IЛОНА

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Ірина ОМЕЛЬЧЕНКО

04 квітня 21:02

403

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Історія з життя

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Ілона повернулася з ресторану, коли вже почало світати. Та цього разу навіть її прискіпливий і вимогливий дядько Петро промовчав. А що можна сказати єдиній улюбленій племінниці, якщо вона разом зі своїми одногрупниками святкувала закінчення вишу? Ще й отримала червоний диплом. То як же сварити? Петро з дружиною теж не спав чи не всю ніч: декілька разів поривався поїхати по племінницю і забрати її додому. Неодноразово телефонував. Та Ілона заспокоювала:

– Усе гаразд. Я не сама. Мене проведуть і відвезуть. Не хвилюйтеся. Лягайте спати, скоро буду!

Втомлена Ілона зайшла у свою кімнату, сіла в крісло і знову (вже вкотре!) почала телефонувати Олегові – хлопцеві, з яким зустрічалася понад рік. Цього разу коханий відповів:

– Вибач, рідна. Я зараз не в місті. Термінові справи. Змушений був швидко поїхати і не встиг попередити. Вітаю тебе. Увечері обов’язково буду!

Дівчина полегшено зітхнула: все добре. А тепер спати. Спати.

Пані Мирослава готувала святковий обід. Дядько не відходив від дружини, намагаючись допомогти. Вона ж лише підсміювалася:

– Ти б краще не заважав. Я все встигну сама. Шкода, що не змогли приїхати Ілонині батьки та бабуся.

– Нічого, за декілька днів будемо в них. Чого їхати? Мати погано почувається, та й Ганна ще не відновилася після серцевого нападу.

Пан Петро телефонував матері й сестрі по декілька разів на день, а сьогодні взагалі не випускав слухавки з рук: усе розповідав, як Ілонка була вдягнена, що казала, який диплом отримала, як працюватиме в його фірмі. Посада, щоправда, невисока, та й зарплата невелика, але ж це лише початок життєвого шляху. Ілона ж у них така розумниця, ще й іноземні мови знає. Він би залюбки відправив її на стажування за кордон, та племінниця вирішила, що поки попрацює в дядька, набереться досвіду.

Подружжя підозрювало, що річ не в досвіді, а в Олегові. Хлопець не подобався ані Петрові, ані його дружині. Ніби й був чемний і вихований, мав вищу освіту, проте офіційно ніде не працював. Начебто фрілансер. Позаочі гостроязикий, навіть злоязикий дядько називав це іншим словом. Скільки разів запитував Олега, що ж він робить, чим заробляє на життя, та відповіді не отримав. Хлопець ухилявся, переводив розмову на інше. Пані Мирослава стримувала чоловіка:

– Не лізь, Петре, в чужі справи. Вони молоді, зараз життя так стрімко змінюється. Лиш би порозумілися, лиш би в них усе було добре, а ми вже допомагатимемо, чим зможемо. Припни язика, чоловіче. Досить того, що постійно сваришся зі Сашком, батьком Ілони.

Під натиском дружини Петро замовкав. А що казати? Із чоловіком сестри в нього справді погані стосунки. Скільки разів пропонував продати хату і переїхати з провінційного містечка до них із Мирославою. У столиці він би купив їм будинок у передмісті, влаштував би їх на роботу. Та на переїзд ані матір, ані сестра з чоловіком не погоджувалися. Вони хочуть жити там, де народилися. В них усе добре, їх усе влаштовує.

Пан Петро лише зітхав:

– Ну так, у Сашка чергові плани покращити фінансове становище родини. А закінчиться все, як і завжди, фінансовою дірою в їхньому бюджеті. Хоч що зробить, усе погано, – злостився. Та що вдієш?..

Пані Мирослава стримувала:

– Не лізь до сестри, у неї своя сім’я. Сашко не п’є, кохає дружину, любить доньку. Он навіть із тещею в нього гарні стосунки. Людина він добра та м’яка, всім готовий допомогти, всі його люблять.

– Якби ж іще гроші вмів заробляти, – не вгамовувався чоловік.

Проте, коли приїздили до матері та сестри, намагався стримуватися. Щомісяця привозив мамі гроші, добре знав, що вона щедро ділиться ними зі сестрою, і нічого не мав проти. Вони ж єдина сім’я. Так уже склалося життя.

Своїй єдиній племінниці пан Петро не відмовляв ні в чому. Їм із Мирославою Бог дітей не дав, тож Ілона була йому як донька.

Ілонка виросла скромною і працьовитою. Ніколи ніяких проблем ні у школі, ні в університеті, ні в побуті. У дядька й тітки нічого не просила. Коли дядько давав кишенькові гроші, нерідко відмовлялася:

– Дякую, у мене є, я ще не встигла витратити.

У столиці Ілонка мала друзів лише серед однокурсників та сусідів. З Олегом познайомилася, коли відпочивала з подружками на пляжі. На прохання дядька чи не відразу після знайомства привела його додому, а хлопець познайомив Ілонку зі своїми батьками.

Начебто все добре. Проте пан Петро непокоївся: то Олег сидить удома, то в нього незрозумілі відрядження... Ілонку побаченнями не балує, а подарунками й поготів.

...Ілона прокинулась пополудні, причепурилася й пішла в кухню допомагати тітці. Пані Мирослава пригорнула дівчину:

– Не хвилюйся, Ілонко. Уже все готово. Нумо накривати на стіл. Або ні, краще зателефонуй бабусі та батькам.

– Я вже телефонувала, – зашарілася дівчина.

Обідати сіли втрьох: Олег добряче спізнювався. За обідом дядько з тіткою віддали дівчині документи на квартиру та ключі.

– Квартира невелика, однокімнатна, недалеко звідси, то зможемо регулярно спілкуватися. А далі, якщо добре працюватимеш, зможеш купити собі все, що захочеш, – сказав дядько.

Щаслива Ілонка кинулася йому на шию, потім пригорнулася до тітки. Вона й не сподівалася на такий подарунок!

Олег прийшов тоді, коли вже й десерт з’їли. Приніс квіти та коробку цукерок і ще раз попросив пробачення, виправдовуючись важливими справами.

Після обіду пішли на другий поверх, в Ілончину кімнату. Тоді дівчина і розповіла, який подарунок отримала. Олег уважно роздивився документи і... зневажливо закопилив губу:

– Твій дядько має такі статки... І на тобі – однокімнатна квартира в передмісті... Ще й, мабуть, ремонт треба робити... Та він же міг будинок тобі подарувати. Й автівку на додачу.

Ілона була неприємно здивована:

– Який будинок, яка автівка!? Дядько мені нічого не винен... Ми ж молоді, самі на все заробимо.

Олег якось цинічно посміхнувся:

– Ох і дурненька ти в мене... Поки ще ми заробимо... А жити ж хочеться зараз.

В Ілони неприємно закололо під серцем: щось не те каже її коханий. І вже вкотре... А якби ж іще дядько знав, що вона неодноразово давала Олегові гроші, коли той був «на мілині»...

Та сьогодні такий день. Дівчина не хотіла сваритися. Вона кохає Олега. Ну, нехай він не завжди уважний до неї, але ж у чоловіків завжди свої справи. А коли вони разом, він такий ніжний, так гарно розповідає про майбутнє, про плани на життя.

Узагалі-то Ілона вже давно сподівалася почути від Олега слова про їхнє спільне майбутнє. Чомусь їй здавалося, що саме сьогодні він їй освідчиться. Але ні, коханий був заклопотаний і за короткий час повідомив, що мусить іти.

Ілона провела його за ворота садиби. Мала надію, що Олег іще затримається, пригорне її, поцілує, скаже щось ніжне. Але юнак одразу сів в авто й поїхав. Автівка була зовсім старенька – вживана іномарка. Олег її дуже соромився, мріяв про нову. Ілона завжди його втішала:

– Усе попереду. Все буде!

Наступного дня Ілона поїхала разом із тіткою оглядати свою нову квартиру. Кликала й Олега, та він був зайнятий. Отож самі все уважно роздивлялися, міркували, який ремонт треба зробити, які меблі придбати.

Із ремонтом допоміг, як і завжди, дядько. В Олега знову справи. Ілона засмутилася. От тоді вперше закралася підозра: а може, він і не думає жити разом із нею, може, в нього інші плани?

Дівчина намагалася проганяти такі думки: от за тиждень вони поїдуть до її батьків, мабуть, уже тоді Олег промовить те, чого вона так довго очікує.

Дядько потурбувався, щоб за тиждень у квартирі навели лад і розставили меблі. Олег завітав у нове помешкання Ілони лише раз, милостиво промовив:

– Непоганий ремонт, та й меблі гарні...

Ілона лише опустила голову: соромно. Гвіздка ж навіть не забив...

Коли приїхали до батьків, Олег був приязним і чемним. На вечерю прийшли Ілонині однокласники, сусіди. Найкраща подружка Тетяна завітала разом із чоловіком та маленьким синочком. Ілона щиро раділа за подругу.

Тетянка не втрималася:

– Уже й твоя черга...

Ілонка зашарілася, Олег лише всміхнувся.

Тиждень відпочинку промайнув швидко: удень біля річки, а ввечері то вони в гості, то гості до них.

Батьки і бабуся мовчали, а от Тетянка...

– Якийсь він непевний чи що... Я так і не зрозуміла, де працює, які в нього плани на майбутнє... Ні разу не сказав «ми», все «я» та «я», – розгублено сказала Ілоні на прощання.

Дорогою додому Олег мовчав, Ілона теж не промовила ні слова. А що казати? І вже не вперше дівчина задумалась: а що, як дядько з тіткою і подруга мають рацію?..

Приїхали в Ілонину квартиру, й Олег залишився на ніч, тож дівчина намагалася не думати про погане. От у неї власне помешкання є, вони вже будуть тільки вдвох, не на очах у дядька з тіткою. То ж усе буде по-іншому.

Ілона багато працювала, наводила лад у квартирі, смачно готувала. Тільки Олег приходив нечасто. Понад те, коли дівчина заводила розмову, що добре було б частіше бувати разом, він уже не стримувався:

– Чого лізеш? Я ж прийшов... Раніше не міг, бо мав справи... Вони тебе не стосуються... Міг би взагалі не прийти. Мабуть, так і треба було зробити, щоб не слухати твоїх докорів.

Ілона не знала, що й думати. Соромно було перед рідними, отож мовчала, все тримала в собі.

А тут іще неприємність: дядьків будинок намагалися пограбувати. Дядько вдень, як і завжди, був на роботі, тітка поїхала у своїх справах. Удома нікого не було, коли з’явилися непрохані гості. Добре, що спрацювала сигналізація. Уже й почали забувати про цей прикрий випадок, аж тут крадіїв знайшли! На вулиці багато камер спостереження, отож зловмисників таки вистежили і затримали. Виявилося, що їх на будинок пана Петра навів... Олег, який був членом злочинного угрупування.

Олега теж заарештували. А Ілона собі місця не знаходила. Як соромно перед рідними... Ще й виявилося, що вона вагітна. Що робити?

Головою розуміла все, а от серцем... Це ж її перший чоловік, перша вагітність... То ж вирішила піти до слідчого, щоб допоміг зустрітися з Олегом.

Слідчого не було. Біля кабінету його чекала молода симпатична жіночка. Ілона сіла віддалік. Жінка була така знервована, що це відразу впадало в очі. Ще захоче виговоритися, а Ілоні треба побути на самоті. Нікого, крім Олега, вона не хоче ані бачити, ані чути. Він же батько її майбутньої дитини.

Ілона задумалась і не відразу побачила слідчого. До тями повернув збуджений голос молодички. Поки слідчий відчиняв кабінет, вона торохтіла:

– Прошу вас, дозвольте побачитися з Олегом! Будь ласка. Він же мій наречений.

А потім і прізвище Олега назвала, то помилки вже бути не могло... Наречена...

Ілона важко підвелася, взяла таксі й поїхала додому. А там уже не стримувалася: сльози, відчай, туга, втома...

Уночі прокинулася від різкого болю, викликала «швидку». Забрали до лікарні. Викидень. А ще нервовий зрив, то довго лікувалася.

Минуло декілька днів. Ілона лежала під крапельницею, аж тут задзвонив мобільний. Олег! Говорив швидко, збуджено та наполегливо:

– Мені дозволили зателефонувати, але в будь-який момент розмова може перерватися. От я... От мені... Ти так багато казала мені про своє кохання. От тепер якраз вдалий момент довести, що справді кохаєш мене. Твоя родина має гроші та зв’язки, то може мені допомогти...

Зв’язок перервався.

Зовні Ілона була ніби спокійна, вмовляла себе, що все мине, все забудеться. Але наступного дня в неї стався важкий серцевий напад. Рідні не могли зрозуміти, що трапилося. Вона ж уже одужувала.

Ілону довго лікували. Потім дядько відправив дівчину разом із матір’ю на лікування за кордон. Ніби все минулося. Але чи забулося?

Дякуємо за вашу передплату онлайн!