ІСТОРІЯ МОГО УСПІХУ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Оксана КРИШТАЛЕВА

05 лютого 10:47

256

Джерело:

Історії з життя

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Дядько Зеник завжди питає у мене: «Як твої успіхи?» І це звучить прикольно, бо на неуспіхи він не погоджується, а я й сам не хочу говорити про невдачі. Дядько Зеник – наш сусід, а водночас далекий родич. Він половину свого життя проїздив з моїм татом на заробітки, всякого набачився і натерпівся, але не перестав бути оптимістом. От за що я його поважаю.

Так, аби нічого не переплутати, я розказуватиму про себе за порядком. Постараюся нічого не забути. Отож народився я в селі, де майже всі мої сусіди – то родичі. Ну, дядька Зеника ви вже знаєте. Трохи далі мешкала баба з дідом, а поруч з ними – татова сестра з чоловіком і двома синами. На сусідній вулиці – татів брат, у якого також син, мій ровесник. Тобто з родичами і братаничами (чи кузенами) проблем ніколи не було. Завжди можна піти до когось у гості, щось позичити чи десь притулитися.

Мої батьки побралися дуже рано – мама завагітніла у сімнадцять. Татові допіру виповнилось двадцять, і він був трохи розгублений. Але нічого. Кілька років, відколи я народився, вони мешкали у баби з дідом. А потім родичі порадились і зібрались моїм батькам на окрему хату – не нову, але ще цілком добру, у якій уже ніхто не жив. Купили, як тут кажуть, «до спілки». Тато втішився, що тепер має власний куток і може господарювати. Поки мама ходила на роботу, я бавився зі своїми братами в баби й діда. Там було весело і файно! Бабця всіх любила і виховувала. І якось так сталося, що з бабцею я був більше, ніж з мамою і татом.

А тут ще й склалося так, що мама пішла народжувати мою сестричку, тому вона взагалі не мала ні часу, ні сил готувати щось чи робити. Мені показали крикливий згорточок і сказали, що тепер у мене є сестра. Що ж, я був не проти того, аби мати сестру. Бо дотепер у мене було аж троє братів, хоч і двоюрідних, але ровесників. Ми зростали всі разом і були спільними у баби з дідом.

Все було добре, поки не почались заробітки. Мама вже на роботу не ходила, бо була в хаті з маленькою дитиною, тата скоротили. Грошей було мало, та й почали вони так швидко знецінюватись, що вже й не було їх звідки брати.

Вирішили мої батьки поїхати на заробітки. Самі ще молоді, тому, аби зберегти сім’ю, вирушили разом. Я не дуже й розпачав, адже почувався коло баби з дідом цілком безпечно. Бабця вчила мене молитися, брала до церкви і, почувши, як я приспівую, запропонувала прислуговувати біля священника. А в селі то багато що важить: інші бачили, як я прислуговую, то потім хвалили, що он який я молодець! Бо ж не кожного хлопчиська отак візьмуть прислуговувати. Щоправда, і тих, хто тримав хоругви чи фани, також шанували, бо їх визнавали як особливо чемних і добре вихованих.

Чи був я аж таким уже дуже вихованим? Авжеж, був. Незважаючи на те, що батьки приїжджали із заробітків якимись щоразу злішими, я намагався бути з ними добрим, чемним і по-родинному близьким.

Тато купив новий телевізор з пультом. Раніше в нас не було телевізора. А ото захотів він мати такий вдома, та й сусід, дядько Зеник собі такий самий привіз. Тому вечорами я із сестрою і братаничами дивилися мультики, а коли не було нічого цікавого по тому телевізорі, ми залюбки бавились надворі.

Та от якось так сталося, що мій тато дуже захопився політикою. З ним такого раніше не було, а тут у державі почались якісь серйозні процеси, і він буквально залипав у тих новинах, ніби йому за це платили великі гроші. Навіть було таке, що міг прийти і брутально перемкнути мої мультики на свої новини або відсунути маму з її «вічними дурними серіалами», перемкнувши на політику.

Одного разу я не витримав і влаштував йому справжню диверсію. Після отакого «термінового перемикання» я побіг до дядька Зеника, попросив у нього пульт від телевізора і… поки тато уважно слухав новини, кивав головою і посилав якогось політика куди подалі, я став за дверима і взявся перемикати канали. А позаяк поруч із татом сиділа мама, то почались суперечки, що ж таке з телевізором.

– Ти чому перемикаєш? Ми ж слухаємо важливі новини! Треба знати, що робиться в країні! – мало не верещав тато.

– Пульт он у твоїх руках! Тобі вже паморочиться в голові від тої політики, – здивувалась мама.

Канали і далі перестрибували то туди, то сюди. Тато знову знайшов свою «життєво важливу» політику, і за кілька хвилин телевізор знов почав казитися від перемикання каналів. Тато не міг зрозуміти, що ж то воно таке робиться. Вже казав, що йому підсунули бракований телевізор, що треба буде кликати майстра… аж раптом мама вийшла в коридор і побачила мене з пультом. Вона все зрозуміла, але попросила більше не дурачитись. Зрештою, я побіг знову до дядька Зеника, аби віддати йому пульт.

Відтоді між батьками пробігла не одна чорна кішка. Мама поїхала на заробітки без тата, знайшла там собі «іншого тата». Бабця була зла на свою невістку, але не виправдовувала і свого сина, тобто мого тата. Бо ж тато вже кілька разів приходив напідпитку і дозволяв собі вдарити маму. От мама цього й не витримала – поїхала сама. Моя мама була худенька, але до роботи беручка. Вона робила ремонти незгірш за якогось міцного чоловіка. І де тільки в неї бралася та сила?! До нас вона приїздила не так часто, іноді переказувала гроші.

Ми з двоюрідним братом уже закінчували дев’ятий клас. До школи ходили, бо всі ходили, та особливо не поривалися вчитися. Брат замість уроків одного разу потягнув мене на ігрові автомати, які стояли у великих магазинах. Там ми профукали всі копійки, які мали наскладані. Я просив брата зупинитись, але він вірив, що ми виграємо великі гроші, станемо багатими і нам більше не треба буде ніколи тяжко працювати. Зрештою, він програв не тільки свої, а й мої гроші – того вечора ми поверталися пішки додому і отримали прочухана від мого тата. (Через двадцять років мій брат загинув на фронті, хоч мав поїхати зі мною на заробітки – якби поїхав, то, може, і досі залишився б живим.)

Тато сказав, що я вже виріс, як бовдур, і що мені треба думати, чим я буду займатись у цьому житті. Він порадився зі своєю сестрою, і от так вони вирішили відправити мене в училище разом з кузеном, щоб ми трималися разом. Там я вчитися теж особливо не хотів – було нецікаво. Майстер трудового навчання просив хоч прийти, щоби подивитись на мене. Ні, я наловчився столярити, бо ходив з татом на халтурки. А практика – то велика сила. Тому всі ті теорії були для мене «дитячим лепетанням». Я склав іспити, забрав документи і… так, поїхав на заробітки.

Бо куди ж іще може податися молодий робітний хлопець? Поїхав я вперше з маминим братом, який виявився рідкісним скнарою і дурисвітом. Хоч мамина мама, тобто моя інша бабця, і вихваляла свого сина, але додому я повернувся зі жменею зароблених грошей і великою образою на свого дядька. А ще той дядько позичив у мене паяльник, як виявилось, «на вічне віддавання», а коли я нагадав про це, то пробурчав, що він і так у мене багато вклався і що я йому винен, як земля – колгоспу!

– Дядьку, забудьте про колгоспи! Ми живемо в інші часи! – повернув я його на грішну землю.

– То ти, сопляку малий, будеш мене вчити? А за свій паяльник забудь! – Потім мені сказали, що він його спалив, а відкуповувати новий не захотів, тому і влаштував той увесь цирк, мовляв, що я йому ще щось винен.

А потім моя сестра познайомилася з одним брутальним хлопакою та й вискочила за нього заміж. Сестрі якраз минуло сімнадцять, а через шість з половиною місяців вона народила хлопчика і взяла мене за хрещеного. Я боявся тримати те немовлятко в руках, коли стояв із ним у церкві. З мене зійшло сім потів, поки ми його охрестили, ну але так я став хрещеним і дуже з того тішився. Моя мама у 35 років уже стала бабцею – це обговорювали всі сусіди і вітали її з такою радісною подією. Ну, бо в селі діти – то центр всесвіту, і так є дотепер. Мій тато став дідусем, але його щось то не вельми тішило.

Сестра пішла за невістку, а я залишився з татом на господарстві. Навчився варити, прав руками і думав, що в хаті вже давно треба робити ремонти. Ми й досі користувалися туалетом на вулиці. Воду колись провела мама, і то сперечаючись через це з татом. Мама хотіла і туалет в хаті зробити, але тато сказав, що йому смердітиме гівном, і не дав цього зробити. У крайній кімнаті кинувся грибок на стінах. Словом, роботи було повно, але тато не захотів більше їхати на заробітки. Він і в селі особливо не шукав роботи. Тому це впало на мої плечі.

Тепер у мене був швагро, з яким я їздив на заробітки і не потребував отого свого дикого і нахабного дядька. На тата я також перестав зважати, особливо після того, як він не давав мені грошей, коли їх ще мав, а я навчався в училищі. Він сказав, що я гниляк і повинен сам на себе заробляти. Що ж, я поїхав і заробив, почав робити ремонти в хаті.

Тато все частіше пропадав у сусіда і ховав пляшку в рукаві.

– Та не ховай, бо я і так бачу, які в тебе цілі в житті, – казав я татові, бо тепер він поводився як збиточний хлопчисько, а я вже був цілковито дорослий і з грошима.

Тато не заперечував, що я взявся до ремонтів. Він спостерігав за цим якось здалеку, як за нецікавим фільмом. Допомагати також не збирався, тому час від часу ходив на підробітки і решту днів байдикував із сусідом та говорив про те, яке життя несправедливе.

Раніше батьки тримали курей, свиней і кролів. Тепер залишились тільки кури. Та й то вони якось виживали, коли тато забував їх годувати. Про те, аби завести пса, я й не думав, бо навіщо псові такий господар, як мій тато?!

А ще я захотів нарешті влаштувати особисте життя. Познайомився біля кафе з одною дівицею та й повів її до себе додому. Дорогою ми зустріли мого швагра, який відразу почав мені вправляти мізки, що, мовляв, я роблю дурниці і що вона мене пограбує, забере всі гроші або ще й чимось заразить, якщо я з нею буду гратися. Дівка була, здається, не місцева, тому навіть трохи здивувалася:

– Так ми ж оце не гратися йдемо! – вона мала на увазі, що ми не будемо бавитись, як малі діти.

– Аякже! Ти сама звідки така краля приїхала? – запитав швагро.

– А я оце з Дніпропетровщини. І я не краля, а звуть мене Альона.

– Так от що, А-льо-но! У нас діти бавляться, а дорослі граються! – коротко пояснив мій швагро і відправив легковажну дівку прямим курсом назад.

– Ну чому ти ображаєш чужих дівчат? – я не розумів, з якого такого дива чоловік моєї сестри вирішив, що може вирішувати за мене.

– Ти хіба не бачиш, що вона вже грана-переграна?! Хочеш щось підхопити? – аж нервово якось випалив швагро.

– Ну так якось нефайно вийшло! Я хоч її проведу назад! – я поривався піти за Альоною, але швагро вчепився в мене, як кліщ, і влупив болючого запотиличника.

Відтоді я перестав ходити до сестри в гості, не дарував нічого своєму похресникові. Певна річ, і на заробітки зі швагром не поїхав, хоч він мене й кликав. Швагро не попросив вибачення за цей вчинок. Певно, не вважав себе винним. Я залишився сам і без досвіду, але вирішив, що сидіти вдома також не буду. От тепер я їду знову на заробітки з нашими місцевими хлопаками, і все в нас буде добре! Іноді мені здається, що заробітки – то якась доля кожного нашого покоління. Коли вже настане такий час, що до нас почнуть їздити на заробітки, а не ми – по всьому світі? Чи взагалі колись таке буде на нашій багатій, але обкраденій землі? Втім, настрій покращується, коли дядько Зеник у мене цікавиться, як мої успіхи. І нехай так буде!

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!