ХВОСТАТИЙ ЗЛОДІЙ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

22 січня 23:12

488

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Ексклюзив

Булочка й сама не зрозуміла, що змусило її прокинутися. Можливо, в цій жалюгідній норі було надто сиро та холодно, і вона чхнула? Може, її розбудив здоровецький хробак, що зненацька вирішив прокласти свій тунель у її випадковий прихисток, і на неї, Булочку, раптом обсипалася земля? Можливо, та Булочка знала, що насправді її розбудило гучне бурчання у її ж животику.

Їсти хотілося до болю, до сліз. Звісно, вона ж засинала напівголодною.

Цю нору вони з Плямкою знайшли випадково, не обирали, не облаштовували, просто ледь добрели до ожинових заростей, натрапили на першу ж покинуту, розділили навпіл та з’їли нашвидкуруч знайдений дорогою висохлий жолудь і поснули, втомлені.

Та голод не давав Булочці прикидатися, що все гаразд, та спробувати заснути знову. Вона розплющила одне око, тоді друге, підвелася. Животик забурчав іще гучніше, наче обурювався легковажності своєї господині. Звісно, це несусвітня дурість – іти спати, гарненько не поївши, та ще й не приготувавши жодних припасів на перекус!

Булочка обійшла нору. А раптом тут є бодай один їстівний шматочок? Ну хоч щось?

Ягідка!

Спершу Булочка втішилася, адже це, хоч поганенька, однак їжа. Їй, до слова, взагалі тутешня їжа була не надто до вподоби. Гриби – прісні, горіхи та жолуді – сухі й теж доволі безсмаковні, ягоди – надто кислі. Булочка відверто сумувала за звичною з дитинства їжею – солодким печивом, масними курячими хрящиками, смаженою картопелькою чи хоча б хлібною скоринкою.

Втім, тут була одненька ягідка… Булочка гидливо понюхала знахідку. Пахло пліснявою і кислим ягідним соком, над ягодою кружляло кілька дрібненьких мушок. Їсти чи не варто? Із власної крихітної нірки жадібно визирав хробак, для нього ягідка була вельми привабливим смаколиком.

Раптом зі стелі спустився великий товстий павук і суворо поглянув на Булочку. Власне, ягідка його не цікавила, а от мушки, які кружляють над ягодою, цікавили, та ще й дуже.

«Ні, не варто таке їсти, – міркувала Булочка. – Голоду не втамую, та ще й животик болітиме!»

Вибору не залишалося, доведеться Булочці покидати прихисток та вибиратися на холод, аби знайти хоч трохи їжі.

Дивно, та Булочка зовсім не переймалася тим, куди зник Плямка…

А на вулиці зовсім не холодно! Булочка здивовано роззиралася: снігу нема, довкола волога земля, подекуди навіть калюжі. Наче ще рано, ще є час до весни… Бурчання у животику нагадало, що потрібно вирушати у дорогу.

«Треба шукати людське житло, – міркувала Булочка. – Де є люди, там знайдуться й смаколики!» І Булочка помчала.

Вона старанно нюшила повітря у пошуках бодай найменшого натяку на знайомий запах – людей, людського житла, людської їжі чи бодай автомобільного смороду. Та марно, її носик уловлював лише запахи лісу – вологої землі, прілого листя, соснової глиці… Знайшла шматок гриба – кепський, але перекус. Побігла далі, через ожинові зарості, дубовий яр, углиб лісу. Зовсім не в той бік, де людські житла… Зовсім не в той.

Окрім гриба, Булочці вдалося знайти ще кілька засохлих ожинових ягід і чистеньку калюжу й напитися водички. Часом до Булоччиного носика долинали слабкі тривожні запахи – тут нещодавно пробігала лисиця. От так, ледь відчутними швидкими кроками, поміж торішнім листям та сухим гілляччям, Булочка прямувала у пошуках улюбленої їжі. Бігла навіть частину ночі, а понад ранок подрімала кілька годин. Імпровізованим прихистком став старий трухлявий пень, а замість ковдри Булочка вкрилася шматочком моху.

Наступного дня їй пощастило менше – нічого їстівного за цілий день не трапилося. Животик не просто бурчав, а гучно сварився, а надвечір почав боліти. Булочка не мала більше сили бігти, тому розпорпала сухе листя під великою колодою і заснула тривожним сном. Аби лиш забути про голод…

Третій день мандрівки обіцяв бути більш вдалим за два попередні хоча б тому, що розпочався тихим сонячним ранком. Булочка погладила животик, попрохала його не сердитися та ще трішки потерпіти, і вирушила в дорогу. Спершу їй пощастило знайти багато горіхових шкарлупок і цілу половинку горіха, мабуть, білка розкошувала. Булочка радісно поснідала і з новими силами вирушила далі.

Наступною доброю новиною став незвичний слабкий запах, тоненька цівочка, Булочка її ледь відчувала. Та цей запах означав, що десь поруч люди. Натхненна власним успіхом, Булочка намагалася бігти так, аби не втратити слід. Запах ставав яскравішим, тепер уже Булочка безпомилково визначила, що це людська їжа, яку готують на вогні.

Булочка зачаїлася та почала спостерігати. Між деревами і справді сиділо двоє чоловіків, тихенько перемовлялися та готували щось. У Булочки запаморочилося в голові від пахощів і вона, цілковито зачарована, втратила пильність та підійшла зовсім близько. Якийсь час Булочка розглядала людей. Вони були велетенськими, простісінько перед нею височіли важкі черевики-берці. Булочка переводила погляд з одного чоловіка на іншого, вони видавалися їй однаковісінькими. Однаково кремезні, в однаковій формі, навіть бороди на обличчях – однаковісінькі. Ну, майже. Один чоловік був трохи старшим за іншого й створювалося враження, що сердитішим.

– Диви, миша! Кумедна така. Не боїться, – усміхнувся молодший.

– Та ти що, бий її! – старший різким рухом ухопив дровиняку та спробував поцілити в мишу.

– Навіщо? Що тобі зробило те мишеня? – щиро здивувався молодший.

– Погризене печиво пам’ятаєш? А роздерту пачку макаронів? То це тільки початок! Це мишеня сюди всю мишву з лісу приведе, і з бліндажа вони нас виселять! – старший підвівся й заходився наливати воду в чайник.

Молодший тим часом тихцем кинув Булочці шматочок хліба.

Булочка вхопила скоринку і чкурнула під сухе листя. Вона ледь повірила у власне щастя, неквапливо смакувала хлібом та міркувала, з’їсти все відразу чи залишити трохи на запас.

Тим часом ліс вкривали сутінки. Разом із темрявою поміж дерев пробирався вечірній морозець. Булочка міркувала, чи не замерзне вона вночі, якщо просто запорпається у торішнє листя… Мабуть, замерзне. Може, ризикнути й розвідати, як там у людському житлі? Мабуть, тепло… А вона, Булочка, маленька, непомітна і шкоди людям не робитиме… З отакими думками підходила все ближче, прослизнула непомітною та охнула від здивування: «Яка ж велетенська у людей нора! А яка тепла!»

Булочка швидко знайшла собі шпарину в стіні під ліжком і заснула. Так і повелося: Булочка мандрувала лісом, ночувати приходила в чудернацьку нору до людей, шукала на долівці крихти людської їжі й тим тішилася.

Якось зранку, у бліндажі саме пахло кавою, Булочку розбудив страшенний галас. Сердитий чоловік, що галасував найдужче, саме виявив, що знищено кілька упаковок галет, якісь крупи, цукор…

– Дивіться, миші погризли навіть чай! Навіщо їм чай?! – старший бородань був сповнений обурення.

Ще один військовий із подивом розглядав металеву банку м’ясних консервів:

– Тут сліди зубів. Хтось намагався навіть метал розгризти. Не думаю, що це миші, зуби надто великі і, здається, дуже гострі…

– Та миші, звісно, миші! Більше нікому! – лютував старший, намагаючись навести лад із крупами, що сипалися на долівку. – Все, треба роздобути пастки на мишей. А ще краще – путнього кота!

Булочка принишкла. Вона точно знала: мишей, окрім неї, тут нема, і людської їжі вона не псувала…

«Мабуть, доведеться звідси піти… Ех, а я гадала, що знайшла собі дім…» – з отакими невтішними думками Булочка скрадалася під стіною. Ось там, на долівці коло ящиків із продуктами, розсипалося трохи вівсяних пластівців. Мабуть, вона втратила пильність…

– Я ж казав! – заволав раптом сердитий військовий, і за мить у бік Булочки полетіли важкі черевики-берці, а слідом металеве горня. Булочка бігла швидко-швидко. Крихітне серце калатало, оченята шукали шпарину. Така знайшлася за ящиками, між долівкою та стіною. Булочка знесилено впала на землю. Мабуть, це глухий кут. Доведеться чекати ночі і пробиратися через увесь бліндаж назовні… І вочевидь шукати собі новий прихисток до весни. Булочка розуміла, що розлючені люди спокою їй не дадуть.

А тим часом знічев’я вона почала обережно обстежувати простір між землею та дошками. Булочка поводилася обережно, аби не виказати себе, і старанно нюшила землю. Носик підказував, що зовсім поруч є ще хтось, не людина і не миша. Зрештою Булочка натрапила на хитро замаскований вхід у нору. Незнайомий запах посилився, і Булочці пасувало б бути обережнішою. Та допитливість перемогла обачність, і Булочка неквапливо рушила обстежувати свою знахідку. За входом розпочався довгий широкий коридор, який зрештою привів у велику простору нору. Булочка зачаїлася коло входу і розглядала, хто ж тут мешкає.

Місцина видалася їй дивною, окрім міцного запаху незнайомої тварини, в норі були ще й пахощі різноманітної їжі. Їжі справді тут було багато! Купи запліснявілих сухарів та печива, крупа, розсипана долівкою, папірці від цукерок… Тут був навіть шмат сала! Втім, смаколик пахнув уже не надто добре.

– Агов, малечо, заходь, не бійся! Заходь, я ж тебе бачу!

Булочка притиснула тільце до землі та зіщулила вуха: до неї наближався велетенський щур! Їй доводилося раніше бачити щурів на тому смітнику, де вона народилася та зростала. Ті щури були, звісно, особами малоприємними, проте мишей не зачіпали. А від цього велетенського незнайомця хтозна, чого чекати!

– Заходь-заходь! Дядько щур добрий, маленьких не ображає! – спантеличена Булочка і справді зробила кілька несміливих кроків углиб нори, втім, її вушка все ще залишалися зіщуленими.

Щур недбалим рухом вказав на купу сухарів та печива:

– Прошу!

Булочка взяла маленький шматочок.

«Агов, на смак точнісінько як ті крихти, що я знаходила на долівці у людській норі!» Булочку осяяла здогадка про те, хто насправді знищив людську їжу і змусив тих чоловіків лютувати.

– Смачно? – щур не зводив з Булочки погляду. – То мені люди дають! Самі приносять, складають, та ще й припрошують! Поважають!

– Дякую, – нарешті вичавила із себе Булочка. Вона й справді була голодною і відчула вдячність до дивного товстого щура. Хоч жодному слову про те, що люди самі дають йому свою їжу, не повірила.

Частину ночі Булочка провела у дрімоті на порозі щурячої нори, під акомпанемент щурячого хропіння. Міркувати про те, чи гарно брати те, що щур, очевидно, поцупив, вона не наважувалася. Надворі знову випав сніг, приховавши навіть ті жалюгідні залишки їжі, котрі ще можна було знайти, отож іти шукати новий прихисток – вірна смерть, як не від холоду, то від голоду. Залишатися поруч із людьми теж небезпечно. А тут, у щурячій норі, тепло і ситно…

Раптом хропіння стихло. Булочка підвела голову і побачила, що господар нори начебто кудись збирається.

– Ходімо зі мною, мала! Розважимося!

Булочка, з якої й так злетів сон, попленталася за щуром, та у людську нору не виходила, зачаїлася за дошкою, спостерігала. Спершу було тихо, щур бiгав туди-сюди, наче щось шукав. Тоді щось зашаруділо, тихенько ляпнуло зі столу на долівку й знову затихло. Щур завершив свої походеньки, повернувся до того місця, де сиділа Булочка, й протиснувся між дошками. Булочка відчула, що він приніс із собою солодкі пахощі.

– Іди, я наївся, там іще багато є!

Та Булочка виходити зі свого сховку не наважилася і знічев’я попленталася слідом за щуром. Добру годину після повернення щур сидів посеред нори та старанно вмивався – він був добряче вимащений чимось солодким, запашним, проте страшенно липким.

– Ну що, спробувала?

Булочка заперечливо похитала головою, і все ж таки поцікавилася:

– А що воно таке? Пахне смачно.

– Торт. Вафлі такі хрусткі, знаєш, а між ними – молоко таке солодке, «згущик» називається!

Булочка ковтнула слинку, пожувала шматок вологого печива, згорнулася клубочком і заснула. Щур нарешті закінчив умиватися й захропів.

Розбудив її страшенний галас, то репетували люди:

– Кляті миші зжерли торт! Торт на мій день народження!!! – волав сердитий чоловік. Він вигукував іще багато слів, котрі свідчили про те, що той неймовірно розлючений.

Далі Булочка слухала, як люди перевертають догори дриґом своє житло у пошуках злочинця. Та марно – вхід до щурячої нори був хитро замаскованим. А щур-мародер тим часом безтурботно хропів, не підозрюючи, який зчинився шарварок. Булочка спати не могла, бо не почувалася у безпеці. Часом втома брала своє, і вона заплющувала очі, та за мить здригалася й розплющувала очі. Задрімала лише надвечір, бо люди зібралися і кудись пішли. Так-так, усі разом пішли. Їх не було доволі довго, і на світанні щур прокинувся, потягнувся, вкинув до рота шматочок із тих, що лежали під ногами, і вирушив скоювати новий злочин. Люди покинули житло раптово, залишивши на столі їжу – відкриті банки з консервацією, смажену картоплю у пательні, кілька шматочків хліба та кусник чудової печеної ковбаси. Ці залишки щура і привабили. Злочинець так захопився нагодою погосподарювати на столі за відсутності людей, що не помітив, як ті повернулися. Щура затримали на місці злочину без жодних зволікань: Булочка, роззявивши рота, споглядала, як люди тримають щура за хвіст і регочуть. Злочинець відчайдушно борсався, намагаючись звільнитися, та марно, тримали його міцно.

– Ну все, зараз ти отримаєш покарання за всі свої злочини! – сердитий бородань, який, власне, і тримав щура за хвіст, виніс його на вулицю. Чоловік знову лаявся, бо щур намагався його вкусити.

Булочка від страху міцно заплющила очі й затулила вуха. Вона розуміла, що зі щуром не панькатимуться… Шкода його було.

За хвилину чоловік повернувся.

– Ну що? – запитав у нього молодший бородань.

– Та що… – старший сердитий видавався спантеличеним. – Втік.

І чоловік знову вилаявся.

– І що? – знову запитав молодший.

– Та що… Недалеко втік. Там канюк літав. Щур, мабуть, став для нього обідом. Увечері кота принесу, – старший знизав плечима і знову пішов надвір. До Булочки долинув слабкий запах цигаркового диму. Вона повернулася до нори щура, вмостилася у звичному місці і налаштувалася таки поспати.

Доведеться, мабуть, шукати нове житло…