ІЗ ПОГЛЯДУ ЛИСТЯ

Метелики вмирають довго.

Спершу вони відчувають, що на довгий щасливий політ-пурхання їм бракне сил. Вони перелітають на невеликі відстані, здивовані, чому ж так швидко втомлюються.

За короткий час сил починає бракувати й на це. Метелики сидять посеред дороги у пилюці, зрідка ворушать крилами. Ні­хто не знає, чи усвідомлюють комахи, що вмирають, найімовірніше, все, що в них є, – це подив. Найчастіше на оцьому етапі метеликове існування припиняють колеса автівок чи підошви перехожих. А якщо після останнього польоту метелики опиняються у траві, вони приречені помирати ой як довго. Їхні крильця злегка смикаються багато годин поспіль, аж поки не завмирають назавжди. Немає більше невловимого яскравого метелика, є жалюгідна вицвіла обгортка, ще й добряче пошарпана. Нікому не цікаві мертві метелики.

Нікому, крім Тоні. Тоня збирає метеликів, старанно обшукуючи траву, дитячий майданчик, навіть дорогу коло будинку й автостоянку. Збирає і складає на вологому піску рядочком. Ліза, мама Тоні, мовчки сидить на лавці й спостерігає за маніпуляціями дитини. Насправді, не спостерігає, а дивиться кудись у пісок застиглим поглядом. За хвилю наче прокидається, переводить погляд на Тоню. Тоня стоїть на колінах у піску над викладеними в ряд мертвими метеликами. Метеликів вісім, більше Тоня не знайшла.

Тоді дівчинка починає старанно копати пальцями ямку в піску. Кладе в неї метелика. Тоді зривається з місця, біжить до куща бузку, швидко зриває кілька листочків, повертається. Листочки бузку, щільні, темно-зелені, летять на вологий пісок. Тоня знову опускається на коліна, вкриває метелика в ямці листочком, мить оглядає свою роботу, тоді повільно запорпує ямку. Видається, що Тоня не задоволена своєю роботою, бо вона знову підводиться і йде подвір’ям на пошуки чогось… Час до часу Тоня спиняється, піднімає щось із землі.

Її мандрівка подвір’ям тривала, адже без поспіху. Зрештою Тоня повертається, і на вологий пісок летять дрібні білі квіточки стокроток, кілька вицвілих китиць конюшини і тоненькі гілочки. Мама Ліза починає спостерігати за дочкою із кволим зацікавленням, адже дівчинка робить над похованим метеликом горбик із піску, обирає прискіпливо дві палички, кладе їх на пісок хрестиком. Верхня паличка, поперечна, скочується з горбочка, Тоня кладе її на місце, зрештою втискає пальчиком у пісок. Усе, тримається. Фінальним акордом стає крихітний букетик з однієї стокротки та однієї квітки конюшини з листочком.

Тоня завжди бавиться сама. Не те щоб інші діти надто прагнули її товариства, ні. Інші діти самі по собі, Тоня – сама по собі. Мама дивиться на Тоню і пригадує те, що колись бовкнула її старша сестра Катерина, Тонина тітка: «Ну ничего, что девочка не очень симпатичная… Говорят, что те, кто некрасивые дети, вырастают привлекательными взрослыми! Не расстраивайся». До тієї миті Тонина мама не міркувала над тим, гарна її дочка чи ні. У свідомості жінки всі діти за замовчуванням – гарні. Діти ж бо… Дівчинка як дів­чинка – худенька, на потилиці тоненький білявий хвостик, гострі ліктики, маленьке личко, брівки майже непомітні. От хіба що оченята гарні, великі, світло-сірі, з темним обідком довкола райдужних оболонок. Мама Тоні прогнала тоді ті думки, а зараз пригадалося.

Тим часом Тоня береться робити наступну ямку. Тоді підводить очі на маму:

– Ты плачешь?

Жінка заперечливо хитає головою, проте Тоні не проведеш. Вона знає про цю дивну звичку дорослих – плакати без сліз.

Дивну здатність відчувати інших людей Тоня вперше виявила років у три. Тоді наче свято якесь було… Точно, Новий рік! От вони й зібралися всі разом, велика насправді родина – сиві батьки та троє дорослих дітей, дві сестри та брат. Старша Катерина – з чоловіком і двома синами, середульша Ліза – з малою дочкою, і наймолодший Микола, що саме привів додому знайомитися з батьками свою дівчину. Тоня, що впродовж усього вечора старанно уникала обіймів тітки, яка після першого келиха голосно нарікала на те, що їй теж обов’язково потрібно народити дівчинку, бо «эти никудышние мальчишки» – суцільне розчарування. Усім за столом якось стало ніяково, дорослі опустили очі й почали старанно колупатися виделками в салатах.

Тоня, яка блукала кімнатою між телевізором, ялинкою та святковим столом, раптом підійшла до дядькової дівчини й пригорнулася до неї, притуливши голову до живота. Дорослі дружно перевели погляди від олів’є на Тоню. Мала, видавалося, розімліла від тепла незнайомої юної жінки, яка розсіяно перебирала пальцями невагоме дитяче волоссячко, направду не знаючи, як поводитися під прицілами численних поглядів. Паузу перервала Тоня – вона, не змінюючи пози, чітко сказала:

– Ляля.

Більшість дорослих вирішила, що так Тоня назвала дівчину, яка їй вочевидь припала до душі. Тільки майбутня свекруха помітила, як син і гостя перезирнулися.

– Мы сами только позавчера узнали…

Дитина народилася в липні, у розпал літа. Дівчинка, до слова. Назвали Софією.

Були й інші історії про дивовижну здатність Тоні відчувати те, про що інші люди не говорять уголос. Якось, їй було років п’ять, мабуть, Тоня помітила стареньку сусідку, яка самотньо сиділа на лавці неподалік під’їзду. Мабуть, сусідка сиділа на тій лавці й раніше, та помітила її Тоня тільки тепер. Мама застала Тоню на лавці поруч із сусідкою, вони неквапливо про щось розмовляли. Знаючи, якими допитливими до чужих сімейних справ часом бувають сусіди, серйозно запитала:

– О чем вы с соседкой так мило беседовали?

– Я с ней попрощалась.

– Она куда-то уезжает?

Пауза. Коротка, проте відчутна, майже видима.

– Да. Насовсем.

За два дні у двері подзвонили. За порогом стояла голова об’єднання власників квартир, чорнява дама невизначеного віку.

– Слышали? Неля Михална умерла! Из шестьдесят седьмой, да! Я вот собираю, кто сколько может!

Ліза копирсалася в сумці, у маленькій кишеньці трапилися сто гривень. Простягнула, знизала плечима, мовляв, вибачайте, більше нема. А сама все думала про те, що таки ж назовсім пішла сусідка. Назовсім.

У Тоні вже готові чотири го...