БРАТ СОБI РАД, СЕСТРА

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Оксана КРИШТАЛЕВА

23 лютого 11:33

417

Джерело: Газета «Життєві історії»

Історії з життя

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Усі в нашій родині знають, що тітка Горпина вже багато років не спілкується з рідним братом Омеляном. Щоправда, був у них ще один спільний брат Нестор, але той уже давно помер через пиятику.

Здавалось би, на старість люди стають або мудріші, або добріші. Ну так, стають, але не всі і не завжди. Ніхто вам до пуття й не скаже, через що посварилися тітка Горпина з дядьком Омеляном. Та й самі вони вже того не тямлять, от лиш завше, коли чують одне про одного, мало не вишкіряються на родичів. Бо ж ті завше намагались і досі намагаються їх помирити. Часи такі непевні: нині живемо, а завтра вже лопатою по сраці – і вйо на тамтой світ! Але ніт!

Про якесь примирення чи бодай коротке перемир’я ні тітка, ні її брат і слухати не хочуть. Буває й така приключка: якщо в родині святкування чи похорон, то тітка Горпина й дядько Мілько якось довідуються, чи не будуть там вони разом, і тоді хтось із них не йде туди взагалі. Або ж обоє не йдуть.

Найбільшим каменем розбрату між ними стала старезна хата, яку бабця Владислава записала на свого коханого синочка Омеляна. Бо того іншого, дядька Нестора, вже не було – він спився і помер, відколи його дружина виїхала на заробітки в Італію, а діти перейшли жити до іншої бабці. Якось не згадувала 80-річна бабця, що і ремонти, і порядки в цій хаті більшою мірою робила таки тітка Горпина. То й що?! Так, робила, бо мала з чого. Та й бабця Владзя їй немало грошей з тої Італії переслала – ну то було з чого робити. А Мількові своєму вона так багато не слала ніколи, хоч любила його навіть більше, ніж свою доньку.

Якщо чесно, синів своїх бабця Владзя однозначно любила і пестила, бо були вони на неї схожі. А тітка Горпина була винна в тому, що і зовні, і характером вдалась у тата, Владиславиного чоловіка й нелюба.

Що ж. Трішки історії для повноти картини. Тітка Владислава та її двоє братів залишились сиротами в дуже ранньому віці. Їх віддали в сиротинець, бо мама їхня померла, а тато якось пішов на фронт (ще під час Другої світової) та й за кордоном знайшов собі іншу. Своїх дітей він особливо не шукав, а тітка Владзя все життя мала жаль на тата, за те, що покинув їх, як отих щенят, і пропав. Тоді вона з братами, повернувшись із захоронки (так тоді називали притулки для сиріт), поділили скупе майно і нечасто спілкувались, лиш час від часу стрічаючись. Не було в них особливого родинного тепла. Та і злидні були, і вічна тема виживання. Не дарма тоді часто повторювали приказку: «Брат собі рад, сестра – собі несла». Кожен тяжко працював, аби мати своє. А якщо й не вдавалося доробитися, то одружувалися з багатшими. Як тоді казали, довго не перебирали: хто брав, за того і йшли.

Саме так вчинила й бабця Владислава. Хоч була вона гарна і працьовита, а віддалась за нелюба, бо той мав хату, а в хаті – м’які перини, і взагалі, ціле господарство. Щастя вистачило на кілька тижнів – коли Владзя зрозуміла, що вагітна, відчула на собі всі вереди і капризи (бзічки) чоловіка. Йшов на забави, а вона мала сидіти вдома. Готувала багато і часто – так звикли їсти в його родині. Куди те все в нього і влазило, у те бездонне барило?! А їв, як за себе кидав – тільки встигай наварювати! Постіль стелила чисту, а він як приходив із двору, то так тими брудними ножиськами все і вимащував. Одного разу попросила шанувати її працю, бо ж не пралькою тоді прала, а таки руками, то ще й дістала за це по обличчі навідмаш. Більше не говорила – терпіла мовчки.

Ніхто її насильно заміж не гнав, а про розлучення тоді й не було мови. Яке там розлучення, коли он уже двійко дітей кивало, треба було встигати все обійти і в хаті, і в коморі, і в хліві. А вже коли народилася донька Горпинка, то й узагалі якось сутужно стало. І якось невесело. Горпинка дуже любила свого татка, все за нього ховалася. Щоправда, вдалась така ж шпаровита (ощадна) і працьовита, як її татко, але ота нелюбов до рідної дитини закралась у тітки Владислави вже тоді й на все життя.

А тепер сидить Горпина у себе в літній кухні, сьорбає чай і згадує, як торік таки поховали маму, які цирки влаштував Омелько на похороні – перед людьми було соромно. Він уже знав, що мама склала заповіт на нього, бо ж переконав стару, що то він її доглядає, а Горпина і так не приходить. От мама чи то зі страху, чи з такої дурної любові все йому й записала. Пропонувала Горпина поділити все порівну між внуками, щоб не сваритися через стару розвалюху, але Омелько і слухати цього не бажав!

Ту мамину стару хату продав дуже скоро – хоч і була та халабуда (хижа) нікудишня, але стояла в гарному місці. Просила його сестра через спільних знайомих, щоби хоч віддав їй ті дорогі каструлі, які мама з Італії колись привезла. Ага! Не дав спеціально, щоб не була така сиромудра. Бо ж того посуду йому і сто років не треба було, але отак – показав, хто в хаті господар.

Їхній менший брат Нестор не дожив до 50 років. Після того як його дружина виїхала на заробітки в Італію, почав пити і бабів до хати водити. Може, вона б і не поїхала, але він не раз на неї руку підіймав, от жінка й не витримала. І діти їхні також з тої хати ступилися. Мама Владислава жаліла його, передавала з Італії ті єврики, щоб він мав собі за що хліба купити. То купував чужим бабам дорогі лахи, а собі й дружбанам – випивку і сяку-таку закуску. Та й так і згорів від тієї горілки. Мама довго плакала, дорікала, що не впильнували його. А що мали робити дорослі брат зі сестрою? Заклеїти йому скотчем рота чи ходити зізаду й казати: «Не пий, братику, бо доп’єшся»?! Нікого він не слухав, аж поки не пішов до святого Петра, похитуючись.

Багато років відпрацювала тітка Владислава в Італії. Таки знайшла спосіб, як «відомстити» нелюбому чоловікові: як поїхала, так там і засиділась. Без жінки він став такий шовковий і жалісливий, хоч до рани прикладай. Все дзвонив до своєї баби і сказав, як скучив, нехай вона вже приїжджає. А вона коли приїжджала на якийсь час, такі паскудства виговорював, що вуха скручувались у трубочки! І от тітка Владзя вже тоді як поїхала, то так і сказала:

– Повернусь тільки тоді, коли діда не стане! Бо за все життя доброго слова від нього не почула!

Так і зробила. Допомагала дітям, порола носом в тій Італії, а поки дід був живий, повертатись не хотіла. Сама вже не мала сил, але там їй було краще, аніж коло прикрого егоїстичного діда, з яким прокалатала все своє життя і доброго слова не почула, самі лиш дорікання.

Але повернімось до тітки Горпини і дядька Омеляна. Мала жаль тітка й за те, що Омеляна віддали вчитися в технічний виш і він завжди знаходив собі легшу роботу. Тітку не поспішали вивчати, бо навіщо це жінці?! І так заміж вийде, дітей понароджує – кому та освіта буде потрібна? Так тоді багато хто думав. Так вважала і сама бабця Владислава, але й правда така, що не мала вона за що вчитися і заледве вміла читати-писати, а потім – робота, робота, вічна робота в будні і свята. А й справді, навіщо жінці бути грамотною?

Дядька Мілька всі в нашій родині вважали розумним і розважним, але не у ставленні до рідної сестри. Тут він був непохитний у своїх переконаннях – от нема з нею про що говорити, і фертик! Але так сталося, що донька дядька Омеляна загриміла в лікарню – ледве врятували. Вирішила тітка Горпина провідати свою небогу, привезла грошей і фруктів. Там же перестрілася з рідним братом. Не хотілося сваритися за таких обставин. Усі думали, аби його доньці стало краще, аби вона вийшла з того без наслідків.

– За допомогу дякую, але не варто було тобі приїздити. Ми не бідні, самі їй допоможемо, – якось так дратівливо й ображено сказав дядько Мілько.

– Та я ж так цілком по-родинному приїхала. Не навмисно. Ми ж не чужі з тобою, одну цицьку ссали. Чи ти вже забув? – тітка Горпина таки хотіла помиритися, зробила для цього перший крок. Однак ситуація показала, що її брат і у старші літа не побажав миритися. Він навіть відступив на крок назад, а такі кроки не властиві чоловікам. Відступив і сказав:

– Що було, те загуло! Нема нам з тобою про що говорити! Бувай!

Тітка Горпина поверталася додому пригнічена і вражена. Не сподівалася, що її брат, її тепер уже єдиний рідний брат стане таким черствим на старості. І що навіть важка недуга доньки, яка й так з юних літ усе життя прохворіла, його не виправила. Що ж…

Вдома син випитував у тітки Горпини, як там Надя, його кузинка. Тітка сказала, що добре, але розповіла про свою зустріч із братом і дуже здивувалася, чому він навіть за таких обставин не побажав помиритися. Та зовсім не здивувався її син. Бо донька тітки Горпини була так само розсварена з братом і невісткою, як і вона – зі своїм. Очевидно, це вже якась недобра родинна традиція така чи погана звичка, що тягнеться від покоління до покоління. Якби й справді було через що сваритися на довгі роки… Ну, але і тепер так буває: брат собі рад, сестра – собі несла! Та про це з мамою, тобто з тіткою Горпиною, її син чомусь узагалі не хотів говорити. Чому? А тому, що тітка вирішила записати свою хату на доньку, а синові сказала, що він може переїхати і до невістки – тобто до своєї дружини. Ну, аби не сварилися, коли донька повернеться із заробітків. Бо не може бути двох господинь в одній кухні. А поки що вона тут господиня. Та й таке…

Дякуємо за вашу передплату онлайн!