ІГРАШКА

– Не знаю, – врешті добу­лася на слово. – Мабуть, я сама якось.

Та сталося так, що довелося самій Наталі просити сестру пожити в них декілька днів, поки її прооперують – лікарі вже не раз попереджали, що проблеми з апендиксом. Тож коли цей день настав, випровадила вранці сина до школи, приготувавши перед цим обід, та й подалася до лікарні, а сестра вже мала прийти пізніше.

* * *

– Добрий день! – зустріла тітка Таня хлопчика, коли повернувся зі школи. Він мовчав. На неї довірливо глянули дитячі оченята і цим розчулили її материнське серце. Вона не витримала і чмокнула його у щічку.

– Який же ти гарний хлопчик! Як справи? Гарні оцінки приніс?

– Мене ніколи не питають.

– То швиденько перевдягайся і обідатимемо, що там мама наварила. Ти вже знаєш, куди форму складати?

– Ні.

– То нехай буде ось цей стілець. Розвішуй гарно, щоб не була пом’ята.

Леонідик не поспішає, але все робить слухняно. Наразі зупинка за футболкою: заплутався в рукавах. Гукає:

– Тітко Таню! Ось, не можу вдягнути.

– А ти її розправ, роздивися, де який рукав, і знову пробуй сам. Усе сам! Я тобі не наймичка.

У їдальні тітка ставить перед ним миску, каструльку з черпаком, кажучи:

– Насипай, скільки хочеш і яке хочеш.

– Я не вмію, – відповідає.

– То вчись. Я тобі не наймичка! – і Таня терпеливо показує, як тримати черпак, але сама так і не насипає. Доводиться хлопчині робити це самому. Потім вчаться прибирати зі столу, мити миску і чашку. Майже всяку дію Таня підхвалює:

– Тобі так вправно це вда­ється, що я навіть дивуюсь, чому ти цього не робив раніше. А що треба казати, коли пообідав?

– Дякую.

О, це знає, тільки сам чомусь мовчить.

– Тепер, мама казала, ти відпочиваєш після обіду. Знаєш, який у нас буде зараз відпочинок? Підлогу разом митимемо. Он скільки накидали крихт. Не дивуйся: це – відпочинок. Від навчання. Стане свіжо, і ми уроки швидше виконаємо. Гаразд?

– Я не вмію, – чує у відповідь. Але ці слова Таню не лякають, вони кращі, ніж «я не хочу».

* * *

Коли в руках Льончика з’являється швабра, він умить засвоює нову науку. Адже фізично вже окріп, і швабра ніби тільки й чекала на нього.

– Знай, що не всі твої ровесники вміють це робити, – говорить малому Таня. – А ти вже вмієш і в тебе це виходить, ще й дуже гарно!

Тітка демонструє захоплення. Видно, Леонідові це сподоба­лося (мити підлогу чи її захоплення?), бо наприкінці каже:

– Завтра теж митимемо.

– Обов’язково! – радіє Таня.

 А ще хлопцеві сподобалося читати казки на ніч, і Таня запропонувала: вдень він читає їй, а вона вже перед сном. Треба ж якось примусити читати, бо давалося йому це важко: він увесь аж здригався тілом, зітхав і захлинався словами.

Тепер, приходячи зі школи, Льонько відразу питав:

– А що сьогодні будемо ро­бити?

– Омлет. Сам готуватимеш.

Хлопець збивав і розтирав з борошном яйця, потім виливав масу в сковорідку і сам диву­вався, як же смачно вийшло! І знову запитання:

– А що ще готуватимемо? 

* * *

– Не хочу!

Усе-таки довелося й ці слова Тані почути. Щоправда, в дивній ситуації. Вчили вірш. Пам’ять у хлопця виявилася чіпкою. Мабуть, і п’яти хвилин не минуло, як безпомилково продекламував перші чотири рядки. Та коли взялися до наступних чотирьох, збився – і спохмурнів, а потім видав:

– Не хочу! Бо не можу!

– Ні, – наполягала на своєму Таня, – можеш! Ти ж щойно мені це довів.

І тут Леонід почав ридати. Так-так, не плакати, а ридати. Таня завагалася, та відступати від свого не хотіла. Почала крізь його плач пояснювати, що не можна відступати і в житті всяке буває… Ох, що тільки вона не говорила – ніби це не дитина перед нею стояла, а дорослий чоловік. Льонько на слова не вважав, і ревіння ніби набирало нових обертів. І раптом хлопець– гоп на підлогу, ручки в кулачок, голову поклав і такеньки затужив!.. Що ж тепер робити з цією дитиною? І тут наче хто підштовхнув сказати:

– У мене стільки роботи, а я тебе даремно вмовляю. Немає в мене часу на це вмовляння. Я пішла своє робити, а ти, коли захочеш вірш учити, прийдеш і скажеш.

І пішла поратися. Звичайно, хвилювалася: чи не заподіє чого собі, адже для неї це чужа дитина, незнайома. Та тільки вирішила повернутися, Леонідик уже їй назустріч:

– Я вже вивчив вірш!

І поки Таня перебувала у домі сестри, це були останні сльози і останнє падіння на підлогу.

Тиждень минув швидко. Ось Наталя вже вдома, стоїть у дверях, тримаючись рукою за лутки, бо ще досить слабка після операції. Льонько і Таня її вже чекали: кімнати дихали свіжістю вимитої підлоги, на столі духмянів омлет (звичайно, все це зробив син). Льонько радо притулився до мами, а потім повів до столу. 

* * *

А тепер загляньмо в цей дім за 20 років. Якраз Таня, що жила вже в іншій області, завітала до сестри з молодшою дочкою Яринкою, якій добігало до вісімнадцяти. Наталя, звичайно, змінилася за цей час, постаріла, але на свої 60 років була доволі жвавою і швидко рухалася кімнатами. Радість зустрічі ще більше її пожвавила. Розпитуючи, жінка перестрибувала з однієї теми на іншу, плутаючись в іменах і датах, бо востаннє бачи­лися… Скільки ж це років минуло? Таня нагадала:

– Та Яринка якраз мала в школу йти! Ми ще сміялися, що вчила Льонька чашку мити.

Наталя змовкла, опустивши очі, й Таня зрозуміла, що краще цієї теми не чіпати.

Увесь цей час Леонід манекеном сидів у великій залі скраю стола, склавши на колінах руки, а перед ним з’являлися час до часу тарілки з різним наповненням. Та деякі страви ще потребували дороблення. Ось Яринка поклала на стіл ковбасу, яку привезли з мамою на гостинець. Глянула на Леоніда – аж шкода стало, як він сидів безучасно серед метушливих жінок і видавався через це зовсім зайвим. Дівчина вирішила пожвавити його: поставила перед ним дошку, ніж і звернулася:

– Ось, братику, нарізай ковбаску, так буде швидше, бо ми ж зголодніли в дорозі! Десять годин у потязі, а там лише чай і перекус.

Льонько потягнувся до ножа…

Бачили б ви, як Наталя, що саме зайшла в кімнату, тигрицею кинулася до нього й вирвала ніж із рук:

– Йому не можна! І я… швидше це зроблю, – й почала з образою, аж несамовито, совати ножем по крученій ковбасі.

Яринка тільки з жалем глянула на молодого зрілого чоловіка, якого на її очах умить пере­творили в маленького хлоп­чика-недотепу. Пізніше, коли вони залишилися в кімнаті удвох, спитала:

– Чому ти дозволяєш матері так поводитися з тобою?

– Їй приємно за мною доглядати, то чому я мушу її засмучувати? 

– І ти нічого не вмієш? Навіть цвяха не заб’єш?

– Та було якось: он ту картину прибивав. Щоправда, повісили її на материн цвях.

– А ти не почуваєшся іграшкою в її руках?

– Я не думав про це, – була тиха відповідь.

І на неї глянули скляні очі великої живої ляльки.