І В ЦЬОМУ – СІЛЬ…

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

10 жовтня 23:32

456

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Із пережитого

Осінній вітер дмухнув у криївку пахощами напоєної сонцем живиці та прижухлого від вранішніх заморозків листя. Орест відставив чорнильницю, перечитав написане й задоволено кивнув. Останній лист на сьогодні. Уже збився з ліку, скільки їх нашкрябав. Он яка гора утворилась…

Прибуде звістка від побратимів із найближчих «роїв», тоді можна відправляти Грицька з цидулкою до Тимоша. Треба зібрати всіх. Комуняки незабаром в одній сільраді засідатимуть, отож буде нагода підсмажити червону наволоч, щоб не розповзалась українською землею. Мало ці нелюди нахлебтались людської крові? Усе позабирали: землю, домівки, мову, віру, тисячі життів. Лише гордості не змогли відібрати. І прагнення волі… Тепер соваються містами, селами й лісами в пошуках повстанців, усюди своїх агентів порозпихали. Та основне – бояться бандерівців до мокрих штанів. Нещодавно його козаки вполювали комісара. Довелося після допиту провітрювати лісникову хату – так москаль обгидився. Не нація, а виродки. Проте вперто намагаються встановлювати свої порядки всюди, куди приходять...

Орест підвівся з-за столу, збитого з березових дощок. Потягнувся. Зітхнув. Там угорі бабине літо. Після тривалих дощів гриби з-під листяної ковдри вистрибують і в кошики просяться. Учора їхній кухар Василь боровиків назбирав. Юшка вдалася – справжня їжа богів! Навіть Марічка не зварить ліпшої…

Згадка про кохану загорнула Ореста теплим пледом. Оскільки він боронить рідну землю від ворога, їм не випадає часто бачитись. Та марно просити її тікати із села в безпечне місце, бо має нареченого з УПА. Не хоче – і крапка! А могла б у його діда Степана перечекати темні часи. Там, на хуторі, за сотню кілометрів звідси, Марічку точно не шукатимуть. Найближчі дідові сусіди мешкають далеко і бачаться з ним украй рідко. Тож ніхто навіть не помітить гості в старого. А якщо й зауважать, дід неодмінно вигадає побрехеньку. Він до того має хист. Не раз морочив голову колись і самому Орестові:

– Оце щоб ти знав: рід наш походить від козацького характерника Пугача, який умів кров зупиняти магічними замовляннями та насилати на ворогів ману-заморочення.

– Хіба він не мав людського імені, що ви його лише Пугачем кличете?

Дід супив брови, смикав кінчики довгих сивих вусів і бурчав:

– Багато знатимеш – швидко постарієш! Цю історію мені покійний дідо повідав, а я оце тобі розказую. Яким іменем охрестили далекого прадіда – не важливо. Сіль у тому, як міцно він любив рідну землю та не боявся власне життя віддати за неї. Оцю земелечку, що медом пахне, – після тих слів старий брав на пальці масну чорну грудку, з насолодою нюхав і розтирав її між великими натрудженими
пальцями. А за хвилинку знову вів далі: – Коли російські песиголовці за наказом імператриці Катьки прийшли добити Запорозьку Січ, то козаки склали зброю. Лише характерники відмовились підкоритися…

Вдягнули їм мішки на голови, погнали їх до найближчого лісу і там розстріляли. Не дозволили навіть поховати по-людськи. Повкидали тіла в яму та пригребли піском. Як диких тварин, без молитви та доброго слова… Був серед убитих і наш прадід.

– А як це можливо? Ви ж казали, він мешкав на хуторі до глибокої старості й людей лікував…

– От знову ти за рибу гроші! До кінця дослухай! Значить, отямився від того, що дощем згори поливає. У горлі пересохло від піску, то наковтався він тієї води святої, розплющив очі. Зібрав силу в кулак, вибрався з-під мертвяків та й почвалав під прихистком темряви, куди ноги вели. Декілька днів поспіль харчувався самими ягодами, пив джерельну воду і припікав рани полиновою настоянкою, що завжди в кишені носив. Рідна земля допомагає тим, хто має душу світлу й любов у серці до всього сущого. Тому й прадіда нашого врятувала. Щоб він своє подальше життя присвятив зціленню хворих. Розповідав дідо, що якось до Пугача принесли хлопчика. У бідолашного такий був горб – ходити не міг. А Пугач вирівняв, на ноги малого поставив… Тож вдатним був він не лише до магії, а й до лікарської справи… Овва! Та ти ж не віриш, халамиднику! Бачу по очах – від сміху лускаєш. Дуже ви тепер розумні! Та тільки навиворіт… Якби тобі не були самі забавки в голові, то зміг би теж вивчитися на лікаря.

– Я у війську служитиму! – насупився Орест.

Дід лише похитав головою і знову покрутив кінчики вусів:

– Теж добра справа. Та лише за умови, що служитимеш своєму народу, а не правителям. Життя раба гірше за смерть.

Орест був тоді ще підлітком, отож не все розумів із дідових настанов. Та згодом осягнув кожне його слово. Бруд із тіла змивається, а тавро раба – ні. Воно на душах рубцюється…

Орест випірнув із роздумів, розправив широкі плечі й піднявся сходами, витесаними із соснових брусів. Сонячне світло черкнуло лезом його зіниці. Орест примружився, відганяючи сльози.

– Та не плач, командире! – розлігся басовитий сміх кухаря. – Ніхто твій обід не з’їв. Він он у казані, ще теплий…

– Якби тобі довелось посидіти добу з пером у руках – аж до терпких пальців і мушок в очах, то не згірше б сльози пускав… Я вже добу сонця не бачив.

Здоровань повагом пригладив широкою долонею розкошлану бороду й мовив:

– Якщо тільки посидіти, то залюбки. Бо пишу препогано! Сліди на дорозі більш розбірливі, ніж мої каракулі. Вчителька сахалась від тієї каліграфії та зітхала.

– А ти що?

– Нічого, – знизав плечима чоловік. – Думав про те, які вчителька має гарні очі та великі груди. Навіть без одягу її уявляв… Гарне було видовище, скажу вам, хлопці!

Затремтіло від реготу золотаве листя на старій липі. Орест затамував подих, перестрибуючи поглядом з одного веселого обличчя на інше. Побратими саме чистили зброю, готуючись до нічної розвідки. Хай порегочуть усмак! Бо сміх – це життя. А Орест хоче, аби кожен із цих воїнів зумів вистояти в боротьбі з радянським терором і ще побавив онуків та правнуків, доживаючи довгого віку у вільній Україні…

Десь недалечко хруснула суха гілка. Усі заніміли. Насторожено прислухались.

– Стій! Хто йде? – крикнув вартовий.

– Свої! Слава Україні!

– Грицько повернувся! – зрадів Василь.

Вони були братами й завжди разом трималися. Григорій – старший на два роки, чорнявий, жилавий та прудкий. Отож питання вибору гінця навіть не стояло. Там, де іншим треба було два дні на мандрівку, Грицько удвічі швидше відстань долав. Тихий, непомітний, умів розчинитися в натовпі, наче крапля дощу в озері.

Василь був цілковитою протилежністю брата: велетень із кучерявим світлим волоссям і з добрими небесно-синіми очима. Руками залізо гнув, але водночас обережно звільняв метелика з павутини й усім серцем любив тварин. Місяць тому знайшов у стічній канаві кошеня – хтось викинув його в мішку. Забрав, виходив. Тепер мале від Василя ні на крок не відходить…

– Обіцяв за день упоратися, – похвалив Орест. – А коли він порушував обіцянку?

– Мене може тільки одне затримати – пані з косою, – пожартував Грицько.

– Тьху на тебе! – Василь штовхнув брата в плече.

– Приніс листа? – Орест аж пальцями хруснув від нетерплячки.

– Авжеж! – Григорій дістав із кишені складений учетверо аркуш.

– Як у Лося з хлопцями справи? Дали собі раду з місцевою агентурою?

– Звісно! Червоні прислали в село двох молодих учительок. Москальські курви вивідували в дітей, де живуть родини повстанців. Тільки не встигли передати зібрану інформацію – тепер на лисій сосні гойдаються. Люди не знімають і не ховають. Гидко торкатися такого падла.

– Буде іншим наукою! Дякую за гарну роботу, брате! Йди поїж та відпочивай сьогодні. Бо завтра – знову в дорогу.

– Батьку-отамане, я б навіть образився, якби ти цього не сказав. Добре знаєш, що не можу всидіти на одному місці. Ноги самі біжать.

– Вони в тебе й уві сні рухаються, – засміявся Василь.

Орест відійшов трохи вбік, сів на колоду й розгорнув листа. У Лося й почерк такий кострубатий, як він сам. Усе гостре має: очі, підборіддя, плечі, лікті, коліна, борлак на довгій худій шиї. Навіть голова – і та загострена. Втягне її в плечі, зсутулиться старим дідом. Глянеш віддалік – справді на лося схожий. Тільки без рогів. Звісно, якщо не враховувати тих, які йому дружина наставила з молодим чекістом. Обох із рушниці поцілив, як злягалися у стодолі, а тоді в ліс пішов, до побратимів. Щоб ніколи більше не повертатися туди, де зоставив своє розбите на друзки серце…

Чоловік зітхнув. У кожного тут є власна історія. І вигадлива доля тче нитки життя різних барв. Одним – яскраву та гладеньку, а іншим – суцільно чорну, колючу, як дріт.

***

Ніч заколихувала вогкою прохолодою і зірками, що мерехтіли поміж чупринами старих сосен. Розтоплене срібло місяця просочувалось крізь покручені пальці гілок та скрапувало на землю. Зовсім поруч тремтіла всім тілом молоденька осичина. Певно, змерзла і засумувала за літом, що так швидко втекло за обрій.

Орест простягнув руки до отвору в землі із жаром, що тлів. Хитромудра споруда для ватри: глибоченька кругла яма, обкладена камінням, з’єднана вузеньким каналом із сусідньою ямою – щоб був доступ кисню до вогню. Так швидше готувалася їжа і дим розсіювався, щоб їхній сховок був непомітним.

Чоловік на мить прикрив важкі від утоми повіки. Пів години тому повернулись із розвідки. Таки й справді багато «стрибків» у сусіднє село напхалося – близько сотні нарахували. Готуються влаштувати облаву на «бандєравцев». Ну що ж… Час покаже, хто й кого вполює – мисливець вовка чи навпаки…

Наполегливий голос висмикнув Ореста з мутного киселю сну.

– Не спи! Оресте! Прокидайся…

Над ним схилилось дідове обличчя. Орест кинувся й аж скрикнув:

– Що?!

– Агов! Ти чого? – заспокійливо гукнув вартовий. – Ішов би ти в барліг, командире. Бо скрутився калачем і куняєш.

Орест спантеличено роззирнувся. Діда Степана ніде не було… Тьху ти! Справді наснилось.

Орест позіхнув, підвівся і посунув до входу в схрон.

– На добраніч! – тихо ковзнуло вслід за ним.

– Вам також, хлопці! Пильнуйте, щоб миша не проскочила.

Орест черкнув сірником. Тремтливий вогник провів його до лежаків із духмяним сіном, де дружно сопіли-хропіли бійці. Намагаючись нікого не розбудити, чоловік примостився скраєчку, вкрився старою свитою і провалився в сон.

Схопився від криків. І цього разу вже наяву…

– Вставайте! Браття! Чекісти Вербівку підпалили…

Орест глянув на моторошне у спалахах свічки обличчя вартового й витиснув із себе глухий скрегіт:

– Звідки знаєш? Хто сказав?

– Щойно Лось із хлопцями прибігли. Нагорі чекають…

***

Мчали до села. У скронях Ореста стугоніла кров. Там – його Марічка! Його дівчинка ясноока… Піт заливав йому очі. Маузер намертво приріс до рук, перетворився на продовження кінцівок. Уперед! Швидше… Туди, де червоні барви світанку змішувались із загравою над селом. З димом і кров’ю…

До села залишалося зовсім трохи. Вітер дихав їдким димом і доносив розпачливі крики людей. Їхні серця мало з грудей не вискакували… Аж раптом гущавина лісу довкола них здригнулась і ожила. Застрекотів кулемет. Орест боковим зором побачив, як упав, мов підтяте дерево, їхній Василь… Орест кинувся до нього, відстрілюючись на ходу.

Здоровань тримався обома руками за скривавлені груди.

– Затисни рану пальцями!!!

– Так? – він показав на свої великі долоні, судомно хапнув ротом повітря і захрипів. На підборіддя потекла цівка крові. – Ще побачимось, командире, біжи…

Орест втиснув пальці у зброю і з важким серцем кинувся уперед. Здорованеві вже ніхто не допоможе… Сьогодні був його останній бій…

Вухо черкнуло пронизливим свистом. Щоку залило теплом… Таки зачепило! Орест нахилився, висмикнув із цупкої полотняної торби трофейний німецький «макогон», різко випростався і пожбурив його в засідку ворога. Граната вибухнула. Вогонь і дим змішались із криками.

– Оточуйте! Беріть у кільце гадів! – заволав Орест, намагаючись перекричати оглушливе ревіння сутички.

У пеклі бою раптом усе тіло обдало окропом. Перед очима Ореста промайнули сірі передсвітанкові сутінки, пронизані яскравими спалахами та чорною кіптявою, і його поглинула в’язка темрява…

Отямився чоловік від холоду. Каламутна картинка перед очима потроху набувала чітких обрисів. Орест розгледів Марічку. Її чітко окреслені губи здригались від сліз.

– Нарешті отямився! – прошепотіла дівчина, ніжно торкнулась його щоки, погладила пальцями.

– Жива! Ти жива… – прохрипів Орест, хапаючи ротом повітря. – Хлопці… як?..

– Ми тут, командире! – Грицько підійшов ближче.

– Усі? – кволо ворухнув сухими шкарубкими губами.

– Потім поговоримо. Тобі треба поспати. Дві кулі схопив. Можна сказати, в сорочці народився…

– Василь?..

Грицько схилив голову.

– Агов! – гримнув басом Лось. – Лежи тихо! Комуняки в пеклі – і це все, що тобі треба знати. Одужуй, бо ще багато роботи попереду. Та й весілля не за горами.

Орест перевів погляд на Марічку. Тремтливими пальцями намацав її руку, потиснув:

– Кохаю…

З її великих сірих очей покотились прозорі краплинки щастя…

***

Сьогодні їхній підрозділ прорвався вперед. Іще одне звільнене від окупантів село. Довкола – суцільні руїни. Ні школи, ні амбулаторії, ні церкви – лише купи цегли, скла та кістяки арматури… Кляті рашисти! Годину тому кількох вилупків у полон узяли. Так хотілося пустити автоматну чергу в них! Але ж фонд для обміну потрібен – кров із носа. Нещодавно Назар дізнався: друг дитинства Юрко в полоні у ворога. Тож навіть оці недорозвинені створіння, які вважали себе другою армією світу, стануть у пригоді, аби забрати своїх хлопців додому.

– Можна сігарєту? – почулося тремтливе бекання.

Назар рвучко повернувся. Вперся автоматом у запалий живіт довготелесого московита. Того від переляку аж судомами скорчило.

– Що?! – глухо видихнув Назар. – Бургер із колою не хочеш? Крокуй, мудило! Незабаром вас заберуть, то там і попросиш курива. Від мене можеш тільки кулю отримати.

– Назаре! Не лякай його, бо зараз у штани напудить. Без того московити смердять гірше за скунсів, – Віктор Андрійович з позивним Дід гидливо сплюнув.

Він був найстаршим серед них – чоловікові за шістдесят перевалило. Але Віктор Андрійович був міцним і жилавим, із пружною молодечою ходою, з вогнем у зірких очах та з невичерпним почуттям гумору. Жарти Діда полохали навіть найчорніший пекельний морок війни, де майже щодня смерть збирала жнива. Лише одного разу Назар був свідком того, як Андрійович потай витирав із сивої бороди сльози. А вони все крапали і крапали… Того дня Дід отримав звістку про загибель улюбленого племінника…

– То хай іде мовчки! Бо зараз віддам його в руки селянам. Вони он зібрались юрбою. Хочеш до них? – Назар злісно вишкірився до полоненого росіянина.

Той зіщулився:

– Нєт…

– Авжеж! Вони церемонитись із тобою не будуть – роздеруть тебе на клапті…

Почувся гуркіт позашляховиків. Усі зупинились в очікуванні транспорту, щоб дістатися до місця дислокації батальйону. Сьогодні їх мають замінити свіжими силами, аби за чотири дні мали змогу помитися і нормально поїсти.

– Синочку! – тихий голос відволік Назара від споглядання глибокої вирви на місці поштового відділення. Десь така ж вирва нині в кожного з них у грудях…

Назар глянув згори вниз. Маленька зігнута бабуся, наче сухий осінній листочок, простягнула йому декілька червонобоких яблук.

– Візьми, – благально глянула вицвілими очима. – Ондечки моя хата! Ходіть, я картопельки вам наварю. Ви ж голодні…

– Омелянівно! Я хлопцям борщу принесла… Скільки у вас тієї картоплі? Всю ж рашисти викопали і зжерли. Чого витріщив баньки? Про тебе кажу. І про твоїх дружків. Щоб ви здохли, падлюки! – змарніла жінка махнула кулаком до полонених, і лише після того поставила важку картату сумку на потрощену асфальтівку.

Від принесеного повіяло ароматом домашньої їжі.

– Беріть із собою, хлопці, – жіночка розплакалась і стиснула Назара в обіймах. – Ми вас так чекали!..

Поруч пригальмував пікап, Назар запхав у кишені бабусині яблука, похапцем обійняв обох жінок і пірнув у салон автівки, посіченої отворами від куль та осколків. Андрійович убгався із сумкою, обережно поставив на брудний килимок борщ, ще й затиснув його ногами, аби не розхлюпався.

– М-м-м-м! – озирнувся на них водій.

– Борщик… І це ще не все, – Андрійович кивнув на вікно.

Із десяток жіночок бігли навперейми військовим, несли їм баночки з молоком, консервацією… У Назара закрутило в носі… Люди залишились без засобів до існування, без домівок, а однаково останнім діляться. Українці…

Дорога уздовж спаленого пшеничного поля темніла глибокими коліями. Авто підстрибувало на ямах. Дід декілька разів поспіль стиха вилаявся й обома руками притиснув кришку великої каструлі з борщем.

Раптом пікап різко занесло вбік. Почувся свист і скрегіт металу.

– Твою наліво! – водій ляснув по керму. – Приїхали!

– Що сталося?

– Колесо доведеться змінювати.

Назар вийшов із машини, щоб допомогти. Махнув рукою решті, аби проїжджали. У вікні наступного авто промайнула фізіономія полоненого окупанта.

Назар нахилився, щоб прилаштувати домкрат, аж раптом усе довкола сколихнулось і гухнуло: дорога попереду була замінована…

Вибухова хвиля і нестерпний біль у нозі звалили Назара на землю… Отямився чоловік у кареті реанімобіля. Поруч сиділа дівчина в шоломі та бронежилеті й зосереджено супила брови.

– Тихо-тихо, – поклала йому на груди маленьку долоньку. – Все буде добре… Не ворушіться…

– Ви заміжня? – прохрипів Назар.

– Ні.

– Вийдете за мене?

– Це на вас так знеболювальне подіяло? Лежіть тихо, кажу!

І Назар знову поринув у темне провалля забуття…

***

Палату заливало сонячне світло. У Назара жахливо боліли очі, і йому постійно хотілося спати. Першу добу чоловік майже не виходив із коматозного стану. Наступного дня прокинувся від легкого дотику. Біля ліжка стояла заплакана мама й посірілий на виду батько.

– Усе гаразд, – ворухнув пересохлими губами Назар.

– Пити хочеш? – мама дістала із сумки пляшку води. На підлогу щось упало.

Мама підняла й поклала на тумбочку біля ліжка.

– Що це? – запитав Назар, віддихуючись, коли вже втамував спрагу.

– Пам’ятаєш, я розповідала про свого прадіда Ореста?

– Ну?..

– Ніяк не могла згадати, куди його фото поклала…

– І?..

– Знайшла! Ось… Із дружиною, моєю прабабцею Марією. Красень! Воїн УПА. До речі, ви схожі, як близнюки. Скажи, Василю? – мама озирнулась на батька.

– Одне обличчя! – підтвердив той.

Назар обережно взяв пожовтілий прямокутник, підніс до очей. Вродливий чоловік на фото усміхався, обіймаючи за стан тендітну дівчину. Його погляд палав завзяттям і силою.

– Ну, привіт, дідусю! Це наче довбаний часовий портал! Стільки років минуло, а ворог у нас досі спільний, – Назар перевів погляд на батьків. – Коли я одужаю, додому мене не чекайте. Тільки після нашої перемоги…

Мама важко зітхнула. Батько кивнув:

– Знав, що ти це скажеш… Та все ж пообіцяй берегти себе!

– Обіцяю! – Назар усміхнувся і повів очима на світлину. – Наш рід живучий. Маю гарний приклад… Та й дідову справу треба довести до логічного завершення. Щоб нашим дітям і онукам більше не довелось цього робити…

Крізь відчинену кватирку в палату просочився свіжий вітер. Він приніс аромат осінніх квітів і прижухлого від вранішніх заморозків листя.

У двері тихенько постукали. У палату впурхнула тендітна ясноока дівчина. Таки фельдшерка, яка його врятувала від крововтрати і привезла у шпиталь, вирішила навідати пацієнта. Ну, бо ж не кожен їй освідчується в салоні реанімобіля…

– Моє шанування! – радісно кивнув Назар.

– Вітаю! Як ваша нога?

– Нема біди! До весілля загоїться.

Батьки мовчки переглянулись і тихо вийшли з палати. Назар показав очима на стільчик біля ліжка. Дівчина сіла.

– Не завадить спершу познайомитись, – Назар сміливо торкнувся її руки.

Дівчина глянула на нього сірим вогким небом.

– Марія… Друзі називають мене Марічкою… Ваше ім’я я дізналась іще вчора. Професійний обов’язок…

– А сюди прийшли теж за покликом професії?

– Та ні, – дівчина знизала плечима. Трохи помовчала й жартівливо додала: – Один добродій мене заміж кликав, то хочу тепер пересвідчитися, чи не передумав…

Назар заперечливо покрутив головою, і Марічка пирхнула сміхом. Він не забарився долучитися до неї.

А за вікном осінь малювала яскраві картини життя – довгого і прекрасного, на рідній українській землі, скропленій праведною кров’ю героїв минувшини й сьогодення, вільній від ворожого терору, відбудованій та квітучій. Бо життя – це вічність і любов. А любов – Україна! І в цьому – сіль…