І БІЛЬ, І ЗРАДА, І КОХАННЯ

Дана сиділа на задньому сидінні службового авто, що везло дівчину до міста, де вона народилася. Однак їхала Дана у відрядження, а не на гостину. Місто її вже не пам’ятало, родичів тут не мала, тож дощі вже давно змили Данині сліди. Відкинувшись на спинку сидіння, дівчина хотіла забути про всі турботи. Якоюсь мірою їй це вдалося, але спокій душі раптом збурили спогади. Ось вона, п’ятирічне дівча з білими кучериками, стоїть на порозі та із жахом споглядає натовп на подвір’ї. Ридає бабуся…

Жахлива аварія забрала життя Даниних батьків, коли вони поверталися з міста, де зводили будинок, у якому вона тепер живе. Досі невідомо, чи то фатальний випадок, чи зумисне вбивство її батька – власника фірми. За якийсь час бабуся спродала своє майно, і вони переїхали в не до кінця зведений будинок, у чуже обом місто. Це для Дани бабуся закінчила все те, що розпочав син, навіть посадила квітники, облаштувала рокарії, спорудила гірки, а ще вона виростила онуку…

Мила, люба бабуся… Коли Дана здобула освіту й отримала роботу в татовій фірмі, бабуся заспокоїлася, здалася і пішла в інші світи, мовивши: «Далі ти вже з усім упораєшся сама». І справді, Дана була сама. Сама у всьому світі. Ні, не безпорадна, але ж сама…

На перший погляд, дівчина мала все: улюблену роботу, гарний будинок у передмісті, молодість, вроду. Але поруч не було жодної дорогої їй людини. Згодом, коли Дана вже впилася трунком самот­ності, в її житті з’явився Ігор. Вони працювали в одній фірмі, хоч у робочих справах зустрічалися рідко. Ігор був красунчиком. Спочатку дівчині чогось у ньому бракувало. Глибини чи що? Дана відчувала його поверховість і боялася її, але згодом домалювала, домріяла те, чого не вистачало. Дівчата часто вигадують, ідеалізують, щоб завуа­лювати недоліки своїх обранців.

За якийсь час молоді люди почали разом жити в її будинку. Дана думала, що він і є тією людиною, яка стане для неї рідною душею на все життя. Їм було комфортно разом. Однак відчуття спорідненості душ було нетривалим. Що не день дівчина відчувала, що вони віддаляються одне від одного, заповзають, як равлики, кожен у свою мушлю і замуровують входи. Мотались у нескінченній круговерті роботи, не розуміючи, не чуючи одне одного, кожен у своєму напрямку.

Невдовзі Дана почала гостро відчувати цю розрізненість і дедалі частіше задумувалась, намагаючись відшукати щось спільне. У когось із великих читала про чотири виміри людського союзу: перший – це причини, через які люди хочуть бути одне з одним, другий – сексуально-душевний, третій – спільна мета, четвертий – персональний рівень. Тепер Дана намагалася розкласти свої стосунки з Ігорем на оті рівні, старалася з’ясувати, чому вона стала такою настороженою, і усвідомлювала, що саме час зупинитись і визначитися: або вони перезавантажать свої взаємини, або ж відпустять одне одного. Подумки Дана з’ясовувала, чому вони разом: Ігореві зручно – чисто, ситно, тепло, до того ж будинок, звісно, не гуртожиток, де він мешкав раніше. Дана теж виграла: тепер їй не так самотньо. Але от далі були суцільні прочерки: ані душевної спорідненості, ані спільної мети чи бачення сенсу життя. Не було в дівчини й особистісного зростання поруч з Ігорем, радше навпаки. Від цих реалій, що Дана відкрила для себе, хотілося кричати чи бити посуд. У вільний час Ігор хлюпався в басейні або лежав перед телевізором, вона ж возилася з квітами в садку, на городі. Нічого спільного не було: ні дітей, ні планів, ні мрій. Для щастя потрібно заповнити всі чотири виміри, а в Дани порожньо…

Ці невеселі думки привели її до рішення після повернення обговорити з Ігорем їхні стосунки, почути його бачення ситуації. Робочі зустрічі, угоди – все минуло на одному диханні. Контракт Дана підписала навіть на два дні раніше, ніж сподівалася. Одразу почала збиратись додому, хоч водій не хотів повертатися вночі. Та все ж дівчина наполягла, і вони тихенько вирушили в дорогу. Приїхали до рідного міста вже далеко за північ. У будинку було темно, лише світилися вікна басейну. «Ось і несподіванка буде для Ігоря, – подумала Дана. – Він же чекає мене аж за два дні!»

Відчинила двері й побачила на підлозі в передпокої розкидане взуття, сумку, плащ, шарф. «Та це ж Жанчині речі», – в Даниній голові майнула блискавкою думка. На столику SMS-повідомленням озвався Ігорів телефон. Швидше механічно, ніж свідомо дівчина натиснула кнопку і почитала: «Котику, що трапилося? Я чекала. Віка».

Дана гортала далі вже свідомо. Ліза… Юля… Аня… Іра…

– Фу! – Дана з огидою пожбурила телефон на стіл. Залишила речі в передпокої, пішла до басейну. В кахлі побачила два келихи із шампанським і свою подругу Жанку, яка цілувалася з Ігорем у воді. Дана все одразу збагнула. Ступила назад, нічим не виказавши себе. На ґанку травневий холодок освіжив її. Було боляче…

Перейшла садок і навпростець побрела до лісу. Думки, що враз стали якимись ледачкуватими, нашіптували дівчині: «Подалі звідси, подалі». Травнева ніч огортала Дану синьою прохолодою, берези тьмяними свічками освітлювали зусібіч, а дівчина мчала в невідомість щодуху, подалі від джерела свого болю. Її серце бухкало несамовито і у грудях, і у скронях. Коли Ігор із Жанкою опинились у вітальні й побачили Данину валізу, то все одразу зрозуміли.

– От тобі й номер… Вона повернулася раніше. І все побачила. Оце нежданчик, – знітився Ігор. – І що ж тепер буде?

Любовна інтрижка із Жанною вже не цікавила його зовсім. Він думав, як усе це владнати.

– Велика біда! Поїхали до мене, – збирала свої речі Жанка. –Звісно, в мене не особняк, але все ж квартира, хоча й не власна…

– А чим їхати плануєш? Машина ж Данина. Та й у моїх планах не було переїжджати жити в орендовану квартиру. Я гуртожитком по горло ситий. О це я дурницю встругнув! От халепа! – лаяв себе Ігор.

Дана не пам’ятала, як обійняла стрункий стан берези, як і чи довго плакала, а потім тихо сповзла деревом, скрутилася калачиком від холоду і провалилася в небуття. Травневий ранок розсипав діаманти роси на конвалії, що густо затяглися поміж беріз. Сипнув жменю й на біляве волосся, що обрамляло неймовірно вродливе обличчя.

***