ТЕПЛІ ІСТОРІЇ ПАНА КОТА

Для прикрашання:

один маленький лимон.

На соус:

сметана й улюблена зелень.

А ось покрокова інструкція, як їх готувати.

Крок 1. Яйця, сіль і цукор збити.

Крок 2. Окріп додати в цю суміш, не припиняючи збивати.

Крок 3. Кефір, борошно та соду поступово ввести в суміш – саме в цій послідовності.

Крок 4. Ще збивати дві хвилини, після чого залишити на десять хвилин, щоб тісто настоялося.

Крок 5. Підсмажити тонкі млинці.

Крок 6. Начинити млинці мідіями.

Крок 7. Згорнути млинці рулетиками.

Крок 8. Прикрасити кружечками лимона та подати на стіл разом зі сметаною та зеленню.

Смачного!

З любов’ю та теплом бабуся Міли

Кумедне звірятко

– Міло, ти вже у ліжечку? – пролунав татів голос із вітальні.

– Так, уже чекаю на тебе!

– Гаразд, доню, я вже йду, але я сьогодні не сам.

Міла зі здивуванням подивилася на двері, і навіть пан Кіт підняв голову й зосереджено задумався, помахуючи смугастим хвостиком у такт муркотінню.

Тато стояв у дверях. Він тримав у руках маленький пакуночок, зворушливо перев’язаний білою атласною стрічкою.

– Тату, таточку, це мені, що це?!

Міла вже стрибала на ліжечку, пан Кіт встиг забратися дівчинці на руки і стрибав разом із нею.

– А хтось вигадував, що не любить несподіванок! – жартував батько.

Його очі сяяли, коли він бачив доньку такою радісною.

– Це, доню, той бешкетник, який іноді дряпається сходами і лякає тебе. Пам’ятаєш, ти говорила про дивні звуки, що тобі нібито наснилися, а може, і почулися насправді?

Дівчинка була приголомшена. Вона мовчки кліпала оченятками на знак згоди.

Міла розгорнула свій сюрприз і побачила маленьке створіння, яке дивилося на неї блискучими оченятами та вміщалося в її долоньку.

Воно було зовсім не страшним, а навпаки – кумедним та симпатичним. За формою кругленьке, сірого кольору, із довжелезними чорними вухами, замість ніжок – лише блискучі черевички. Його голова і була тулубом, а лапок він не мав, та мав червоний закручений догори язичок.

– Який же він кумедний, тату! – радісно промовила Міла.

Схоже, дівчинка була в захопленні від нового друга, і тато почав розповідати свою казочку про Домовичка:

– Колись давно в одному лісовому королівстві жили у мирі та злагоді всі його казкові жителі. Поміж них були феї, лісовички, чарівні метелики, живі дерева та квіти. А ще були і домовики. Маленькі та пухнасті, незвичні кумедні звірятка.

– Тату, ну хіба домовики – це звірятка? – розсміялася Міла.

– А чому ні, доню? Це ж моя казка, витвір моєї уяви!

– Добре, таточку, мені подобається! Розповідай далі!

– Отож коли домовички дорослішали, то перед ними постав вибір: залишатися в чарівному лісі чи йти до людей, щоб допомагати їм поратися в господарстві. Оберігати людей та їхні домівки від усього недоброго і поганого.

От так і наше створіннячко зробило свій вибір: удень це твоя іграшка, а вночі – маленький чарівник, який знаходить собі роботу.

Іноді так трапляється, що наша матуся не помічає маленької плямки на кухні від твого улюбленого малинового сиропу. Або не встигне почистити тобі черевички після прогулянки. Тоді на допомогу прийде наш Домовичок. І через це ти іноді чуєш якісь дивні звуки і хвилюєшся.

– Нічого собі, тату, як цікаво. І то він наш помічник?

– Звичайно, Міло! Але треба розуміти, що він тендітний і його сили та здоров’я обмежені, треба берегти наше маленьке звірятко. Тому нам слід таки старатися самостійно піклуватися одне про одного. І те, що ми не встигнемо чи не помітимо, – це вже його лапок справа.

– А де ж його лапки? – Міла показала татові на черевички й голову-тулуб Домовичка.

– Їх немає!

– От бачиш, – промовив тато, – зов­ні непомітні, як і його справи. Лягай спати, доню, і від сьогодні звірятко не лише допомагатиме в господарстві, а й охоронятиме твій сон.

– Мій сон і сон мого пана Кота! – засміялася Міла.

Тато всміхнувся, а Кіт вдоволено згорнувся клубочком у своєму котячому ліжечку.

Міла заснула.

Домовичок, який увесь цей час перебував на маленький шафі біля ліжка дівчинки, тільки вдавав, що засинає. І дочекавшись, коли всі заснуть, вирушив прибирати та піклуватися про свою дорогу родину!

Понеділок

– Міланочко, ти все запам’ятала?

– Так, мамо, не хвилюйся! Щасливої дороги вам і переказуйте дідусеві з бабусею вітання! Ми з паном Котом уже дорослі та з усім упораємося!

 Родина обійнялася, і машина з батьками поїхала вже знайомим їй маршрутом.

Новина про хворобу дідуся стривожила Мілу, але всі сподівалися на краще. Дівчинка всміхнулася. Вона сама вдома на цілий тиждень.

Це вже щось новеньке та незвичне для неї.

Її роздуми перервав пан Кіт, який прибіг у кухню, сподіваючись розпочати сніданок.

– Сонько, тепер ми самі вдома, ти можеш не соромитися і розмовляти! Ти з якою начинкою будеш млинці?

– Зі сметаною, а ще м’ясної поклади, будь ласка! – натхненно промуркотів пан Кіт.

Скільки щастя може бути від тих млинців!

Увесь день Міла та Кіт клопоталися хатніми справами. Але це не тільки тому, що Міла була відповідальною дитиною. А тому, що ця робота їй подобалася.

Зазвичай дівчинка допомагає мамі в кухні. Прибирає власну кімнату. Але піклування про Кота – це її найулюбленіший обов’язок. На вечір, після того, як були пінна ванна для Міли та маленька ванночка для Кота, друзі вирішили подумати, що вони робитимуть далі.

– Як сьогодні відпочиватимемо? – запитала дівчинка.

– Картини малювали нещодавно, комп’ютер уже набрид, – замріяно почав перелічувати пан Кіт.

У його очах промайнув маленький яскравий вогник:

– Є ідея!

– А хочеш, я розповім тобі казку? – запитав дівчинку Кіт.

Міла здивувалася і присіла навпроти свого сірого улюбленця.

– А що, хіба ти вмієш розповідати казки?

– Ну, я ж у тебе незвичайний Кіт, я багато чого вмію і маю різні таланти!

Міла радісно заплескала в долоньки, і пан Кіт заговорив:

– Історія розпочалася в гарному затишному садочку. Окрім прекрасних білих та кремових троянд із гарними зеленими листочками, які обрамляли їх, садочок мав іще одну прикрасу. Це було озеро, в якому плавали водяні лілії.

Уночі, коли всі засинали, на цьому озері відбувались різні дива.

– Які ще такі дива? – запитала Міла.

Вона була дівчинкою з яскравою уявою, але не дуже вірила різним фантазіям усіляких там котиків.

– Справжні дива! – Кіт увесь час дивився у вікно, але тепер повернувся до дівчинки.

Міла добре бачила яскраві сіро-зелені очі свого пана Кота та його білосніжну вусату усмішку.

Тож Кіт вдоволено мовив:

– Такі дива, що можуть траплятися лише вночі на маленькому казковому озері.

Міла засинала і вона майже не розуміла: уві сні це відбувається чи насправді. Вона зі своїм паном Котом у гарному вбранні опинилася на дуже незвичній вечірці.

– Хіба нас запрошували? – прошепотіла Міла.

– Звичайно, от запрошення для панни Міли та пана Кота! – і він простягнув дівчинці два невеликі конверти з пожовклого старовинного паперу.

Міла помітила, що цього вечора Кіт був особливо чарівний. Ще вдома він нібито виріс і став вищим за Мілу. Він був одягнений у гарний фрак, а дівчинка – в чудову старовинну сукню.  Схожий одяг Міла бачила лише на вулицях Львова, під час фестивалю. Довгі вуса пана Кота з правого боку були гарно укладені та троxи закручені догори. А у вуса з лівого боку була вплетена маленька гілочка лаванди.

– Ну що, подобається тобі мій образ? – звернувся Кіт до Міли.

Він усміхнувся і протягнув Мілі маленький букетик лаванди, такої самої, яка була і в маринарці, біля котячого серця.

– Для моєї чарівної супутниці! Тепер ми ще більше пасуємо одне одному.

Друзі веселилися. Усю ніч їм снилися танці, гарно одягнені звірі, було відчуття цього незрівнянного трояндового аромату.

Вівторок

Зранку, коли Міла прокинулася, вона була дуже збентежена своїм сном і такою реалістичною казкою.

Дівчинка подивилася на пана Кота, той, як зазвичай, спав у своєму ліжечку і ніби був звичайнісіньким котом: мав свою маленьку вагу – приблизно три кілограми, свій зріст.

Міла всміхнулася і подумала про силу уяви, про яку їй розповідав батько. Це така річ, коли ти щось вигадуєш чи сильно чогось бажаєш, то це справджується!

– Оце так навигадувала собі, – промовила Міла, одягаючи на піжаму кофтинку і вбігаючи в кухню.

А там на дівчинку чекала несподіванка – здогадуєтеся, яка?

Правильно! Її лавандовий букет. Адже Кіт знав, що це улюблені квіти дівчинки, він хотів її потішити та нагадати про їxню казкову вечірку.

Міла майже зомліла на порозі кухні: невже вони і справді були в чарівному саду? Вона вже не мала сил дочекатися ночі та нової казки від її пана Кота.

На сьогодні друзі запланували творче дозвілля. Вони разом малювали картину. Малята захопилися й не помітили, як промайнув день і настав вечір. Кіт доторкнувся своєю лапкою до картини – і вона почала ворушитись, а вівці, які були зображені на ній, почали стрибати.

У кімнаті відчувався приємний аромат трави, а частина гірської річки тепер вміщалася в кімнату Міли. Намальовані птахи заспівали, гілки дерев загойдались. А в річці навіть можна було побачити відображення хмаринок.

Міла підійшла ближче до картини, взяла на руки Кота і перебралася через раму. Тієї самої миті два великі птаxи з гарними синіми крилами залетіли до кімнати. З того боку реальності Міла опинилася у високій траві.

Сонечко сяяло крізь гілочки дерев, Міла побігла до води, і вони з Котом сіли у човник, який був пришвартований біля берега. Течія була стрімка. Друзі пропливали повз гарні гірські луки, на яких випасалися вівці зі своїми маленькими ягнятами. Поряд із ними стояли вівчар та його великий кудлатий пес.  Собака і сам був дуже подібним до овець. Здається, що вівчар знав їх усіх на ім’я і не плутав, адже це була його робота, яку він любив.

Щойно пролетів лелека низько над водою.

Навіть у самій казці Міла відчула, як вона засинає, проводжаючи оченятами захід сонця. Треба було повертатися додому, у своє маленьке м’яке ліжечко.

Середа

– Знаєш що? – запитав Кіт. – Тільки не дивуйся! Я зараз когось тобі покажу!

 І насправді, на підвіконні сиділа гарненька ластівка.

– Вона хоче запросити тебе на весілля. Дві ластівки збираються сьогодні вночі одружитися. Живуть вони під стріхою вашого будинку, з південного боку. Чудове приміщення, кажуть!

– А як же я зможу там опинитися? – спитала Міла.

– Ти можеш покластися на мене! – сказав пан Кіт.

Він доторкнувся до рукава сукні дів­чинки своєю м’якою лапкою – і Міла почала зменшуватися, а зрештою стала завбільшки з іграшку-сюрприз із шоколадного яйця, які стояли на тумбочці біля її ліжечка. Міла перевдягнулася у гарну сукенку, яку позичила в іграшкової принцеси. Тієї ж хвилини Міла вже опинилася на ластівці, де на неї чекав пан Кіт у новому сірому костюмі.

– Наш гарний літачок зачекався, – всміхнувся пан Кіт. – Полетіли по нові враження!

Ластівка вилетіла на вулицю, вона зробила декілька кіл навколо всього району. Політ був швидким та віртуоз­ним – спочатку високо, до самого сонця, а потім так низько над землею, як можуть літати лише ластівки!

Для Кота це був перший політ, а Міла вже декілька разів подорожувала літаком. Але літати на ластівці було значно крутіше! Друзі нарешті опинилися в будиночку птахів.

– Відчуваєте, який приємний запах? – запитала ластівка-пілот.

– Уся вітальня прикрашена квітами м’яти. Вони такі гарні і так пасують до очей нареченої.

– Навіть не сумніваємося! – промовила Міла.

Вона з усмішкою згадала, як вони з мамою висаджували кущики м’яти в садку.  Ту м’яту вони привезли від бабусі. Можливо, саме ці квіти і припали до вподоби молодятам, а тепер прикрашають це весілля?

Попереду була зала, де відбувалися урочистості. Гостей частували ягодами, горішками, духмяними букетами із запашних трав. З лівого боку стояли ластівки-пані. З протилежного від них – їхні супутники. Посередині стояли молодята, вони про щось щебетали та цілувались на очах у всіх. Молодята були дуже схожі одне на одного. Тільки наречений був трішечки більший, а наречена мала на своїй маленькій голівці віночок із квітів м’яти.

І Міла згадала, як бабуся розповідала, що у справжньому подружжі чоловік та дружина чимось подібні одне до одного.

«Так навіть у ластівок», – подумала дівчинка.

Усі гості сказали, що весілля видалося чудовим і всі добре провели час.

 Наступний день тижня

– Що чекає на нас сьогодні? – нетерпляче запитала Міла.

– Коні! А ще інші тварини, які живуть на фермі, – відповів пан Кіт.

І відчинив вікно, біля якого на друзів уже зачекався гарний кінь Фердинанд. Він усміхався всіма своїми міцними зубами.

Міла була у захопленні. Вона миттю перевдягнулася у зручний одяг і зібрала своє чудове довге волосся у високий хвіст задля зручності.

– Сьогодні я буду у своєму природному вигляді, – сказав пан Кіт, – щоб коникові було легше везти нас обох.

– Добре! – Міла почепила на спинку рюкзак, у якому вже сидів Кіт. Дів­чинка була вправною вершницею, бо вони з родиною любили їздити верхи у вікенди.

Ферма була казковою! Окрім гарних коней, здавалося, що всіх порід і мастей, там жили й інші домашні тварини. Зокрема, родини свинок із маленькими поросятками. У ниx були гарні смужечки на кругленьких тільцях. Свинки стрімко бігали та мали добрий апетит.

Були ще й гуси, качки, перепілки, віс­лючки та кілька чорно-білиx корівок.

Двір був великий, а там, удалечині, де закінчувалися вольєри, загородження та корівники, починався величезний город, за яким уже відкривався чудовий краєвид на заповідний ліс.

Ферма навіть мала свою схему, яку Міла, як досвідчений мандрівник, сфотографувала на свій телефон. Ліс був живим, він мав свої особливі запахи трави, дерев, квітів, своє чисте повітря, свою енергію. Через ліс протікав струмочок, і через нього друзі перебралися верхи на коні.

– Як це захопливо! – радісно сказала Міла.

– Так, ми точно це з тобою запам’ятаємо! – озвався Кіт, який увесь цей час сидів у рюкзаку дівчинки.

– Куди тепер? – запитала Міла у Фердинанда.

– Ви наші гості, – відповів той, – якщо захочете, влаштуємо для вас екскурсію!

– Але ж надворі вже стає темно, – занепокоїлася дівчинка.

– Ну ж бо, друзі, допомагайте! – звернувся кінь до світлячків. І маленькі комахи вмить осяяли собою весь прос­тір навколо.

– Дива, та й годі! – засміявся пан Кіт і заплескав у маленькі лапки.

– Усе, що з тобою пов’язано, це диво! – мовила Міла та поцілувала у щічку свого котика. – Ти моє улюблене диво!

Кіт зніяковів і покрився червоними плямками від сором’язливості. Такі зізнання дівчинки були зворушливими для нього.

– Я теж дуже тебе люблю і вдячний тобі за те, що врятувала мені життя! – промурчав він у відповідь.

– Ти ж був таким маленьким, я думала, що ти вже цього не пам’ятаєш.

– Звичайно, пам’ятаю, саме тому я такий прихильний до тебе і намагаюся творити дива для моєї Міли.

І друзі разом пригадали, як маленька дівчинка, якій було лишень п’ять років, захистила маленьке кошенятко від сусідських собак і принесла його жити додому. З цього й почалася історія великої дружби дитини і Кота.

Так вони їхали і сміялися, згадували різні історії з їxнього дитинства, а Фердинанд віз їх додому, бо незабаром ранок, і малятам давно годилося б спати!