КАМІННЕ СЕРЦЕ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

19 березня 23:05

411

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Життєві історії

Зимовий день куций, як заячий хвіст, а ще як небо затягнуть сірі хмари й посипле дрібний сніжок – раптово сутеніє. Старенька магнітола хрипіла піратською касетою про «бєлий снєг», крізь щілини напівзогнилого «Москвича» віяло холодом, а юна Ніночка аж пашіла від щастя: вони з коханим нарешті їдуть до його батьків.

Уперше за час їхнього доволі довгого знайомства таки впросила Іллю про цю зустріч, адже планують весілля – зустрічаються три роки. Ніна – кругла сирота, Ілля ж син заможних батьків, бо не кожен у 25 років має старе, але своє авто, має змогу самому винаймати у Львові квартиру й працювати у престижній фірмі. Про те, що батьки хлопця були категорично проти його стосунків із сиріткою, дівчина не знала, а Ілля мав надію бодай шоковою терапією, але змусити батьків прийняти його вибір. Не виженуть же Ніну посеред зими з хати. Та й, зрештою, навмисне їхав надвечір, щоб не було їй чим повертатись із селища в місто. Сподівався, що мама не посміє вигнати на вулицю проти ночі ні в чому не винну дівчину. Батьки переконаються, яка Ніночка розумна, красива, добра, то, може, й змінять думку.

– Ще трішки, лиш спустимося з горба – й удома, – Ілля старався бадьоритись, хоч руки зрадливо тремтіли, уявляв мамин кілкий погляд і батькове німе мовчання на їхній несподіваний візит.

– Так цікаво – ми наближаємось до курячої лапки, глянь: дві дороги ведуть уверх, одна стрімко вниз, – Ніна в усьому бачила незвичне.

– Оті дві дроги, що вверх, ведуть на Тернопіль і Франківськ, ми їдемо зі Львова, а зараз спустимося цією до селища. Вона, як завжди, в заметах. Догори тепер би ніхто не виїхав, а вниз зсунемося, – Ілля міцно вчепився в кермо, липкий страх розлився всім тілом. Мало того, що переживає за реакцію батьків, то ще й дорога кепська.

Усе сталося надто несподівано, як ото в кіно з пришвидшеними кадрами – машину кинуло з дороги в урвище, Ніна інстинктивно відчинила дверцята й вивалилася в кучугуру снігу... А далі... А далі нічого не пам’ятає. Зовсім нічого!

...Їй було нестерпно холодно, всім тілом ніби хто натикав тисячі голок, тільки одна рука тепла й вогка, її хтось торкався. Розплющила очі й нічого не второпала: лежить у снігу, ніч, зорі, місяць, ніде нікогісінько, а поруч, о Боже, вовк? Ні, величезний псисько лиже їй руку. Дівчина злякалася, підхопилась на ноги, але бігти не могла: снігу насипало поза коліна, не надто й підеш. Та й куди йти? Десь далеко вгорі, поміж чагарників, пробивається тьмяне світло, але до нього нереально дістатися – ступила крок угору й зсунулася на п’ять униз. А собака сидів на місці. Споглядав мовчки й незворушно, а потім пішов донизу, роблячи великими лапами ями в снігу. Оглядався, ніби кликав за собою. Ніна посунулася за ним, бо іншого виходу не було.

...Прокинулась від того, що хтось поруч ходить. Їй мулько, зате не холодно. І чує людські голоси.

– А як їй було спати? На бетоні без матраца? Ти хоч на дерев’яній лаві спиш, а вона на сходах. Ковдра зверху гріє, а знизу бетон. Тому я дав їй твого матраца. Будь джентльменом хоч раз у житті, – докоряв комусь низький голос.

Ніна розплющила очі. Лежить на долівці, поруч неї ходить чоловік у знайомому до болю светрі. Напружувала пам’ять, де ж вона такий бачила – плетений грубими нитками, мишачого кольору, на ґудзиках і з орнаментом на всі груди. Пригадала! Це ж її бабця такий вбирала, дарма що чоловічий.

– Здається, ніби цей светр гріє синовими руками, він його так любив, – старенька змахувала сльозу. Нінин батько, син бабусі, загинув під час аварії, разом із дружиною потрапили під колеса трактора. Ніна й не пам’ятала їх, була надто малою. На видному місці бабуся тримала останнє фото сина з невісткою – він у тому светрі, вона у великій пуховій хустині. Від згадки про аварію в голові дівчини промайнули обривки ще однієї катастрофи, які вона ну ніяк не могла скласти в одне ціле. Ніна розуміла, що це якось стосується її самої, але що більше напружувала пам’ять, то більше зникало з неї інформації!!! Отак ніби сон, який зранку ще пам’ятаєш, а до вечора й згадки не залишилось. Якось і образ бабусі став пропадати, і фото, і ніби сама Ніна розчинялась у просторі.

– Агов, красуне, прокинулась? Дякуй Сіркові: якби не він, то так би й замерзла в снігу. На тому схилі ніхто б тебе й не знайшов. А навесні в чагарниках і поготів. Ти хто така і звідки? – почула над собою ще один голос.

– Не знаю, – злякано відповіла, її охопив панічний страх, бо невідомо хто ці люди, а найгірше – невідомо, хто й вона така!

– Не бездомна, бо гарно вбрана, не пиячка, а пам’яті не маєш. Вставай, нам треба йти звідси. Тут дозволено тільки ночувати. Вдень мусимо йти геть, щоб не підставити Петровича. Він сторожує цей напіврозбитий швейний комбінат. Бач, і ковдри є, і тепло, та й вода гаряча раз на тиждень. Якісь ділки намірились приміщення під щось переобладнати. Доведеться звідси йти, а поки Петрович дає нам прихисток. Ми всі тут працювали, та ба! Залишились без копійки й даху над головою. Бомжі! Чула таке слово? Ходімо, бо зараз прийдуть нові власники, як побачать нас, то звільнять Петровича, а тоді на одного безхатька більше, і нам не буде куди приткнутись. Ходімо! – подав дівчині руку. Ніна силкувалася піднятись, але падала з ніг.

– Так не годиться. Петровичу, мусиш її заховати. Куди вона піде, коли не може підвестись і не знає, куди їй іти.

– Може, в лікарню?

– Може... А хто знає, чому її викинули? Не дай боже хочуть убити? Ні, нехай тут. А ми підемо в селище, щось дізнаємось.

– І куди я її подіну? – сірий светр розвів руками.

– Під сходами є ніша, в якій прибиральниця колись тримала відра й швабри. Смердить, але краще, ніж на вулиці. Неси матрац, а я допоможу їй дійти. Зможеш тихцем сидіти весь день? Ось тобі хліб, декілька варених яєць, вода. Туалет? Вибач, мусиш терпіти, хіба що принеси їй який тазик, – звертання одночасно до всіх присутніх і ні до кого окремо. Дужі руки перенесли геть чисто знесилену дівчину в темний закуток.

«Нічого, тут хоч тепло», – заспокоювала себе Ніна. Набереться сили й піде звідси. Куди? Сама не знає. А що їй знати, коли й імені свого не пригадає. Очі заплющились... Крізь сон почула тверду настанову: «Знаєте закон?»

– Знаємо! Із запахом алкоголю сюди не потикатися! Петровичу, не переживай. З гіршого ми вийшли. Завдяки тобі. Й Сіркові. Йому треба дати Героя України. Теж нас знайшов, як учора оте дівча. Цікаво, хто вона? – пішли, сміючись. А Ніна заснула.

Скільки спала, невідомо. Її знову розбудили.

– Агов, спляча красуне, треба щось із тобою вирішувати. Ніхто тебе не шукає, ніхто не говорить про якусь незвичну подію, спробуй встати, підеш з нами, може, щось чи когось пригадаєш. Тобі треба до людей, до світу, а не отут нидіти.

Ніна не надто й оклигала, дорога від комбінату до селища вела вгору, йти було важко, декілька разів сідала перепочити. Нарешті дійшли до універмагу, нові знайомі з нічліжки водили дівчину в кожен відділ – може, щось згадає, а може, хто її впізнає. Ще завернули в гастроном.

– Овва, братци-кроліки знайшли собі подружку. Одна на трьох? – чулося за спиною.

Її охоронці комусь показували кулак, когось посилали, а Ніна ніби й не бачила і не чула довкола себе нікого. Ходили отак декілька днів, та все марно.

– Дівчино, треба тебе десь примістити. Але згадай хоч щось! – просили її вечорами, коли поверталися на нічліг.

– Зрозумій, що ми самі тут живемо на пташиних правах, заробимо який гріш, то й маємо на хліб, а ні – сидимо голодні. Це життя не для тебе.

– Я пам’ятаю одне – червону машину. І більш нічого! – дівчина заплакала.

– Так не годиться. Завтра я піду до батюшки, може, що порадить, – Петрович найбільше хотів спекатися дівчини. Бо коли його колишні співробітники, які тепер стали безхатьками, давно розлучені, то Петрович жив зі своєю половиною й ризикував стати жертвою безпідставних ревнощів. Ще прожене його з тісної кімнати в гуртожитку, як ото колись дружини цих друзів – куди піде?

Третього дня дівчину провели до церкви, де її чекали дві монахині.

Чоловіки з комбінату полегшено зітхнули. Лиш один із них висловив припущення:

– Червона машина. Кхм. В Ободенкового сина червоний «москалик». Казали, що тижнів зо два тому перекинувся біля дуба. Але батечко сам поспішив на допомогу, витягнув своїм «ЗІЛом», не хотів ніяких свідків. Від тієї родини нічого не довідаєшся і краще й не запитувати – надто високо себе несуть. Може, то їхній Ілля збив дівчину?..

– Хтозна. А як вона опинилася в наших краях?

– Напевне, до когось у гості приїхала. Якщо автобус був з обласного центру, то зупинився їй на кільці, а звідти пішки. Тому...

– Тому ніхто її не шукав.

– А може, з Іллею їхала.

– Не думаю... Ободенко хвалився, що вже погодили з Намисняками одружити своїх дітей.

– О-о-о! Клан розростається. Один директор комбінату, інший – головний інженер. Комбінат розікрали, порізали, оформили банкрутом, викупили за копійки, а тепер продали за мільйони. Бізнесмени. Тьху.

...А що Ніна? Повезли її в монастир. Постриг не могла прийняти, бо невідомо ні хто вона ні звідки. Але прислугою при монастирі стала. Мила, шила, готувала і... І нічого не пам’ятала. А що ніхто її не шукав багато років, бо ж не було кому, то згодом і стала послушницею Теофілою.

Якоїсь зими їхала з іншими сестрами до того селища, звідки вона потрапила в монастир. Назва населеного пункту їй нічого не нагадувала, то ж і емоцій від подорожі не було ніяких. Поки не доїхала до кільця, яке бачила ніби в минулому житті й нагадувало курячу лапку. Щось знайоме підказувало з найдальших комірок пам’яті: однією дорогою їдуть, на кільці впираються у дві інші, а третя веде стрімко вниз. Сестру Теофілу ніби хтось ножем проштрикнув, аж скрикнула. Перехрестилась. А видіння не пропало – машина, крутий схил, вона в паніці штовхає дверцята, ніч, собака, складське приміщення, сірий светр, який носила її бабуся... Важкий стогін вирвався з грудей. Добре, що в автобусі людно, не зауважили зблідлого обличчя монахині. Зрештою, вони всі бліді на тлі свого чорного одягу. Їдуть на похорон батюшки, чи то пак, тепер уже священника. Помінялося все: країна, ідеали, церкви...

Сестра Теофіла останнім часом стала якась дивна – очі бігають, руки неконтрольовано смикаються, ноги носять як навіжені.

– Чи не захворіла, бува? Може, в місто, до лікарні?

– Може, може. Так, мені до лікарні. До Львова...

Відвезли. Поклали в лікарню, залишили саму. В неврології. Кажуть, щось дивне з нею. Дивне. Хм. Ніхто й не здогадується, що Теофіла враз пригадала, як вона була Ніною. Все пригадала того дня, коли побачила роздоріжжя зі знайомого ракурсу, з того, який врізався їй у пам’ять і так же вирізав з її пам’яті все те, що будо до моменту аварії. Львів, у Львові Ілля. Був, а чи є? Але за будь-яку ціну вирішила його знайти. У голові крутила довгий монолог, у який вклала весь свій біль, втрачені надії, сім’ю... Але де Іллю шукати в цьому великому місті? Може, він уже в столиці або й за кордоном. Однак треба з чогось починати пошуки! Наближається час виписки, а Ніна-Теофіла не придумала, яким чином їй відшукати того, хто перевернув усе її життя.

До сусідки в палату прийшла родичка, балакають щось про своє, та так голосно, що чують усі довкола.

– Не переживай, знайдеш вихід. Хочеш, підкажу як? Вийдеш з лікарні, піди на цвинтар до батьків. Помолись за них, і рішення з’явиться несподівано, – радить відвідувачка.

– Оце порада, – хмикнула хвора.

– Як знаєш, а мені допомагає.

– Ти завжди вірила в містику.

– Так, вірила, бо це дієво. Ми багато чого не можемо осягнути розумом.

Теофіла добре запам’ятала лікарняний діалог. Поїхати б на могилку до батьків і бабусі, глянути на свою хатину, чи не розсунулась? Адже більш ніж двадцять років не була там. Але тоді доведеться зізнатись ігумені, хто вона і звідки.

Довго постила, молилась, але нікому не сказала, що до неї повернулася пам’ять. Гріх? Можливо. Та якась внутрішня сила тримала її в цій таємниці. Знала одне напевне – мусить щось трапитись, аби все таємне стало відомим.

Цілий рік тягнулось її сум’яття й біль у серці. Аж ось річниця за покійним священником. Проситься поїхати на його могилку в те далеке селище. Ігуменя дала дозвіл, бо ж Теофіла саме завдяки старенькому душпастиреві потрапила в монастир, а не пішла блудом. Відрядили ще трьох сестер за компанію – дорога неблизька, та й зима.

На дорозі «курячої лапки» мало не втратила свідомості. Опанувала себе думкою, що не час здаватися, треба хоча б дізнатися, як склалася доля в її захисників, за яких щодня молилася. Сірко давно у своєму собачому раю, а Петрович з іншими ще би мали топтати ряст.

Ось і цвинтар. Біля воріт дорогий джип, ніде ні душі. Але ні, стежкою в один слід назустріч монахиням іде розкішно вбрана жінка, однією рукою тримає кудлате песеня, другу приклала до вуха – розмовляє мобільним. Порівнялися. Монахині дали їй дорогу. Війнуло дорогими парфумами й монологом фарбованої красуні в норковому манто: «...А ще контролює кожен мій крок, напевне, щось здогадується. Але я не нинішня, сказала, що Річчі холодно, йду з ним у машину. Ілля, козел, усе життя мені змарнував, а я... ».

Пані перейшла на шепіт, монахині лиш похитали головами. Теофіла досить відстала, дорога їй давалася тяжко. Після злощасної ночі мала проблеми з легенями. Зовсім поруч гримів голос, у якому кожне друге слово було впереміш із нецензурщиною. Монахині не подали виду, бо що візьмеш із пузатого хамовитого багача в дорогій шкірянці? Теофілу немов струмом вдарило. Не кажучи ні слова, пішла на той голос, який комусь погрожував і з натиском нагадував: «Я Ілля Ободенко, а не якесь чмо, я депутат і власник будівельної компанії, а ти хто такий? Громадський діяч? То й дій у своїй громаді, а до мене тобі зась. Ще одне бидло з народу буде мені тут варнякати, що я порушую норми». Теофіла підійшла впритул. Боже милостивий, направду, коли ти хочеш когось покарати, то відбираєш розум. Хіба нормальна людина може так низько впасти? Невже це той Ілля, за якого воліла б померти, а натомість він залишив помирати її?

Грубі пальці з масивними золотими перснями мало не роздушили телефон, а очі спопелили маленьку постать у чорному – чого, мовляв, лізеш під руки? Теофіла набрала повні легені морозяного повітря й видихнула пару слів монологу, який вона шліфувала й вкорочувала щодня.

– Чотирилапа тварина не залишила людину замерзати, а двонога особа й не думала надати допомогу.

На круглому обличчі багатія ніби грань запалала. Рука з масивними перснями затрусилася, телефон впав у сніг.

– Ніна? Ти?..

– Ніна померла давно, на тому схилі, – показала рукою над руїнами колись великого швейного комбінату.

Теофілі враз стало так легко, що, якби махнула рукавами, то злетіла б до неба. Пішла наздоганяти сестер і не бачила, як Ілля хапався за груди, ніби туди кинули важкою каменюкою.