ХУСТКА

– За тобою хтось гнався? Вовк? Злодій? Бандит?

Віддихалась, боязко розгорнула газету, – а може, там лише ганчірка? Спершу намацала руками – ні, тканина нова, рвучко змахнула – і на всю кімнату вдарило запахом нафталіну. На секунду товаришки зморщили носики, бо наступної миті з уст зірвалося: «Ох!».

Настя тримала велику вишневу хустку, з квітами, з тороками, з блискучою ниткою.

– Ти що, вкрала її?

– Ні, дівчатка, не вкрала. Присягаюся. Колись скажу, не сьогодні.

Щаслива, тулила омріяну річ до обличчя.

– Ти б її попрала чи на мороз винесла – смердить же.

Накинула поверх благенького пальтечка і випурхнула з кімнати. Наступного дня йшла на навчання, хустку засунула в полотняну торбу разом із підручниками, не хотіла розлучатися з цінною річчю. Та й чого гріха таїти: боялася, що поцуплять з кімнати, поки її не буде.

А в суботу поїхала з нею в село. Нікому не показувала, остерігалася тітчиних запитань.

Але шила в мішку не втаїти – тітчині діти якось додивилися, що Настя щось возить у сумці, нікому не показує, хоч сама заглядає туди часто.

Ох, і крику було! Тітка і злодійкою обізвала, і розпусницею, бо ж «лиш таким роблять дорогі подарунки». Настя ображено заплакала, не могла стримати приниження, сказала правду. А тітка тоді ще більше: «Безсоромна! То ти ж у мене вкрала гроші і в моїх дітей!».

– Але ж це мої гроші! Я їх заробила!

– Та-ак!? А годувала я тебе задарма, а одягала?

– Та ж ви живете в бабусиній хаті, яку вона по смерті матері заповіла мені!

– Невже? А твоя баба – то хіба не моя мама? І в мене аж п’ятеро дітей, а ти одна. Іди до свого татуська, який забув за тебе, бо мої діти не винуваті, що їхній батько загинув. А твій іще живе.

Настуся зібрала свої нехитрі пожитки, обвела поглядом хатину й дала собі слово, що сюди вже ніколи не повернеться.

Їй як сироті на ткацькій фабриці виділили «койко-місце» в робітничому гуртожитку, чим неабияк розлютили тих, хто на таку щедрість від влади чекав не один рік.

Почали писати на неї наклепи, мовляв, носить заборонену літературу, яку завжди тримає біля себе, нікому не показує, лиш сама деколи заглядає в торбину. Перевірка не забарилася. Дівчина лиш переступила прохідну, як її попросили пройти в партійний кабінет.

Спершу злякалася, а потім упевнено пішла за строгим начальником.

У кабінеті сиділо троє людей у військовій формі.

– Показывай, что у тебя в этой сумке! – залізним голосом чужою мовою скомандував низенький.

Здивовано відкрила торбину, а звідти вишневим кольором виповзла хустка.

– Что это такое?

– Хустина.

– Ты зачем носишь с собой вещь из капиталистической Америки? Говори, где взяла?

Дівчина злякалася не на жарт. За таку річ, за передачі з-за океану добряче карали.

Не придумала нічого мудрішого, як просто збрехати:

– Це єдина річ, яка залишилась від мами.

– Да, її мама померла давно. Перевірено, – прохрипів високий.

У Настки кров захолола в жилах: «І це вже винюхали. А якщо тітка зізналася?! І за брехню дійсно заарештують?».

– И чего ты с ней носишься, как с писаной торбой?

– Хотіла... Хотіла... Хотіла такий візерунок, такі квіти, орнамент перенести на нашу продукцію. Це ж так гарно, яскраво.

– Тоже мне идея! Нам хватает своих цветов, советских, а не буржуазных. Пошла вон отсюда. Иди работай, а идеи вынашивать будем мы.

Настка витягнула всю хустину, накрила нею голову і мовчки вийшла з кабінету. Вслід почула: «Красивая хохлушка. І зачем ты нас зря потривожил, Михалыч?! Беги за бутылкой, не пропадать же рабочему дню. А идея с цветами хорошая. Подскажи технологу. Не забудь, что это моя идея!».

Наприкінці зміни йшла в гуртожиток, не знімаючи хустки. І якось їй так радісно: «І чому то я завжди її ховала? Красу треба напоказ, а не в торбу!» Від цих роздумів аж засміялася. А ще зауважила, як на неї споглядають перехожі, якась бабуся запитала:

– Доню, а нині свято? Може, я забула. Бачу, що ти така урочиста, в гарній хустці.

– Свято, бабусю. Просто гарний день.

Коли потепліло, хустку носила на плечах, а поверх неї тугу чорну косу. Її вже впізнавав увесь комбінат. Хтось вважав дивачкою, а хтось милувався.

Як ото механік з їхнього цеху. Не зводив з дівчини очей, не перемовився жодним словом, бо в цеху страшенний гул прядильних машин, не до розмов. А ось нині насмілився чекати її за прохідною. З великим букетом розкішних троянд.

– Це тобі. Личать до твоїх квітів на хустині.

Мовчки взяла, прихилилась до них головою. А хлопцеві здалось, що не до квітів, а до нього припала. Обійняв її несміливо. Настуся отямилась, узяла його під руку.

– Ходімо, всі на нас звертають увагу!

– То й що? Заздрять мені.

Розсміялися обоє молодечим сміхом.

Влаштували скромне весілля, народили донечку, поселились у своїй квартирці, маленькій, але без загальної кухні і ванної. Щасливі!

Ой, де ж та циганка, яка напророкувала їй з хустиною добру долю? Віддячила б їй сторицею. Та нема чогось циганів у їхньому місті.

Випадково дізналася, що найстарша тітчина дочка виходить заміж.

Настки не просили. Відколи пішла з дому, про неї якось і не згадували. Спершу дівчині було прикро і боляче. А тепер? Тепер вона щаслива, то чого їй тримати зло?

Поїхала на оте весілля.

Йшла гордою павою, не торкаючись землі. Вловлювала здивовані погляди односельців. Чи впізнали в привабливій розкішній жінці колишню бідну Настку? Хтозна. Бо чула за спиною: «А хто ця багата пані? Напевне, з міста».

– А що, в містах теж носять отакі великі вишневі хустки, як ото в неї?

– А хто його зна, яка тепер у місті мода.

– Ой, не кажіть, мода на хустку ніколи не мине!