І СЕРПЕНЬ ЗАПАХНЕ ВЕСНОЮ

– Ой, тітко, ви ж знаєте, що я всеньке літо ходила у штанях. Обличчя згоріло, а ноги проти нього білі – аж страшно. То я десь знайшла дитячу присипку, аби відбілити шкіру.

– Орисю, хто ж то увечері бачитиме твої бліді ноги?! Інша річ, якби ти вдень ішла на танці. А що за цятка на щоці?

– Клятий прищ. Замалювала чорним фломастером, ніби то в мене родимка. Бачила таку в модних журналах.

– Дівчинко, ти ж занесеш інфекцію. І очі зеленим теж підвела, як ото в тих журналах?

– Ага. Зеленкою з водою.

– І потім ота зеленка потрапить в очі – і ти осліпнеш. Ану негайно змивай усе з обличчя, – Оксанина мама заледве стримувала сміх.

Оксанка лиш мовчки спостерігала за комедією. Зрозуміла, що мама тактовно змусила повернути собі нормальний вигляд. Важко уявити реакцію молоді в клубі, якби Орися показалась туди з таким бойовим розфарбовуванням.

 – Ось так краще. Гарна сукня в тебе, Орисю.

– Мамина. Трохи завелика.

– Зараз ми все владнаємо. Ось ремінець, бач, такого ж червоного кольору. І зелені тіні навколо очей аж ніяк не гармоніюють із червоним.

Подумала: «Хтозна, чи мама бачила, в чому пішла дитина». Вічно заклопотана, вона світу Божого не бачить. А ще баба не дає жити. Дорікає, що донька народила аж чотирьох дітей. Зять поїхав у світ, мовляв, треба заробити на велику родину. Тільки від батечка ні слуху ні духу. На запитання про зятя баба відповідає з люттю:

– Подався за довгим карбованцем. Певне, знайшов. Такого довгого, що й у потяг не поміщається. Йде пішки, тягне того карбованця вже десятий рік. Ще за десять, може, притягне, якщо його шляк не трафить.

– Кого, бабо? Зятя чи карбованця?

– Обох.

То звідки в Орисі гарний одяг? Оксанина мама зметикувала:

– Донечко, а приміряй теж мою кофтину. До чорної спіднички годиться білий колір. Ось тримай мою шерстяну мереживну. Я її попрала в гарячій воді, то вона збіглася, що я й не влізу. А на тебе якраз.

– Оксанко, поклади у свою кишеньку моїх 20 копійок, щоб не загубились, – сипнула з долоньки монети по одній і дві копійки.

– Ти інших не маєш?

– Нє. Добре, що ці випросила в баби.

Батько Оксанки глянув поверх журналу:

– Ой, а я ніяк не можу допроситись, аби мені в крамниці давали решту дріб’язком. Іноді в місті хочу випити газованої води, а копійок нема. Орисю, поміняй-но мені на цілу монету.

Дружина глянула із вдячністю на чоловіка, гукнувши дівчатам вслід:

– Об одинадцятій щоб були вдома!

Дівчата боязко підійшли до приміщення клубу, біля якого юрмилась молодь. У дверях стояв суворий завідувач, продавав квитки, уважно вдивляючись в обличчя, щоб усіх запам’ятати. Бо зазвичай молоді виходили на перекур, губили ті папірці або й не брали взагалі, мовляв, немає кишені. І знай, чи заплатив за вхід, чи хоче прошмигнути зайцем. Зсередини лунала музика, хтось уже й вальсував, хтось добігав. Молодші дітлахи гралися, верещали, старші їх проганяли додому: «Ану геть звідси. “На добраніч, діти” вже було – спати!»

– А ми живемо навпроти клубу, то куди нам поспішати, якщо тут однаково гамірно до опівночі?!

Оксанка з Орисею стояли ні в тих ні в сих. Завеликі для дитячої юрби і замалі до танців. Аж ось із відчинених дверей долинуло таке миле, ніжне, своє, рідне, не те що якесь «заграничне» і незрозуміле. Приємний голос співав про любов, про кохання:

«Що за біда! – яра вода хвилю жене.

Я молода, як вода яра!..

Хлопче, пильнуй, не прогайнуй гарну

мене –

Може, якраз я тобі пара».

Від мелодії та слів мурашки спиною.

– Хто це співає? – Орися аж присвиснула.

– Ансамбль «Ватра» зі Львова, – Оксанка майже вдихала музику.

– Ох ти, такі дівочки підросли! І навіть у музиці знаються. Ходи, красуне, потанцюємо, – хлопець галантно подав руку спантеличений Орисі.

– Я... Я... Не залишу Оксанку саму.

– Звичайно, що ні. Тарасе, бери дівчину до танцю, ходімо до клубу. Холодно на вулиці стояти.

Дівчата зашарілись, Оксанка простягнула завідувачеві копійки.

– Не треба, дівчата. Ви ще школярки, грошей не заробили. А в нас із Тарасом стипендія.

– Ви чиї будете? Мама знає, що ви тут? – вдавано суворо запитав завклубу. Дівчат знав добре: в кіно ходили не раз, та й односельці ж.

– Ярославе, ти немов директор школи. Не переживай, ми з Тарасом за дівчат відповідаємо. Вони ж уперше на танцях, чи не так?

– Угу.

– Ну, якщо вперше, то вхід безкош­товний.

«Розпитаю про любов,

Прочитаю про любов,

Заспіваю про любов, про кохання!

Як за місяцем зоря,

За тобою ходжу я –

Ой, любове ти моя рання».

Перший танець. Перший крок у доросле життя. Перші незабутні враження. Голова йде обертом. Дівчата вийшли з клубу – задушливо. А за ними Олег із Тарасом: «Дівчата, ми за вас відповідаємо. Ходімо прогуляємось, поки провітрюють приміщення».

Хлопці сіли на поручнях біля крамниці, дівчата стояли посередині. Тарас подав скручений у ріжок паперовий пакет:

– Прошу посмакувати.

Сягнули рукою – цукерки. Ориська потягнула дві.

– «Батончик» і «Осінні». Ой, ті «Осінні» такі недобрі, від них аж у горлі дере. Фе. Їж сам.

– А мені подобаються, давай сюди. М-м-м, які смачні.

Оксанка чула, що Орисина мама купувала найдешевші цукерки: «Барбарис», які позлипались, «Киць-Киць», які затверділи, то, може, й приносила згірклі «Осінні». Хтозна, бідно ж живуть. Але навіщо хлопця ганьбити?

– Тарасе, дай мені ще один «Осінній». Дуже вже смачні твої цукерки.

Хлопець вклав дівчині в руку цукерку, шепочучи на вушко:

– Це тобі. Лише тобі.

Відчула в долоні не таку форму – і не круглі, як «Батончик», і не ребристі, як «Осінні». Розвернула, поклала до рота й аж прицмокнула: відчула смак дорогого «Каракуму». Такі солодощі не всі могли собі дозволити. Так само тихо шепнула Тарасові:

– Дякую. – Второпала, що так хлопець їй віддячив за дошкульне слово подружки.

– Ну що, підкріпились? Ходімо танцювати! Бо ще якусь годинку й – додому.

Додому йшли вчотирьох. Лиш Оксанка з Тарасом трішки позаду. Дівчина склала на грудях руки, короткі рукавчики не гріли голих плечей.

– Холодно?

Тарас накинув свій піджак.

– Нічого дивного, серпень. Літечко промайнуло, на порозі – осінь. Ночі холодні, хоч удень іще парко. Якихось декілька днів, та й поїду на навчання. Третій курс, кажуть, найважчий. Не знаю, чи й зможу часто приїздити. Оксанко, можна, я напишу тобі листа?

– Прізвище хоч знаєш?

– А я голубом пришлю.

Розсміялись біля хвіртки. Розпрощалися.

Оксанка навшпиньки зайшла до хати, стараючись тихцем прошмигнути у свою кімнату. А тут несподівано:

– Ти бачиш, котра година?

– Мамо, ну ж танці.

– Тобі танці, а я не сплю.

– Стара, ану не починай, – спросоння кинув тато.

Оксанка скористалася нагодою й побіг­ла в кімнатку. Вікно відчинене, холодно, бр-р-р. Та не відчулось подиху осені, бо на душі весна. Усміхнулась сама до себе, накрилася з головою і за мить уже спала.

Навіть не чула, як перешіптувались батьки.

– «Стара». Чому це я стара? Тридцять п’ять лише.

– Ага, і донька вже на кавалєрку ходить.

– Нехай. У неї ж починається весна.

– А в нас вона ще й не закінчилась, – чоловік ніжно обійняв дружину й накрив ковдрою голу руку. – Серпень, ночі прохолодні, ходи, зігрію тебе.

ПІСЛЯМОВА

Минуть роки. Оксанка вивчиться на економіста, згодом зробить успішну кар’єру фінансиста, стане керівником великого банку. До неї переймати досвід приїздитимуть з усієї країни. Проситимуть її поділитись успіхом. І мало хто звертатиме увагу, що на робочому столі, де красиве фото її дітей, у куточку рамки обгортка від цукерки «Каракум». Як нагадування, що завжди треба вміти підставити плече, згладити гострі кути. На другому фото її батьки – тато сидить за столом, читає журнал «Перець», а мама у гарній сукні, підперезана тоненьким червоним ремінцем. На столі два горнятка чаю і повна тарілка домашнього печива. Для Оксани Іванівни ці двоє – взірець дипломатії, тактовності, любові і поваги.

Орися здобуде освіту продавця. Дів­чину скерують працювати в районний універмаг у відділ косметики і парфумерії, тобто туди, де ніякого виторгу і преміальних – аби день до вечора. Дівчина, маючи добру науку з макіяжем від зеленки і фломастера, візьметься самотужки вивчати абетку краси. Знаходитиме відповідні журнали, випитуватиме модниць, навіть випробовуватиме на собі нехитрі поєднання кольорів. Згодом зуміє не лише вдало продавати свій, здавалось би, непотрібний товар, а й надаватиме безкоштовні консультації щодо візажу і вибору парфумів. Згодом очолить відділ біжутерії, а пізніше, коли універмаг стане акціонерним, вкладе чималі кошти, навіть кредит візьме (завдячуючи Оксані) і на подив усім відкриє там свій салон краси. Підбере талановитих працівників, їздитиме на всі можливі курси, виставки і конференції, вчитиметься сама і навчатиме інших. До неї «по красу» записуватимуться за пів року. Їздитимуть з усієї області, бо слава її салону бігтиме поперед неї...

І коли такі заклади називатимуть «Єва», «Клеопатра» чи «Афродіта», Орися від першого дня знатиме, що назве свою фабрику краси «Вечір молоді».