І ЗНОВУ ПЕРІЩИВ ДОЩ

Вони разом пішли до зоомагазину, придбали лоток, наповнювач, дві мисочки й консерви для кошенят. Потім зайшли в супермаркет – взяли молока і маленьку каструльку, щоб було в чому те молоко підігрівати.

Мало-помалу дощ стих. Виглянуло сонце й закрасувалося в дзеркальцях-калюжах на асфальті.

Вальдемар нав’ючився коробками й пакетами, а кошенятко передав Оксані, яка ніжно притиснула теплий помаранчевий клубочок до грудей, відчуваючи, як тремтіння його крихітного сердечка проникає не лише в її єство, а й у саме серце.

Сана взяла шефство спочатку над Дощем (так назвали кошеня), а потім і над його господарем. Дів­чині подобалося приходити до них у вихідні, готувати щось смачненьке на обід, на двох сервірувати стіл, саджати Дощика собі на коліна й весело теревенити, поїдаючи смакоту, приготовану із продуктів, які заздалегідь купував юнак.

Надвечір Вальдемар йшов проводжати Сану до автобусної зупинки (від таксі дівчина відмовлялася категорично), галантно цілував руку й махав услід, поки автобус зникав за поворотом.

Однієї осінньої суботи під шелест крапель за вікном і «Вальс дощу» Шопена це сталося. За вік­ном лютувала негода, а в кімнаті було затишно й тихо.

– Навіщо тобі мокнути? Залишайся в мене. Я тобі на дивані постелю… – вперше за весь час її частих відвідин запропонував юнак. І вона залишилася.

На столі з’явилося шампанське. Підсвічник із заплаканими свічками. Шоколадні тістечка та грона винограду на тарелі.

І шопенівський «Вальс дощу», де одну з головних партій виконували краплі за вікном…

Відтоді суботи почали чергуватися з неділями. Дощ зі снігом. Виноград з апельсинами. Новий рік з Різдвом. Але незмінним лишалося одне – відчуття безмежного щастя й любові в обіймах Вальдемара. Під його палкими цілунками.

Вдома на Оксану ніхто не чекав – бабусі рік, як уже не стало…

Наприкінці зими Оксана зрозуміла, що вагітна.

Протягом тижня після зимової сесії юнак на заняття не приходив. Телефоном повідомив, що має нагальні справи і що з деканом домовився.

У чергову суботу вона помчала до нього, несучи радісну звістку – у них буде дитина! Реакція була непередбачуваною. Молодик мовчки підійшов до комода, відкрив скарбничку у формі старовинної скрині, дістав пачку папірців і поклав перед Оксаною.

– Тримай. Сподіваюся, цього на аборт вистачить. І навіть на відновлення твоїх сил залишиться, – спокійно промовив, сідаючи в крісло навпроти.

– Що ти говориш? Який аборт? Ти ж казав, що любиш… – голос дівчини бринів від розпачу й нерозуміння.

– Це я багато кому говорив, та мало хто в ті розповіді вірив, – крива посмішка відокремилася від обличчя юнака і гострим жалом вгвинтилася у свідомість дів­чини.

– Але ж ми з тобою… – прошелестіла.

– Не будь наївною. З тобою, чи з іншою, чи ще з багатьма. Поглянь на себе. Хто ти, а хто я. За місяць отримаю диплом і поїду за кордон. На постійне місце проживання. Що-що, а дитина мені знадобиться нескоро…

Дівчина підхопилася з крісла, зірвала з вішака куртку, нашвидку всунула руки в рукави й почала відмикати двері. Руки дрижали. Вона прокручувала коліщатко замка з непереборним бажанням якнайшвидше вивільнитися й вискочити з цієї колись затишної квартири, яка обернулася для неї пасткою. У голові дзвеніло. До горла підступав клубок, який будь-якої миті міг вихлюпнутися сльозами. Гасячи в собі ридання, не почула, як з-за спини підійшов Вальдемар і відчинив перед нею двері.

Дівчина побігла сходами й вискочила з під’їзду. Під весняний проливний дощ.

Зранку в кишені куртки Оксана знайшла пачку грошей, які Вальдемар засунув як плату за попрану гідність.

* * *

Дні перетікали в ночі, ночі в думи, думи потребували рішень.

На тумбі в коридорі лежали гроші. Єдиний спосіб розв’язання всіх проблем. А розв’язувати було що – ні роботи, ні підтримки.

Диплом дівчина отримала, а от роботу – кому потрібна працівниця, яка за пів року піде в декрет? А в декреті на що жити? Того, що платять у бібліотеці, лише на підгузки вистачатиме… У якій бібліо­теці!? Там вечірні зміни. Із собою брати дитя не дозволять, а лишати вдома ні з ким.

Після гірких дум лилися гіркі сльози.

Нарешті здоровий глузд переміг благання серця – Оксана взяла гроші й попрямувала в бік автобусної зупинки. Щоб їхати в лікарню. На аборт.

В автобусі було душно й тісно. Підступала нудота. Не доїжджаючи кілька зупинок до лікарні, зійшла. До приймального покою недалеко – краще пройтися пішки. Але так лише здавалося.

Вулиця вирувала людьми, шуміла машинами, миготіла різнобарвними вітринами супермаркетів і салонів. У голові запаморочилося. Ноги підкосилися. Тіло почало осідати на асфальт.

За якусь мить отямилася. Відчула міцні руки, які її підхопили, легко підняли й вмостили на лаву. Звідкись здалеку, ніби з туману, почала вимальовуватися чоловіча постать, яка її легенько трусила, щось шепотіла на вухо, чомусь обіймала за плечі.

Свідомість напружено запрацювала й відкопала в пам’яті знайомі риси – Юрко!

Так почалася нова сторінка в житті Оксани, яка їй у ті хвилини видалася казкою.

Юрко навіть чути не хотів про аборт.

– Я кохаю все, що є частинкою тебе. Сама доля звела нас того ранку – тебе, мене і наше майбутнє дитятко, – шепотів він, загортаючи її в себе, перебираючи пальцями волосся й висушуючи цілунками сльозинки щастя, що з’являлися від його слів.

Того ж місяця вони побралися.

Пологи проходили важко. Постало питання, кого рятувати – дитину чи матір. Врятували обох. Але попередили: дітей в Оксани більше не буде. На що Юрко відреагував спокійніше за дружину.

– Дякую долі, що вас обох мені подарувала, – співав, кружляючи кімнатою з конвертом на руках, у якому копошилося малесеньке білобрисе дівча.

Так у серці батька оселилася чудова дівчинка Маринка.

Минали роки.

Дівчинці виповнилося десять, коли підступна доля підкинула сім’ї нове випробування.

Юрко працював менеджером в автосалоні. Зарплата була непогана, ще й преміальні у вигляді відсотків від продажу отримував.

З’явилася нагода розширити житло – продати бабусину квартиру, докласти й придбати більшу – у новому мікрорайоні, який швидко розростався.

Недалеко від їхнього будинку зводили ще один багатоповерховий дім. Будівництво обнесли високим парканом, біля шлагба­ума поставили будку зі сторожем, який більше дрімав, ніж сторожував. Та й як там щось вкрадеш – усе загороджено.

У вихідні дні будівельники відпочивали, чим користувалися діти. Лише їм відомими ходами вони пробиралися на недобудову й влаштовували там цікаві ігри.

Того дня Маринка і четверо її подруг проскочили повз сторожа, який солодко дрімав, піднялися на майданчик третього поверху й заходилися гратися в піжмурки.

У куток біля недобудованої перегородки, яка частково прикривала отвір до ліфтової шахти, будівельники поставили велику металеву бочку, з-під якої проступало щось темне й липке, схоже на мастило.

Ховаючись, Маринка шмигнула за бочку, вскочила в мастило, втратила рівновагу і… полетіла в отвір ліфтової шахти.

Вона падала мовчки. Діти почули лише глухий стук, що долинув із чорної прірви. Заглянули у зловісний отвір. Побачили розпластане нерухоме тіло й побігли до сторожа. Далі – швидка, потреба термінової операції, пошуки грошей…

Оксана обдзвонила всіх товаришів і знайомих, Юрко оформив швидкий кредит у банку, звер­нувся до колег, та коштів однаково бракувало. Лікар попередив, що кожна хвилина на вагу золота: зараз дівчинка в реанімації, але оперувати потрібно негайно, бо завтра може бути пізно.

Вечір для Оксани видався нестерпним. Юрка вдома не було. На телефон не відповідав.

Жінка ходила з кутка в куток, не тямлячи, що робити, кому телефонувати, на що сподіватися.

Скрипнули двері. Клацнув вимикач. Почулося шарудіння.

Оксана вискочила в коридор і остовпіла. Перед нею стояв Юрко. З розбитим до крові обличчям. Потупивши очі, він почав розповідати. Як зайшов у кабінет власника автосалону з проханням позичити кошти на операцію. Як той довго буравив його поглядом, а потім сказав, що говоритиме лише з дружиною Юрка. У нічну пору. І що вона, можливо, вмовить його це прохання виконати. Якщо поведе себе «правильно». Як у відповідь Юрко відвісив власникові ляпаса. Як підскочив охоронець – і… отямився Юрко біля свого під’їзду. Хто і як його дотранспортував, він не знає.

Чоловік затулив обличчя руками, прихилився спиною до дверей і почав спов­зати на підлогу. Підскочила Сана, підставила плече й допомогла дійти до ліжка.

– Любий, розблокуй телефон, – попросила.

Той мовчки виконав прохання.

Оксана зайшла в контакти, віднайшла запис «Власник» і натиснула виклик.

* * *

– Ось ми й зустрілися, кохана, – на обличчі Вальдемара з’явилася крива посмішка. Така, як колись. Коли кинув їй в обличчя оте болісне: хто вона і ким є він. – Як доїхала? Сподіваюся, мій шофер довіз тебе швидко й без пригод? Присісти не бажаєш?

Жінка стояла серед вітальні й не вірила побаченому – власником автосалону, де працює її Юрко, був Вальдемар…

– Звідки ти про мене дізнався? – стримано запитала, сідаючи в запропоноване крісло.

– Спостерігав, як пили каву. Удвох. На терасі біля автосалону. Побачив і розчулився: сидять два голубки, тримаються за руки й в очі одне одному заглядають. Вирішив перевірити, чого варті ваші почуття, – через примружені повіки Вальдемар скептично вивчав жінку. Потім підвівся, підійшов до столу, хлюпнув коньяку в склянку. – Будеш? – запитав.

Оксана похитала головою.

– Та ні. Хмільного я від тебе отримала сповна. Насилу опритомніла. Запитуєш про почуття? Тебе турбують почуття до кого? Мої до чоловіка чи його до мене? Чи нас обох – до дівчинки, яку ти зачав і покинув? Яка зараз лежить у реанімації, і чи доживе без операції до ранку – під питанням.

Жінка встала й підійшла впритул до Вальдемара.

– У мене обмаль часу. Тож поч­німо, – тремтячі жіночі пальці побігли по ґудзиках на блузі. Один. Другий. Із розстібнутого вирізу визирнуло тонке мереживо бюстгальтера. Пальці не вщухали – вони ритмічно виконували поставлене завдання. У той час як погляд жінки був не тут.

Очі Вальдемара почали затягуватися поволокою. Дихання почастішало. Сонячна рідина у склянці затремтіла, пальці розімкнулися, почувся дзвін – і бурштинова калюжка розлилася на підлозі.

– Припини! Досить! – прогарчав чоловік, схопив смартфон, натиснув на кнопку: – Вік­торе, відвези її туди, де взяв! – прохрипів у слухавку, різко піднявся й вийшов.

Оксана тихо піднялася сходами в під’їз­ді, відімкнула вхідні двері й натиснула на вимикач.

У коридорі на тумбочці сидів Юрко, який примружився від світла, що вдарило йому в очі.

– Я не змогла… повести себе «правильно», – прошепотіла Сана й опустилася біля ніг чоловіка.

* * *

І знову періщив дощ.

Коли Оксана з Юрком прийшли до лікарні, завідувач повідомив, що на світанку дівчинку прооперували.

Все минуло успішно. Стан стабільний.

Кошти, які надійшли на рахунок лікарні вночі, були своєчасними – без них до ранку дівчинка не дожила б.