ІСТОРІЯ ПРО ОДНЕ НАРОДЖЕННЯ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

09 вересня 20:09

406

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєві історії

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Іван прохопився десь після опівночі. Мацнув звично рукою по подушці – так і є, порожньо. Швидко вдягнувся і вибіг надвір. На жаль, він знав, куди йти.

Село спало. Десь-подесь брехне собака, за ним озветься другий, третій. Та й так, погавкавши для годиться, втихнуть.

Іван швидко дістався до сонного центру. Над сільмагом червоно кліпала лампа. Чоловікові здалося, що вловлює в тому блиманні співчуття.

Від крамниці дорога різко спиралася вгору, на пагорб, на якому в оточенні старих лип дрімала церква. А довкола розкинулися горбочки. Стара частина цвинтаря поросла великими деревами. Під ними були давні могили, на яких не залишилося вже й хрестів. А праворуч від церкви розсипалася купочка нових горбиків. До одного з них і припала його Ганна. Два місяці тому вони поховали там, під грудочками, свого молодшого сина. І щоночі Ганна йшла до нього.

Першого разу, коли Іван серед ночі прокинувся сам у ліжку, то не знав, що й подумати. Оббіг подвір’я, город, шукаючи дружину. Добіг у розпачі аж до потічка, що проорював ниву в самому кінці. На щастя, слідів Ганни там не було. І лише тоді здогадався бігти до цвинтаря. Там і знайшов її. Намагався відірвати від свіжого горбика – не зміг. Забилася в руках і тільки скиглила, як зобиджене дитинча. Так і просидів із нею до світанку, гладячи схудлі плечі.

Наступної ночі намагався всокотити, щоб не пішла. Ганна нічого йому не казала, мовчала. Вона взагалі замовкла відтоді, як поховали малого. Та щойно сон його зламав – Ганна вже за хвилинку була біля церкви. За два місяці це стало схожим на якусь гру. Здавалося, вночі в Ганни було одне завдання: дочекатися, поки Іван засне, щоб побігти до малого.

Спливали дні, а Ганна не поверталася. Вона жила наче в якомусь ступорі. Не їла. Не спала. Іван намагався її якось розраїти – починала тихенько плакати і дрібно-дрібно тремтіти. І такий жаль розбирав тоді Івана, що й не знав, куди подітися.

– Вези ’ї кудись, Іванку, до дохторів, бо не буде то добре, – казали знайомі. Іван і сам бачив. Думав, як би вмовити.

Ганна на диво легко погодилася. Точніше, просто не заперечувала. Вона автоматично встромила руки в рукави кофтини, яку подав Іван, накинула сарафан. Жодна сукня не трималася на змарнілій фігурі. Мовчки дозволила взяти себе за руку і повести до автобуса.

Старий сивобородий професор довго оглядав жінку, крутив довкола молоточком, просив піднести то руку, то ногу. Ганна мовчки покірно все виконувала. І так само мовчки дивилася на лікареві губи, коли той щось до неї говорив.

– Ну що, лікарю? – схвильований Іван повернувся до кабінету, провівши Ганну в коридор.

– Що сказати? – лікар сам мав засмучений вигляд. – Ти її втрачаєш.

– У нас є ще один син! Може… – схопився приголомшений словами Іван.

– Він уже не потребує її опіки… Це не допоможе…

– Що ж робити, лікарю?! Має бути якийсь вихід!

– Я бачу лише один… Але чи вам це вдасться? – лікар пильно подивився Іванові в очі. – Її може порятувати тільки нова дитина. І то, якщо народиться дівчинка…

Іван враз утратив запал. Бідолашна його Ганна!.. Ганна, в яку не можна було втиснути ложку їжі… Двічі оперована… Нова дитина…

– Повірте моєму досвіду, – сивобородий професор співчутливо потис Іванові руку. – Якщо це вдасться, то є надія.

– Господи, вона ж така ослабла… Їй сорок… – Іван був у розпачі.

– Більше не маю вам що сказати.

Іван вийшов у коридор. Ганна слухняно сиділа на стільці, де її залишив. Худенька, заціпла, вона нагадувала підбите пташеня. Іванові здалося, що такий жаль не розривав йому груди навіть тоді, коли від них пішов малий…

***

– Ганно Петрівно! Маєте дівчинку! – схвильована акушерка піднесла до її обличчя червону поморщену грудочку, яка тихенько попискувала. Ганні було байдуже. Вона навіть шкодувала, що фізичний біль минув, бо десь він навіть заглушував той, інший. Ганна мовчки дивилася, як загорнули мале в пелюшки, як перев’язали рожевою стрічкою. Дали погодувати. «Тепер важко буде вночі виходити», – майнула зовсім насподі думка.

За вікном несподівано гримнув хор чоловічих голосів. Благеньке вікно старої сільської лікарні, що колись була попівською фарою, не спиняло пісні. То колеги-вчителі, які щиро переймалися їхньою бідою, прийшли, щоб у такий спосіб підтримати їхню радість. Але Ганна з ними радість не розділяла.

Забираючи дружину з лікарні додому, Іван силкувався, щоб не виказати свого відчаю. Намагався жартувати. Коли поклали в його міцні руки маленький згорточок, то на хвилину забув про своє лихо. Але відсторонений Ганнин погляд повернув його до тями.

***

Іван і не сказав би точно, що саме розбудило його – тоненький писк малої чи те, що Ганна підвелася в ліжку. Хотів кинутися до неї, але чомусь прикипів до місця і лише напружено вслухався. Кров молотила у скронях чи то від хвилювання, чи від того, що боявся навіть дихати. Ганна сіла. Торкнулася вперше його плеча:

– Мала плаче. Подай мені. Треба нагодувати.

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.