ІГРАШКА

Життя у Наталі склалося так, що мусила матір’ю-одиначкою виховувати сина. Бажаною і довгожданою (вже після тридцяти років) була для неї ця дитина – її виплеканий у снах Леонідик. А з’явився він ніби дар Божий. І було це так.

Їхала тоді Наталя до подруги у Львів. Із Дніпропетровська (тепер місто Дніпро) дорога довга, тож у думках чи в розмовах із подорожніми можна все життя перегорнути. А їй трапився гарний оповідач і слухач в одній особі, дарма що віком значно старший; це й добре, бо довше землю топтав і досвіду набирався. Сірі очі, тихий вуркотливий голос ніби огортали невеличке купе спокоєм, який можливий тільки у сімейному колі, де панують взаємна довіра, що виростає з любові. Наталя занурилася у тепло його поглядів, слів; з’явилося у неї відчуття, наче вони зналися віддавна. Після однієї паузи чоловік зауважив:

– Ви така природна, проста, не доводилося таких жінок зустрічати.

Що було їй казати на ці слова? Чому не поводитись із ним природно? Ловцем чоловіків ніколи не була. Ось доля звела їх на декілька годин, а потім – вічність розлуки. Чи й закарбується в пам’яті ця зустріч? Та закарбував її Леонід.

Серед ночі в потоці його веселої оповіді про давноминулу юність ніби підхопила її якась хвиля і поклала поряд із цим розважливим і добрим по-батьківськи чоловіком. Він враз урвав свою розповідь, провів широкою долонею її шовковистою щокою, спинив її на раменах, вони дрібно тремтіли.

– Я хочу стати матір’ю.

– Я одружений, ти знаєш (вони вже перейшли у звертанні на ти») і не планую поривати із сім’єю.

– Можеш цим не перейма­тися. Усе в тебе залишиться так, як і донині. І адреси твоєї не проситиму. Але я, може, стану матір’ю. Ти такий розумний. Навряд зустріну коли такого батька для своєї дитини.

– Батька? Батько той, хто крокує поряд із дитиною.

– І ти крокуватимеш, тільки у моїх спогадах, у моїх оповідках.

Вранці він простягнув смужечку паперу:

– Це… якщо станеш матір’ю. Не хочу бути підлотою. Допоможу, чим зможу.

* * *

Леонідик зовні був схожий на матір. Такі ж карі й розкосі очі, а над ними – густі-прегусті вії, ніби у два ряди. Вуста розтягнені, як у жовторотого пташеняти, і верхня губа ніби припухла. На гострі вуха спадає довге (так Наталі схотілося) чорне волосся. Воно й добре, що мав материнську подобу, бо сільські пліткарки вже не примірятимуть до його личка місцевих ловеласів. Хай буде ніби від Святого Духа дитина.

Ще до появи дитяти Наталя малювала собі картини їхнього спільного життя. Ось вони разом складають іграшки. У ванні вона обливає з кухля дитяче тільце, а ввечері, вкриваючи ковдрою, ніжно промовляє, гладячи по голівці.

Врешті, все так і склалося. От тільки свого жалю до дитини не передбачила Наталя. Не передбачила, що не зможе переносити його надривного плачу. Льонько це добре засвоїв і отримав чудову зброю в боротьбі за власні примхи. Коли мати опиралася, ще й на підлогу лягав і бив кулачками, клав на них голову й тужив. І Наталя здавалася.

Та все ж у материному бутті були такі речі, до яких його плач не міг прорватися: це встановлений хтозна з яких років хатній порядок. У різних кімнатах визначені місця для всіх речей. Нічого поганого в цьому немає, але знала про них тільки мати. А що вже казати про кухню – то для Леоніда це були непрохідні хащі. Щоправда, йому не доводилося цим перейматися, бо мати не вимагала щось брати чи допомагати, а прибирати й поготів. Досить було сказати «дай» – і йому все клалося до рук. «Мамо, сопляки…» – пхинькав синок, і мама швидко подавала потрібну серветку. З туалету, витираючись, кричав у коридор: «Мамо, візьми папір!» – і вона тінню з’являлася у дверях і забирала його з рук.

* * *

Якось Леонід, уже третьокласник, зустрів дорогою зі школи тітку Таню, материну сестру. Розговорилися, й вона зайшла до них. Хлопець почав перевдягатися при тітці. Зняв піджачок і тримає в руках.

– Ти чого стоїш? – запитує Таня. – Де місце твоєї форми?

– Не зна-а-ю, – відповідає Льонько.

А тут Наталя підскочила: і піджачок з рук узяла, і штанці розстебну...