Історія з життя
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
Батько знову набрався, як свиня мулу. Прийшов додому на рогах. Аж у хаті почула, як бряцнула стара хвіртка. Ну все! Капець! Точно порохнявий паркан завалився. Дівчина визирнула у вікно. Так і є. Старий штахетник перетворився на купу дров. Пів загорожі гепнуло на землю. І вже не полагодиш, бо в руках розповзеться. Нову треба встановлювати…
Наталка гірко усміхнулась власним думкам. Розмріялась! Новий паркан… А за які гроші? Та патлата, сто років не голена чупакабра від горілки не просихає. Усі бабки осідають на дно пляшки. І до бубна йому домашні потреби. З корєшами бухне, закусить нормально, а тоді хоч трава не рости. На дочку купу накласти й розмазати. Бо хто йому дитина? Чиряк на сідниці...
Гримнули двері. Авжеж! Нехай іще вони розпадуться на тріски. Ото вже дурне! Хай бог милує… Вавка в голові. Краще б замість горілки випив зеленки, щоб загоїлась.
– Чуй-но! Ти вдома? Батько прийшов! – гаркнув ще з порога. Гепнувся об одвірок плечем, вилаявся і черкнув по дочці мутним полиском банькатих, мов у жаби, тьмяних очей. – Давай жерти!
Дівчина позадкувала до відчиненого вікна. Зневажливо скривилась. Ох і сморід! Скунс відпочиває. Коли востаннє батько мився?.. Ніби щойно з гноївні випірнув.
– А з чого варити? Ти вчора останню картоплю Ритці заніс! – визвірилась. – Ні крупи, ні моркви, ні буряку… Все пропив. Було дві курки, то й тих за літр сивухи збув. Смакували тій смердючій самогонниці наваристі супчики? Не запитував? Добре їй жити з такими дурнями, які з дому за пляшку все винесуть. Тож тепер вали до неї і проси там їсти. Хай тобі марципанів подасть.
Його заросле неохайною густою бородою обличчя перекосилось від люті. Стиснув кулаки. На брудній шиї випнулись вени.
– Ти чого до батька ротяку розтуляєш? Страх десь загубила? Хочу і п’ю. У шмаркачки не маю наміру питати дозволу. Якщо тобі так погано зі мною, то шуруй до любої мамці. Хай той приморочений тебе знову пенделями з двору жене.
– Матері я так само потрібна, як ось тобі! – від злості дівчина скрипнула зубами, щоб не розплакатись.
– Чуй-но! Не доводь! Бо зараз на повну вигребеш. Язиком умієш добре молотити. Якщо така розумна, то підеш завтра до сусідів допомагати картоплю садити. Дадуть грошей – додому неси. За світло треба заплатити…
– Тобі давати в руки бабки? Прикольно! – голосно розреготалась. – Немає за що бухла купити? Яке світло? Не пудри мені мозок! Ти коли за нього востаннє платив? Хіба що «квитанції» в Ритки в погребі стоять, у старих бутлях.
Василь хитнувся і ступив декілька кроків уперед. Дихнув перегаром. Його очі налилися червоним. Наталка швидко вискочила на облущене, давно не фарбоване підвіконня і зістрибнула на землю. Старі кросівки, які тітка Ілона рік тому купила їй у секонд-хенді і які вже добряче зносилися за цей час, втонули в траві. Дівчина метнулась у садок, перелізла через недоламану огорожу й уже звідти озирнулась на свій будинок.
У вікні стриміла чорна від горілки батькова пика. Він підняв кулак, потрусив ним у повітрі.
– Погань! Гімно мале! – крикнув так, аж сусідський пес розгавкався. – Хай тільки прийдеш додому!.. По стінці розмажу!
Натка показала йому середнього пальця, глузливо розсміялась і шпарко попрямувала широкою сільською вулицею. Горло стиснув відчай. Знову доведеться до Леськи на ночівлю проситися. Добре, що в подруги батьки класні. Постійно шкодують її. До себе запрошують. Бувало, що й кишенькові гроші давали Наталці. Звісно, вона не брала. Бо не злидня якась. Має руки й ноги, тож заробить. Хай небагато, але найпотрібніше може собі дозволити. А в секонді можна натрапити на гарну річ й купити за копійки. Треба просто вміти шукати. Натку життя навчило. Бо не мала іншого виходу. Відколи мати знайшла собі іншого чоловіка й пішла від них, батько запив по-чорному. Минуло шість років, а він ніяк не може зупинитися. Чи не хоче… Так зручно: залити баньки, щоб не бачити проблем. Ніби їх від того меншає. Батько навіть на їжу заробити не здатен. А те, що Натка вирощує, несе Ритці за пляшку смердючого самогону. То нащо його й садити? Надриватися…
Дівчина важко зітхнула. Дістала з кишені джинсів старий телефон із побитим захисним склом на екрані. На новий бракує грошей. Та може бути й такий. Основне, щоб було з чого зателефонувати… Раніше однокласники ржали з її допотопної мобілки, а тепер навіть уваги не звертають. Бо всі чудово бачать її вічно залиганого татусика. В невеликому селі не вдасться нічого приховати від людських очей.
Натка набрала материн номер. Скривилась. Чорта з два візьме слухавку! А якщо й відповість, то знову розкричиться, що вона малого розбудила. Зведеному братові вже три роки. Але Натка його бачила лише декілька разів. Хоч мати зі своєю родиною живе в сусідньому селі. Пів години пішки – і вже там. Але хто зрадіє Наталчиному візиту? Материн чоловік знову в шию її випхає й обкладе матюками. А та навіть не заступиться за дочку. Бо навіщо? Легше викреслити її зі свого життя й забути. Бо з простаком Василем вона, бачте, мучилась і від нудьги помирала. А з Геником літає під хмарами. І на кулаках… Не раз до Натки доходили чутки, що мати ходить із синцями. Ну, вибрала собі супермена, тож нехай тепер тішиться. Хто їй винен?
– Алло! – потік Наталчиних думок урвав сухий скрипучий голос Тетяни.
– Привіт!
– І тобі… Чого телефонуєш? Малий спить…
Так і знала! Щоразу одне й те ж… Перевела подих, тамуючи роздратування. Виштовхала з грудей болісно:
– Мамо… Батько не просихає. Останній мішок картоплі пропив…
– А я що можу зробити? Вилікувати? Закодувати? Хай хоч заллється – мені байдуже! Дайте вже, нарешті, мені спокій! Ти доросла дівчина. Ще рік – і школу закінчиш, підеш на свій хліб. Учися бути самостійною. Мені ніхто не допомагав. Заміж вийшла – і випхали з хати, – у материному голосі зазвучали істеричні нотки. – Той ідіот усю молодість мені перепаскудив! Що я бачила, крім пелюшок, каструль і гною у хлівах? Можу хоч зараз бути щасливою? Можу чи ні?
– Можеш, – у горлі застряг давкий клубок. – Хто ж тобі не дає…
– Ви не даєте! Ні спокійно жити, ні дихати. Постійно навалюєте на мене свій клопіт. Самі там давайте собі раду… Задовбали!
Короткі гудки різко обітнули розмову. Мати кинула слухавку… Натка сердито запхала телефон у кишеню і пришвидшила крок. Очі щипало від сліз… Тільки не плакати! Бо що це дасть? Лише гірше стане…
От чого, питається, така несправедливість у житті? У Дениса, її однокласника, рівень інтелекту не високий. Здоровий молодий бугай прокачує м’язи в тренажерці, модно вдягається, має гаджети останніх моделей, а за оцінками – слабенький середнячок. Зате має люблячих батьків, власників фермерського господарства. Вони із синочка порошинки здмухують і виконують усі його забаганки…
А вона добре навчається, старається, аби хоч раз мати з батьком похвалили. Та куди там? Чхати вони хотіли на її досягнення. Крім учителів, ніхто слова доброго не скаже. Певно, варто таки прислухатись до їхніх порад і після школи далі йти вчитися. Бо інакше як вона зможе вирватись із цього домашнього пекла?
Натка роздратовано смикнула плечем. Хай навіть і втече із села, подалі від недолугих найближчих кровних пращурів. Але ж до того благословенного часу ще цілий рік терпіти каторгу! Чи вистачить у дівчини сил?
Дзеленькнув телефон. Натка зупинилась. На маленькому екрані висвітився тітчин номер.
– Пронто! – радісно видихнула дівчина.
Тітку Ілону вона обожнювала. А також її чоловіка – на вигляд суворого слідчого, а насправді – веселого й життєрадісного дядечка. А от двоюрідна сестра Інга добряче бісила Натку. Розніжене, залюблене й егоїстичне дівчисько. Таке собі добреньке стерво, яке в будь-який момент може підставити підніжку. Принаймні з Інгою Натка ніколи не могла знайти спільної мови. Дитячі ігри зазвичай закінчувались бійкою і розквашеним носом сеструні. Та хай би не лізла! Звикла людям в очі скакати й на всіх згори дивитися. Велике цабе.
– Привіт, сонечку! – защебетала тітка. – Як твої справи?
– Нормально… А ви як?
– Та теж нічого. Усе гаразд ніби…
Тітка витримала промовисту паузу, а тоді обережно запитала:
– Як батько?
– Так само… Нічого не змінилось.
– Матері казала?
– Їй плювати… Та й хіба я папуга, щоб постійно повторювати одне й те ж? Мати сама добре все знає.
– Може, мені з нею знову поговорити?
– Це щось змінить? Після вашої останньої сварки мама на мені тільки злість зігнала. Так лаялась, аж у мене вуха налисниками загорнулися.
З того боку розмови почулось ледь вловиме схлипування. А тоді – тремтливий голос Ілони:
– Закінчиться навчальний рік – приїдь до нас, дитино. На все літо. Раді будемо тебе бачити.
– Ну, навіть не знаю… Так надовго? – несміливо запитала Натка.
– Авжеж! Зможеш від села трохи відпочити, розвіятись. Інга тебе зі своїми друзями познайомить. Може, знайдеш собі класного хлопця. Тут такі пацики кльові, що я іноді й сама думаю: де мої сімнадцять років?
– Тітко! Крокуєш у ногу з часом? Молодіжний сленг – просто капець!
– А то як ти думала? Маю бути з вами на одній хвилі. Хоч би трошечки, як умію. Чесно кажучи, сумніваюся, що нормально вдається. Але хай хоча б так.
Розсміялись обидві. От чого її мати не може бути такою, як Ілона? Рідні сестри, одна кров, а настільки різні, як протилежні полюси.
– Ну, чого мовчиш? Приїдеш до нас на канікули?
– Подумаю… Мені треба роботу якусь підшукати. Допоможеш?
– Про це не хвилюйся. У місті багато молоді твого віку влітку працює. Знайдемо тобі щось підхоже. Біля нашого будинку є велика піцерія, то її власники щоліта беруть до себе на роботу старшокласників і студентів. Умови нормальні, зарплата теж. Домовимось із ними. Інга теж хоче під час канікул підзаробити. Тож разом підете.
– Дяка… – тихо мовила Натка, ковтаючи останню літеру. – Що б я без тебе робила?
– Та припини! Ми ж не чужі люди. Ну, бувай, дорогенька!
– Бай-бай…
Дівчина перевела подих. Сповільнила ходу. Чогось раптом Натці так залоскотало в горлі. Ну-от! Прорвало греблю… Слабачка! Дурне сопливе дівчисько! Годі вже! Припини ревіти!
Тремтливими пальцями Натка витирала мокрі від сліз щоки, а непрохана волога все дужче й дужче струменіла обличчям і виїдала сіллю очі…
***
Великий просторий двір Лесиного обійстя зачаровував красою та впорядкованими барвистими клумбами. Тут постійно буяли квіти, змінюючись за сезонами, а вимощені бруківкою широкі доріжки вели в глиб затишного саду.
Просторий двоповерховий будинок – то взагалі бракувало слів, щоб описати його красу. Сучасний, із великими вікнами і стильним інтер’єром, він уособлював у собі всі Наталчині мрії. Хотілося б теж такий мати… Тож хіба це не стимул до підкорення вершин? Нехай навіть понабиває ґулі й не раз упаде, але вона теж колись так житиме… Бо задовбав побут, до якого звикла. Блювати хочеться від батька, який уже синій, як аватар. І від матері з вавкою в голові. Зеленки б їм попити! Та, найімовірніше, не допоможе…
Натка зупинилась біля улюблених Лесиних ірисів – темно-фіолетових, аж до чорноти. Вони мали шляхетний аромат, як вишукані парфуми. Настільки приємний, що важко було втриматись, аби не схилитись і не вдихнути його, не напитися дивовижного чару.
У вольєрі глухо буркнула величезна кавказька вівчарка. Натка усміхнулась і помахала їй рукою:
– Привіт, Азо! Свої…
Собака ліниво махнула хвостом і витягнулась у позу лева під час відпочинку.
– А я думаю: хто тут вештається в нашому дворі! – радісно гукнула з порога подруга.
– Злодії. Не можу втриматись, щоб не поцупити в тебе декілька ірисів. Отих, теракотових, жовтих і фіолетових… Коротше кажучи, всіх. Бо неймовірно гарні.
– То я ж казала: відкопай собі навесні! Уже давно б посадила й тішилася б.
– Де? У нас нічого не можна садити, бо вже наступного ж дня любий таточко видере з м’ясом і занесе Ритці за пляшку.
– І коли вже те бридке товстозаде бабисько нажереться грішми? Пів села людей перевела своїм бісовим пійлом, – Леська сердито похитала головою.
– Таких нічого не бере! Горбатого могила виправить.
– Ну її до біса! Заходь! Чого ти там стоїш і філософствуєш? Саме чай заварила, і сирники ще теплі. З полуничним варенням, як ти любиш…
Дівчата зайшли в будинок. Натка жадібно втягнула носом повітря: як пахне домашньою випічкою! У Натчиному животі голосно забурчало. Дівчина знітилась. Леська нетерпляче потягнула її за рукав.
– Та швидше знімай кроси! Голодна ж… Он як шлунок галасує!
– А твої де?
– До бабуні після роботи заїхали. Будуть пізно. Можна вечірку влаштувати, стриптизерів замовити, – Леся весело підморгнула.
Простору кухню залив розкотистий гучний сміх. У Натки аж сльози з очей виступили. Вона махнула рукою на подругу:
– Щось як скажеш! Ой, не можу…
Горня з чаєм так тремтіло в руці, і на стільниці розтеклась калюжка чаю. Натка хутенько витерла, підійшла до вікна.
– Можна сьогодні в тебе переночувати? – тихо запитала.
Леська обійняла її за худенькі плечі:
– Таке питаєш? Звісно, можна! – трохи помовчала. – Знову напився?
Натка кивнула.
– Нажерся... Посварились… Я не можу змовчати, коли людина вибішує! Хочеться вбити. Отак рубонути сокирою по дурній довбешці, щоб мозок стінами рознесло! І гріха не буде…
В очах застигла темрява. Зіниці спалахнули розпеченими жаринами люті. Леська аж відсахнулась від несподіванки:
– Зовсім збожеволіла? Не боїшся опинитися за ґратами?
Натка затремтіла. Сховала обличчя в долонях. Судомно схлипнула.
– Я не потрібна рідним батькам, – прошепотіла. – Хіба може бути щось страшніше за це? В’язничні нари мене менше лякають…
– Але ж ти не сама! – Леся міцно стиснула її в обіймах. – У тебе є тітка і хрещена мама…
– У них – сім’ї, їм власних клопотів вистачає. Не хочу зайвий раз про себе нагадувати й лізти в очі.
– Ну, є ще мої батьки і я… Чи ми для тебе зовсім нічого не означаємо?
– Дурне питаєш! Якби не ви, то життя б навпіл мене зламало… Не вижила б. Замочила б того синяка, спалила б хату відьмі Ритці і здалась би поліції.
– Дурненька! – Леська штовхнула подругу в плече й напружено засміялась. – Ходімо вже нарешті чай пити, бо зовсім схолоне…
***
Ранок постукав у вікно дрібним дощем. Натка сьорбала каву і супилась.
– Візьмеш парасольку й ось це вдягнеш. Холодно сьогодні, – Леся поклала в крісло чорний кардиган.
– Та не замерзну! Я загартована.
– Розкажи свої казки комусь іншому! Два тижні тому шмарклі на лікті намотувала, то що, знову хочеш?
– Ти поводишся як мамочка із синдромом гіперопіки!
– А ти як неслухняна мала дитина! Без теплого одягу з дому не випущу.
– Гаразд! – засміялась Натка і відсалютувала горням. – За твоє здоров’я, мамцю!
Хутко допила, помила, мовчки вдягнула кардиган, узяла запропоновану парасольку й вийшла в коридор. Доки взувалась, Леська не відводила від неї погляду.
– Ти чого? – здивовано запитала Натка.
Та зітхнула, скрушно похитала головою:
– Будь обережна, гаразд? Не сварися з батьком. П’яні люди небезпечні…
– Знаю… Дякую тобі, сонце! – лагідно чоломкнула Лесю в теплу щоку й вийшла на терасу. За мить уже лопотіла підошвами по мокрій бруківці. Над головою вибивали чечітку краплі дощу.
– Увечері приходь! – гукнула вслід подруга.
Натка озирнулась через плече, кивнула й помахала рукою. Клацнула замком хвіртки. Попереду прослалась темно-сіра асфальтівка з вибитими ямками, заповненими брудною водою. Тут важливо, щоб зустрічна автівка не трапилась. Бо з ніг до голови обхляпає.
Оминаючи калюжі, дівчина швидко почимчикувала додому. Та щойно дійшла до першого ж перехрестя, як із сусідньої вулиці з шаленою швидкістю вилетів велосипедист. Натка навіть оком не встигла мигнути, а вже його кермо поцілило їй у бік, відкидаючи до найближчого паркану. Гепнулась так, що з очей іскри посипались. Праве коліно дико скрикнуло болем, гальмуючи в дрібному щебені. Під колесами клятого велосипеда хруснули суглоби нещасної парасольки.
– Якого біса?! – закричала Натка, намагаючись підвестись. – Куди ти летиш? Повилазило чи божевільним народився?
Велосипедист мовчки скинув каптур спортивної куртки, нахилився, стиснув дівчину в міцних обіймах і миттю поставив на ноги.
– Наталі, – на смаглявому від природи обличчі Дениса розповзлась широка усмішка, – а ти, виявляється, ще та роззява! Хоч би роззиралась трохи, коли йдеш вулицею. Дефілювати посеред дороги – таке собі заняття. Та ще й у дощ.
– Знаєш що?.. – дівчина аж задихнулась від люті, намагаючись випручатись із його міцних обіймів, але той лише міцніше притискав її до себе.
– Що? – примружив гарні карі очі.
– Йди ти…
– Куди?
– Туди! – показала очима туди, куди він їхав своїм велосипедом. – Мотай! І відпусти мене! Вчепився, як довбаний кліщ.
– Покажи коліно, – тихо попросив і нахабно ковзнув долонею уздовж її стегна, намоченого в калюжі.
– Що-о-о-о?! – Натка витріщилась на хлопця. Прямоти синочкові фермерів не позичати! От мудило!
Дівчина вперлась обома руками хлопцеві в груди й відштовхнула його.
– Забери свої лапи! – прошипіла.
Денис заперечливо покрутив головою:
– І не подумаю. Доки не переконаюсь, що ти ціла й неушкоджена.
Натка знову смикнулась. Майже загарчала від злості та розпачу.
– Не чудуй людей! – звела вологий погляд на однокласника. – Побачать, як золотий хлопчик обіймається з дочкою місцевого пияка, то засміють. І твоїм батькам розкажуть. Хочеш скандалу?
– Агов, ти що, турецьких серіалів передивилась? Таку мелодраму сплела на ходу, що їхні сценаристи позаздрили б. Натко, заспокойся! І припини смикатись. Ходімо в аптеку, бо треба щось для твого коліна купити. Водночас глянемо на парасольки в крамниці.
Дівчина дрібно закліпала. На якусь мить їй здалося, що земля кудись тікає з-під її ніг, а сірий дощовий день вибухає кольоровими кульками – теплими й надзвичайно приємними на дотик. Як його пальці на її спині. Як ці очі, поцятковані сонячними бризками. Чому раніше Натка не помічала, наскільки вони дивовижні?
– То ми йдемо чи так і стоятимемо посеред вулиці? – тихо запитав Денис, лоскочучи подихом її скроню.
Натка затамувала подих. Від його деревинно-цитрусових парфумів трохи паморочилось у голові. А може, від цієї несподіваної зустрічі. Від іще більш несподіваної близькості… Та вона потім це обміркує. Сьогодні є важливіші справи.
– Звісно, ходімо! – затиснула в долоні Денисові пальці, а коли випустив її з обіймів, потягнула за собою. – Синець на коліні й так зійде, а от від парасольки не відмовлюсь. Бо це Леся мені позичила. І тепер треба нову. Сам бачиш…
Денис повів поглядом під колеса свого велосипеда й кивнув:
– Бачу. Але не парасолькою єдиною… Солодке любиш?
– Хіба його можна не любити?
Денис знизав плечима, а тоді раптом дістав із кишені пачку вологих серветок, намотав одну на палець і обережно витер бризки бруду з її вилиці.
– Хочеш морозива? – запитав.
Натка глибоко вдихнула, зачарована його дотиками.
– Хочу…
– От і домовились!
– І тобі не соромно йти поруч із такою нечупарою? – засміялась, демонструючи йому мокрі, брудні джинси та забруднений болотом кардиган.
– Ніскілечки! Бо ти навіть у такому вигляді достобіса вродлива…
У Натки знову кудись побігла земля з-під ніг. Проте дівчина навіть не думала. її наздоганяти. Лише міцніше стиснула Денисову руку й рішуче закрокувала поруч із ним…
Ірина ЯСІНСЬКА
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії
Життєві історії

