ХТО СПРАВДІ ВИНЕН?

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

12 жовтня 21:12

545

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

З поштової скриньки

У сучасних дітей таки щасливе дитинство, адже вони мають усе, що захочуть: гарний одяг, іграшки, навіть свою кімнату, обвішану кониками, феями чи супергероями. Та багато хто з них не має основного – розуміння і любові.

А ще у сучасних дітей часто бувають зовсім недитячі проблеми зі здоров’ям, затримання в розвитку, незрозумілі ситуації, з яких вони самі вийти не можуть. І найчастіше у цьому винні дорослі.

Так сталося і в родині Давидка. П’ятирічний хлопчик готувався іти до школи, тому відвідував дошкільну підготовку в одному освітньому закладі. Зі слів виховательки я зрозуміла, що він мешкав із мамою й бабцею. Саме вони й водили малого на заняття та чекали біля дверей.

Та от одного разу під час руханки Давидко впав на землю, зблід і лежить. Перелякана вихователька покликала до класу бабусю. І добре зробила, бо ж, не знаючи причини, не наважилась сама допомагати хлопчикові. Ніхто не знав, чи краще ним потрусити, чи навпаки, не чіпати, аби не зробити гірше. Інші діти також зупинились і затихли. Давидко не рухався – так виглядало, ніби його відімкнули від мережі…

Перелякана бабуся влетіла у клас, тримаючи в руках онукову куртку, взуття і сумочку. Вона зчинила лемент, кинулась термосити Давидка, і… Давидко почав із крейдяного перетворюватись на рожевого – до нього повернулося життя! За декілька хвилин хлопчик сів і здивовано закліпав оченятами.

Певна річ, заняття довелося зупинити. Бо проблему з Давидком вдалося усунути, але в атаку пішла його бабуся:

– Що ви зробили з моїм внуком? Чому він знепритомнів? Що це за школа така? – важко було вклинитися із будь-яким поясненням у потік цих звинувачень.

Зрештою, дочекалися закінчення заняття – вихователька теж не могла залишити решту 12 дітей заради одного Давидка. Бабця почекала з онуком у коридорі, напоїла компотиком, усе з ним стало добре, але вирішили з’ясувати ситуацію в директора.

Давидко сидів на високому дорослому кріслі і чеберяв ніжками, бо не діставав до підлоги. Бабця сиділа навпроти директора, вихователька знервовано стояла поруч.

– Не знаю, що то за такі заняття, що мій онук знепритомнів! – нападала на всіх стривожена бабця.

– Що було на занятті, Віро Павлівно? – уточнив директор у виховательки.

– Те, що завжди, Вікторе Петровичу, – стримано прокоментувала вихователька, – діти рухались, робили ритмічні вправи, і раптом Давидко впав і зблід… я не знала, чи рухати його, чи, навпаки, не чіпати… в мене на заняттях такого ще не було…

– От бачите, вихователька не надала першої допомоги дитині, – вклинилась бабуся.

– Не поспішайте звинувачувати виховательку. Я вважаю, що Віра Павлівна вчинила правильно. Вона не знала причини, чому ваш онук знепритомнів, але відразу покликала вас.

– А якби він помер?! – нападала бабуся.

– Чому ж одразу – помер?! Може, то не вперше з ним таке трапляється? Адже ви так кажете, наче таке бувало й раніше…

Бабусі довелося зізнатися, що з онуком і справді таке трапляється не вперше, і щоразу все обходилося тим, що хлопчик за хвилину повертався до тями і сам вставав.

– Ви звертались до фахівців? Очевидно, у хлопчика бувають напади епілепсії. Але то тільки моє припущення. І перед тим, як давати хлопчика у групу, не попередили нас про те, що з ним таке може повторитися. А тепер у всьому звинувачуєте виховательку і наш освітній заклад. Я теж можу сказати, що ви приховали у заяві проблеми свого внука.

Бабця винувато опустила голову і дуже тихо сказала до внука:

– Збирайся, Давидку, підемо додому. У крамничці я куплю тобі булочку з корицею, яку ти так любиш…

– А мій татко завтра прийде? Він же обіцяв! – не вгавав хлопчик.

– Та прийде, прийде! Куди ж він подінеться, той твій татко?! – якось невпевнено сказала бабця.

Хлопчик чемно одягнувся, попрощався з вихователькою і, тримаючись за руку своєї бабусі, пішов. Вихователька мовчки перезирнулась із директором і, глянувши на годинник, поспішила у свій кабінет, бо там уже чекала наступна група.