніжитися. Та варто розуміти, що відпустка не гумова і час летить, а запитань без відповідей занадто багато. На ґанку Інна знайшла сніданок і згорток, у який дбайливо було вставлено красиву квіточку. І хоча дівчина знала безліч польових і гірських квітів, таку бачила вперше. Поруч із тацею лежав лист. «Доброго ранку! Пані Інно, мушу поїхати у справах до Франківська. Якщо потребуватимете моєї допомоги чи розмови, буду після 21.00. Обід занесе моя сестра. Гарного дня. Цей згорток зранку приніс хлопчина на ймення Дем’ян. Сказав, що то подяка за гру у фрисбі». Цікаво. Інна розгорнула папір. Розкішна вишита сорочка білим по білому. Полтавська. Від такої краси неможливо було відірвати погляд. Й розмір Інни. Дівчина без зволікань поміряла перед дзеркалом вишиванку. Наче на неї шита. І знову двоякі почуття: з одного боку, наче непристойно брати такі речі в незнайомої людини, з іншого – вона не знає, куди йому повернути цей подарунок. Облишила сорочку. Нашвидкуруч поїла, одяглася і пішла в місто. Дід у листі писав, що будинок, де він проживав, стоїть біля дороги, що вела до Скель Довбуша. І хоча того будинку вже могло й не бути, цікавість узяла гору. Інна йшла дорогою і болісно усвідомлювала, що всі стежки вже пройдені. Колись доля закинула діда Марка в ці величні гори, тепер їх торує його онука. Через майже пів століття. Диво дивне.

Будинку, звичайно, не знай­шла. Та й як його знайти, коли з опису тільки дерев’яна хата праворуч. Авжеж, усе змінилося. Взяла екскурсію і приєдналася до групи, пройшла Стежками Дов­буша. Велич скель лякала і заворожувала. Спустилася, зайшла до найближчої кав’ярні перекусити. Замовила ланч, сіла біля вікна. Провела поглядом відвідувачів закладу і наткнулася на блакитні очі, що з неприхованою радістю диви­лися на неї. Дем’ян сидів у компанії молодиків, зов­ні схожих на комп’ютерних геніїв. Щось мовив до товаришів і, швидко пересягнувши залу, опинився поряд зі столиком Інни.

– Ти мене переслідуєш? – розплився в усмішці.

– Так! – підхопила інтонацію Інна. – Щоб повернути виши­ванку.

– Не сподобалася?

– Навпаки. Дуже сподобалася. Та я не приймаю подарунків від незнайомих людей.

– То в чому проблема? Познайоммося?

* * *

Сонце в горах сідало ніби швидше. Світловий день був коротший, аніж у центрі країни. Інна сиділа на ґанку, очікуючи пані Олену. Хотілося поговорити. Але думки були десь в іншому місці. Дівчина боялася собі зізнатися, що Дем’ян занадто швидко зайняв місце в її помислах. Біля паркану зупинилася автівка, з неї вийшла господиня. Й дівчина пішла назустріч.

– О, пані Інно, ви чекаєте на мене?

– Так! Але ви, мабуть, занадто втомлені.

– Нічого. Все гаразд. Ходімо в сад. Посидимо в альтанці. Що вас цікавить? І можна на «ти»?

– Звісно. Мені буде приємно, – зраділа Інна.

– Отже, поговоримо?

– Це довга історія. Але якщо коротко: я розшукую одну людину. Як би вам це пояснити… Я родом із Полтавщини, виховували мене дідусь із бабусею, мої батьки надто молодими пішли з життя – нещасний випадок.

– Співчуваю…

– Спасибі… та я не вважаю, що зростала в неповноцінній родині. Дід Марко і баба Вірка всю свою любов, свої знан­ня, доброту вкладали в мене. Я мала більше ніж достатньо. Якщо ви розумієте, про що я… Не в матеріальному плані, в духовному.

– Так, Інночко, розумію.

– Це може здатися абсурдним, що я звалюю на вас тягар своїх проблем. Але… Мої дідусь із бабусею, як звично в нас казати, жили, мов одна душа. Я жодного разу не чула навіть сварки. Здавалося, вони створені одне для одного. Бабуся померла відносно давно, а дідусь – понад місяць тому. Мені ще важко з цим змиритися, адже це єдина рідна людина, яка в мене була… Дід Марко залишив листа… в якому розповів історію своєї юності. І хоча мені важко уявити, що мій дід був знатним парубком, та все ж… Виявляється, під час служби в армії дід Марко, на той час юнак, познайомився з такою собі дівчиною Стефкою. В них спалахнули почуття. Молодість. Дідо бігав на побачення, як було звільнення… Словом закрутилося, завертілося. А Стефа його була родом із вашого містечка, навчалася на швачку в Івано-Франківську. Служба закінчилася, треба було повертатися додому, та молоді вирішили побратися. Батьки Стефи були проти вибору дівчини, але вона пішла наперекір рідні, слухала свого серця. Так вони винайняли кімнату в якоїсь жінки, мешкали на вулиці, що йшла до Скель Довбуша. Проте щось не ладналося в подружньому житті. Недосвідчені молоді часто сварилися, спільне життя було не таким, як їм уявлялося. І хоч гори палко манили юного Марка, все частіше стали снитися рідні місця. Батьки Марка писали в листах, щоб привіз молоду дружину до них. Є де жити, знайдеться обом і робота в селі. Стефа ж відмовлялася їхати на чужину, мотивуючи тим, що так назав­жди втратить зв’язок із рідними. І хоч дівчина пішла з дому без батьківського благословення, чекала, що згодом стосунки поліпшаться. Та стосунки молодого подружжя зайшли в глухий кут, одне одного не чули й не розуміли. Останньою краплею стало небажання Стефи їхати на весілля до рідного брата Марка Івана. Дідо написав у листі, що, коли він їхав додому, до батьків, то вже точно знав, що більше ніколи не повер­неться, хоча боявся собі в цьому зізнатися. Писав, що пройшов усіма стежками, якими міг пройти, напився гірської води, щоб запам’ятати її смак, закарбував у пам’яті краєвиди… і поїхав. Пообіцявши Стефі за кілька днів повернутися. Зрадив? Виходить, що зрадив. Не зумів триматися як чоловік. Змусив дівчину відмовитися від власної родини й залишив її сам на сам із проблемами. Спершу боявся, що приїде. Адже адресу знала. Та дівчина більше ніколи не давала про себе знати. Згодом дід зустрів Віру, дівчину, яка, за його словами, забрала серце і душу. З нею він відчув, що таке справжнє почуття. Чи думав про покинуте перше кохання? Пізніше. Значно пізніше. Коли зрозумів, що міг залишити її вагітною, що вона могла накласти на себе руки. Різні думки роїлися. Та спершу було весілля, народження сина, перший вулик, власна хата… Час збіг, син одружився. Народи­лася я. Дідо писав, що тільки коли на світ з’являються онуки, ти розумієш, що життя прожив недаремно. Та нещасний випадок з моїми батьками дуже підкосив здоров’я діда. Почав думати, що то йому за гріхи молодості. І все життя, до останньої хвилини він боявся… втратити мене, – на цих словах Інна заплакала. – Я здогадувалася про ці страхи, та не знала, наскільки вони сильні. Так, можна засуджувати його вчинок, він повівся негідно. Але для мене він був і залишається найкращим – дідом, батьком, помічником і розрадником, наставником і другом. З його відходом частинка моєї душі теж померла. Я гадки не маю, яких надзусиль він доклав, щоб написати мені про все це… Як йому було соромно переді мною, адже все дитинство вчив мене жити згідно із совістю, керуватися справедливістю, ставати на бік правди. Він не впав у моїх очах… Ні. Я люблю його ще більше… Та сьогодні мені треба зрозуміти, відшукати сліди Стефи, довіда­тися про її долю. Тільки так я зможу заспокоїти його душу, якій так тяжко навіть у засвітах.

Пані Олена витерла зрадливу сльозу й обійняла дівчину за плечі.

– Історія варта книги. Хто ми, щоб судити людей? Ми тільки раби Божі. Ми його паства. І можемо помилятися. Найкраще, звісно, сповідатися перед лицем Господа. Але, гадаю, твоєму дідусеві перед тобою було тяжче душу оголити. Бо Творець і так усе знав. І якщо він допустив таку ситуацію, знач, треба було пройти цей шлях. Їм обом – Маркові і Стефі.

– Так, напевно, – видихнула Інна.

– Ось що ми зробимо. У тебе є дівоче прізвище Стефи? Чи якісь зачіпки, адреса батьків?

– Так, є. Дідо залишив мені у листі прізвище Стефи й вулицю, на якій вона проживала. Та назва могла змінитися.

– Могла. Але це вже щось, – підбадьорила пані Олена. – Завтра я спробую через знайому в архіві міста відшукати цю родину. Гадаю, ми зможемо віднайти її. А ти поки насолоджуйся відпочинком. Розвійся завтра десь. Поїдь на екскурсію. Подивися місця, де твій дідусь уперше закохався.

Інна гірко усміхнулася.

– Гаразд. Так і зроблю. Дякую вам, пані Олено. Ви моя рятів­ниця.