ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
415Життєва історія
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Редактор глипав крізь товсті скельця окулярів на парочку практикантів. І що воно ниньки за молодь така? Хлоп волохатими ногами крізь діряві штани світить, а светра нап’яв – як зі старої мішковини з прорізаною горловиною, що можна тричі довкола грішного тіла обгорнути. Шия, руки, потилиця – усе в татуюваннях. Дівка теж не відстає: на лівій руці, аж до ліктя – кістки набиті синім кольором. Як пише щось у своєму нотатнику, то здається, рука мертвяка водить ручкою по аркуші. Вуха обтицяні десятком шпичок, кілець і гачечків. Сотня тоненьких кісок на голові – чиста тобі Горгона Медуза. Ще й характер відповідний. Такій пальця до рота не клади, бо можна й без руки лишитись. Ще й іноді як блимне очиськами. Вікентійовича від цієї парочки майбутніх журналістів то гарячим приском обдає, а то крижаним холодом. Має собі клопіт за місяць до пенсії. Навіщо тільки погодився брати їх під свою опіку? Краще б Нелі Іванівні передав. Вона хоч трохи молодша і знає, як із такими вар’ятами спілкуватися…
Зітхнув. Дістав із коробочки паперову хустинку й витер спітніле чоло. Вуха наповнились потоком слів практиканта, який ось уже хвилин із десять не замовкав, відпрацьовуючи на ньому навички ораторського мистецтва. Якщо не зупинити зараз, то не вмовкне ще довго.
– Не той фах обрав. Тобі, Олеже, в політику з таким талантом! Журналіст повинен уміти слухати, а не лише говорити. Політик – усе навпаки, – врешті не витримав.
Дана штовхнула свого друга ліктем і зареготала. Попри вибуховий характер і категоричність думок, сміх дівчина мала приємний. Більше навіть життєрадісний і заразний. Роман Вікентійович мимоволі теж усміхнувся.
– Одне іншому не завадить! – рубонув з плеча практикант. Широке веснянкувате обличчя вкрилось щирою втіхою, наче ото солодкий пампух у медовій поливці.
– Час покаже, – редактор знизав плечима. – Отже, ви пропонуєте збирати матеріал не лише про лісове господарство та заповідник, а й про мешканців довколишніх сіл?
Олег кивнув.
– Упевнений, там є непересічні особистості, які мають чим нас вразити й закохати в себе. Та й цикл історій про життя простих людей – це вже не суха статистика роботи лісівництва, з усіма тими цифрами, підрахунками й звітами. Нині такого не люблять читати. Та й не завадить трешу додати, щоб газету з руками виривали.
– Чого-чого додати? – Вікентійович відкинувся на спинку крісла.
– Ну, дрібку такого дикого, навіть неприйнятного… Про привидів у старих будинках чи часові портали… Або про чорнобильських вовків-мутантів, що приблукали з віддаленого лісу ближче до людей…
Редактор промовисто кашлянув, а тоді пригрозив пальцем:
– Завів пісню! Не переборщіть! Даю вам три дні на збір матеріалу, два – на сам текст, а в п’ятницю покажете. Побачимо, чи будуть із вас люди…
– Мабуть, ви хотіли сказати журналісти? – очі Дани спалахнули іронією.
– Саме це й хотів, – підтвердив, показуючи очима на двері. – Тепер до праці! Час на місці не стоїть, а ви вже й так його чимало витратили на теревені. Ще добрий шмат дороги попереду. Маєте чим добиратися?
– Так. Мені брат на днюху підігнав трицикла. На ізі доїдемо!
Вікентійович кивнув. Хай би що це мало означати, але добре, що є транспорт.
– Вас зустріне заступник директора лісового господарства Валерій Іванович. Усюди, проведе, все покаже й надасть потрібну інформацію. Щодо тимчасового помешкання… На території господарства є пристойна база відпочинку, але ціни трохи кусаються. Тож пан Валерій люб’язно запевнив, що або зроблять вам гарну знижку, або підшукає більш бюджетний варіант. Якщо виникнуть труднощі чи якісь додаткові питання – я на зв’язку, – помахав у повітрі телефоном.
Практиканти дружно кивнули й вийшли з кабінету. Нарешті! Аж видихнув вільно. Ні, він таки вже застарий, щоб спілкуватися із сучасною молоддю. Якби ж онуки частіше приїздили. Та син із родиною одинадцять років тому виїхав до Іспанії. Тож лише раз на кілька років навідуються. Відеозв’язок допомагає заповнити порожнечу. Але не цілком. Навіть не наполовину…
* * *
Лісові дороги подекуди були не просто жахливими, а катастрофічно непрохідними! Доводилось тягнути трицикла крізь хащі обабіч шляху. Дана вкотре пожалкувала, що вдягнула світло-коричневі джогери й худі молочного кольору. Тепер усе було поцятковане бризками бруду. Білі кросівки перетворились на велетенські копита, обліплені глевким багновинням. Як тепер усе це відмити, а головне – як у такому вигляді йти до людей?
– Агов, мала! Ти чого? – Олег озирнувся через плече.
– Ще питаєш! Глянь на мене! – пирхнула сердитою кішкою.
Провів по ній поглядом згори донизу й назад і розтягнув губи в широку усмішку.
– А що не так? Гарненька. Принаймні мені точно подобаєшся. Якщо хтось і не зацінить такої краси – забий! І не грузися. Кроси вимиєш у калюжі, почистиш одяг вологими серветками. Тільки наступного разу бронюйся темним мілітарі. На ньому хоч бруду не видно.
Відмахнулась. Насунула на очі блайзер. Щоки палахкотіли збентеженням. От якого милого постійно торочити, що вона йому подобається? То за руку візьме, то пальцями дреди перебирає. Її від тих дотиків аж до кісток проймає! А якось навіть цілувались. Щоправда, після кількох келихів шампанського на дні народження одногрупниці. Та це було прекрасно! Хоч і тривало недовго: подражнив її пристрастю, злегка куснув за губу і потягнувся по свою порцію торта, бо він, бачте, солодке любить… Чи спеціально це робить, чи несвідомо? Одного разу вона не витримає, обійме й зацілує його так, що зірки з очей порснуть. Нехай знає, як треба до дівчат залицятися.
Пішла вперед. За спиною озивалося гучне сопіння. Тягнув свого трицикла розбитою дорогою – мокрий від поту, хоч бери й викручуй. Пропонувала допомогу, але ж відмовився. Лицар в осяйних обладунках! Оце зараз журналісти припхаються – людей чудувати! Пітні, брудні, змучені й голодні, наче зграя вовків. Таки не розрахували вони ні власних сил, ні правильної дороги. Не варто було обирати скорочений шлях. Якби поїхали асфальтівкою, то вже були б на місці. Хай би навіть довелося зайвий гак шляху здолати. Але ж не через болото…
Дістала телефон, щоб звіритись із навігатором.
– Ще трохи – і ми на місці, – гукнула, намагаючись перекричати гуркіт трицикла.
– Застрибуй! – мотнув головою. – Нарешті нормальна дорога, тож далі верхи на конику. Тримайся, лялю!
– А ти не сильно розганяйся, пупсику! Хтозна, що там попереду.
– Світле майбутнє, – реготнув і натиснув важіль газу.
Обабіч шляху миготіли стовбури старезних сосен, що сягали маківками самого неба, а поміж ними шикувались берези, сріблясті осичини й місцями – густе плетиво азалії понтійської, яка почала засвічувати яскраво-жовті ліхтарики квітів, наповнених трунком запаморочливого аромату. Сезон рясного цвітіння не за горами. У дитинстві в час канікул Дана щоліта відпочивала в дідуся з бабусею, і вони часто водили її до лісу – збирати ягоди та перші білі гриби. Відтоді вона й береже в пам’яті розповіді про таємниці лісу. А ще – казки. Хоч і давно зрозуміла, що бабуня їх вигадувала на ходу. Куди братам Грімм до її тієї фантазії! Навіть поруч не стояли…
Усміхнулась. Обхопила Олега за стан і міцно притиснулася. Так надійно. Якщо не триматися, то цей доморощений байкер викупає її в першій-ліпшій калюжі.
* * *
Валерій Іванович ледве стримував сміх. Кругле обличчя почервоніло від натуги. Вуса настовбурчились густою чорною щіткою. Якоїсь миті здалося, що він зараз лусне від веселощів, що аж розпирали зсередини. Але вік і посада спонукали кремезного поліщука тримати себе в шорах.
– Із чого бажаєте розпочати екскурсію? – пригладив вуса товстими, схожими на сардельки, пальцями.
– Почнімо із заповідника. Багато чули про нього. Кажуть, вам сюди щороку кілька видів рідкісних тварин і птахів привозять, – сіро-зелені очі Олега заіскрились вогниками цікавості.
– Правду кажуть. Опікується заповідником Кирило Опанасович зі своїми помічниками. Тож зараз поїдемо з ним знайомитись. Лишайте тут свій ровер, – пан Валерій кивнув на майданичик біля головного офісу господарства, дістав із кишені телефон і відійшов трохи вбік.
Дана пирснула:
– Ровер…
– Ще й триколісний, – із грудей Олега вихлюпнулось скрушне зітхання, а за мить – цілий сніп сміху. – Я колись на схожому в садочок їздив!
– Панове журналісти! – гукнув Валерій Іванович. – Гайда! Маю ще справ вище маківки.
Слухняно попрямували до його позашляховика.
– Далеко їхати? – поцікавилась Дана вже в автівці.
– Трохи більше ніж два кілометри. Кілька хвилин – і ми в Опанасовича. Тільки попереджаю: великих очей не робити й не галасувати. Пан Кирило того терпіти не може. Він любить тишу, спокій, розмірений темп життя і природу. То наша ходяча енциклопедія і добрий дух лісу. Диких тварин із рук годує… Втім, незабаром самі все побачите…
Не встигли навіть розговоритись, як попереду із гущавини лісу вигулькнуло село. Чепурні обійстя тонули в зелені й пишному квітуванні. Село невелике. Більше схоже на хутір – лише з десяток будинків. Але надзвичайно мальовниче, зусібіч оточене старим тінистим лісом, з упорядкованими подвір’ями і садками, де пишалися рясним темно-червоним намистом вишні, вгиналися гілки від іще зеленого плоду грушок та яблунь і шикувались уздовж парканів старі сливи-угорки й розлогі абрикоси, та з чималими латками доглянутої городини довкола кожного обійстя.
Дана зачудовано визирала з автівки. Яка ж тут краса! Врешті, пан Валерій зупинився.
– Приїхали! – оголосив урочисто. – Тут живе старий волхв.
– Чому волхв? Він із рідновірів? – поцікавився Олег.
Чоловік розвів руками й засміявся:
– У наших лісах жодна релігія світу не спроможна витіснити прагнення людини поклонятися духам природи, з якою ми нероздільні. Просто людство забуло це, відкинуло геть, керуючись лише споживацькими бажаннями. Прагне керувати всім, накопичувати статки й сягати вершин. А врешті-решт у всіх однаковий старт і фініш життя. Тож чи варто його марнувати на всілякі дурниці?
– Точно ні! – Олег вийшов з авто й відчинив дверцята. – Прошу, панночко! Ось вам моя рука!
– А серце? – Валерій Іванович лукаво примружився і знову пригладив свої пишні вуса.
– Його теж віддаю. Але вона не хоче.
– Гонорова дівка!
Насупилась, демонстративно проігнорувала руку Олега.
– Говорите, ніби мене тут немає. Не надто розкидайся своїм серцем, бо хтось забере й не віддасть.
– Якщо той «хтось» мені до душі, то нехай забирає! – підморгнув.
Щоки знову обдало окропом. Різко розвернулась і попрямувала доріжкою до воріт вказаної господи. Усе в ній аж нуртувало від роздратування. Чого він причепився? Реп’ях! Перед чужими людьми соромить… Не треба було погоджуватись на цю спільну практику. Ліпше б інше видання обрала. Такий великий список був…
– Ти б не поспішала так, дитино! – Валерій Іванович зупинив і першим підійшов до воріт. – Опанасович тут екзотичну живність підгодовує. Тож краще дивіться обоє під ноги, щоб не наступили на хвостика.
– Якого ще хвостика? – Дана пробіглась поглядом по траві, а між брів лягла насторожена зморшка.
– Зараз побачите. Зазвичай о цій порі вони снідають…
Практиканти обмінялись спантеличеними поглядами й повільно зайшли у двір. Їх зустрів дружний гавкіт. Троє здоровенних собацюр шкірили зуби в просторих вольєрах і сатаніли від люті. Потрапиш таким у зуби – прощайся зі штанами. Дівчина здригнулась і схопила Олега за руку. Стиснув її тонкі пальчики. Веснянкувате обличчя засяяло тихою радістю.
– Не бійся! – шепнув. – Вони зачинені.
– Бачу. Від того не легше… Глянь, які зуби! А пащі… Капець!
– Доброго ранку! – пан Валерій привітно помахав рукою кремезному сивому чоловікові в садовому кріслі під розлогою старою грушею. – Привіз вам репортерів і передаю з рук у руки. Сам тікаю, бо купа справ.
Той махнув у відповідь та й знову схилився, торкаючись рукою землі.
– Він що, молиться? – Олег іронічно примружив очі.
– Ні. Розмовляє.
– Із духами? – пирхнув сміхом.
– Можна й так сказати. Але не раджу жартувати з ними!
Іванович поспіхом рушив до воріт, обережно переступаючи через товсту мотузку в траві. Та раптом Дана із жахом усвідомила, що то ніяка не мотузка! Геометричне забарвлення і гнучкий хвіст… Трясця!
– Це що, змії?! – різко зупинилась, а тоді рішуче пірнула в міцні Олегові обійми. – Ходімо звідси!
Він притиснув її до грудей. Зазираючи в бліде від страху обличчя, підбадьорливо усміхнувся:
– Оце вже ні! Такий важкий шлях здолали, щоб відступати? Та й хіба можуть ці милі створіння заподіяти нам якусь шкоду?
– Правильні слова, юначе! – до них уже стрімко крокував Опанасович. – Мої красунечки доброзичливі й гостинні. Головна умова – не порушувати їхній особистий простір. Підходьте ближче, познайомлю вас із дівчатками. Ось це – Марго. Така чорна, велика, на сонечку гріється. А та, руда, що біля миски з молоком, – то Райка. Сіра, з ромбами на спинці, – Сарочка. Біля неї – Франя, Рузя і Тайка…
– Скільки ж їх у вас? – Олег зачудовано крутив головою, налаштовуючи фотоапарат.
– Тут іще не всі. А так – вісімнадцять.
– Хіба не страшно мати таких «домашніх улюбленців»? – Дану аж пересмикнуло.
Господар засміявся. Присів навпочіпки біля Марго й акуратно погладив кінчиками пальців по блискучій голові. Гадюка Нікольського навіть не поворухнулась.
– Це якісь чари, заклинання? Може, розкажете нам секрети? – увімкнула диктофон.
Знизав плечима.
– Жодної магії? Відчуйте себе частиною природи, живіть із нею в гармонії – і ви так зможете, – кілька хвилин він спостерігав, як Олег обережно кружляє докола змій, щоб зробити партію вдалих кадрів, і захоплено зойкає, врешті запитав: – Не хочеш собі парочку таких красунечок?
Той зупинився, ворухнув бровами, а тоді перевів погляд на Дану та лукаво примружився:
– Ні. Тут з однією важко впоратись.
Обличчя дівчини густо забарвилося червоним, але вже наступної миті охоче долучилася до дружного сміху чоловіків.
Сонце поволі піднімалось угору. День лише набирав обертів, але вже страшенно їй подобався. Бо коли він розпочався з такого колоритного сільського дядька й Олегових знаків уваги, що стають дедалі відвертішими, то важко навіть уявити, яке матиме продовження…
– Отже, ви нам покажете тварин у заповіднику? – засяяла очима на Кирила Опанасовича.
– Не лише покажу, а й розкажу. Ще й познайомлю з деякими. Вони в мене ручні.
– Жодних сумнівів, беручи до уваги те, що ми оце щойно побачили! – широко усміхнувся Олег, і всі троє рушили до воріт, на дорогу, що вела вглиб густого лісу, в царство таємниць, тиші й суцільного спокою…
Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
99
