«ХОЧЕШ МОРОЗИВА?»

Розсміялись обидві. От чого її мати не може бути такою, як Ілона? Рідні сестри, одна кров, а настільки різні, як протилежні полюси.

– Ну, чого мовчиш? Приїдеш до нас на канікули?

– Подумаю… Мені треба роботу якусь підшукати. Допоможеш?

– Про це не хвилюйся. У місті багато молоді твого віку влітку працює. Знай­демо тобі щось підхоже. Біля нашого будинку є велика піцерія, то її власники щоліта беруть до себе на роботу старшокласників і студентів. Умови нормальні, зарплата теж. Домовимось із ними. Інга теж хоче під час канікул підзаробити. Тож разом підете.

– Дяка… – тихо мовила Натка, ковтаючи останню літеру. – Що б я без тебе робила?

– Та припини! Ми ж не чужі люди. Ну, бувай, дорогенька!

– Бай-бай…

Дівчина перевела подих. Сповільнила ходу. Чогось раптом Натці так залоскотало в горлі. Ну-от! Прорвало греблю… Слабачка! Дурне сопливе дівчисько! Годі вже! Припини ревіти!

Тремтливими пальцями Натка витирала мокрі від сліз щоки, а непрохана волога все дужче й дужче струменіла обличчям і виїдала сіллю очі…

***

Великий просторий двір Лесиного обійстя зачаровував красою та впорядкованими барвистими клумбами. Тут постійно буяли квіти, змінюючись за сезонами, а вимощені бруківкою широкі доріжки вели в глиб затишного саду.

Просторий двоповерховий будинок – то взагалі бракувало слів, щоб описати його красу. Сучасний, із великими вікнами і стильним інтер’єром, він уособлював у собі всі Наталчині мрії. Хотілося б теж такий мати… Тож хіба це не стимул до підкорення вершин? Нехай навіть понабиває ґулі й не раз упаде, але вона теж колись так житиме… Бо задовбав побут, до якого звикла. Блювати хочеться від батька, який уже синій, як аватар. І від матері з вавкою в голові. Зеленки б їм попити! Та, найімовірніше, не допоможе…

Натка зупинилась біля улюблених Лесиних ірисів – темно-фіолетових, аж до чорноти. Вони мали шляхетний аромат, як вишукані парфуми. Настільки приємний, що важко було втриматись, аби не схилитись і не вдихнути його, не напитися дивовижного чару.

У вольєрі глухо буркнула величезна кавказька вівчарка. Натка усміхнулась і помахала їй рукою:

– Привіт, Азо! Свої…

Собака ліниво махнула хвостом і витягнулась у позу лева під час відпочинку.

– А я думаю: хто тут вештається в нашому дворі! – радісно гукнула з порога подруга.

– Злодії. Не можу втриматись, щоб не поцупити в тебе декілька ірисів. Отих, теракотових, жовтих і фіолетових… Коротше кажучи, всіх. Бо неймовірно гарні.

– То я ж казала: відкопай собі навесні! Уже давно б посадила й тішилася б.

– Де? У нас нічого не можна садити, бо вже наступного ж дня любий таточко видере з м’ясом і занесе Ритці за пляшку.

– І коли вже те бридке товстозаде бабисько нажереться грішми? Пів села людей перевела своїм бісовим пійлом, – Леська сердито похитала головою.

– Таких нічого не бере! Горбатого могила виправить.

– Ну її до біса! Заходь! Чого ти там стоїш і філософствуєш? Саме чай заварила, і сирники ще теплі. З полуничним варенням, як ти любиш…

Дівчата зайшли в будинок. Натка жадібно втягнула носом повітря: як пахне домашньою випічкою! У Натчиному животі голос­но забурчало. Дівчина знітилась. Леська нетерпляче потягнула її за рукав.

– Та швидше знімай кроси! Голодна ж… Он як шлунок галасує!

– А твої де?

– До бабуні після роботи заїхали. Будуть пізно. Можна вечірку влаштувати, стриптизерів замовити, – Леся весело підморгнула.

Простору кухню залив розкотистий гучний сміх. У Натки аж сльози з очей виступили. Вона махнула рукою на подругу:

– Щось як скажеш! Ой, не можу…

Горня з чаєм так тремтіло в руці, і на стільниці розтеклась калюжка чаю. Натка хутенько витерла, підійшла до вікна.

– Можна сьогодні в тебе переночувати? – тихо запитала.

Леська обійняла її за худенькі плечі:

– Таке питаєш? Звісно, можна! – трохи помовчала. – Знову напився?

Натка кивнула.

– Нажерся... Посварились… Я не можу змовчати, коли людина вибішує! Хочеться вбити. Отак рубонути сокирою по дурній довбешці, щоб мозок стінами рознесло! І гріха не буде…

В очах застигла темрява. Зіниці спалахнули розпеченими жаринами люті. Леська аж відсахнулась від несподіванки:

– Зовсім збожеволіла? Не боїшся опинитися за ґратами?

Натка затремтіла. Сховала обличчя в долонях. Судомно схлипнула.

– Я не потрібна рідним батькам, – прошепотіла. – Хіба може бути щось страшніше за це? В’язничні нари мене менше лякають…

– Але ж ти не сама! – Леся міцно стиснула її в обіймах. – У тебе є тітка і хрещена мама…

– У них – сім’ї, їм власних клопотів вистачає. Не хочу зайвий раз про себе нагадувати й лізти в очі.

– Ну, є ще мої батьки і я… Чи ми для тебе зовсім нічого не означаємо?

– Дурне питаєш! Якби не ви, то життя б навпіл мене зламало… Не вижила б. Замочила б того синяка, спалила б хату відьмі Ритці і здалась би поліції.

– Дурненька! – Леська штовхнула подругу в плече й напружено засміялась. – Ходімо вже нарешті чай пити, бо зовсім схолоне…

***

Ранок постукав у вікно дрібним дощем. Натка сьорбала каву і супилась.

– Візьмеш парасольку й ось це вдягнеш. Холодно сьогодні, – Леся поклала в крісло чорний кардиган.

– Та не замерзну! Я загартована.

– Розкажи свої казки комусь іншому! Два тижні тому шмарклі на лікті намотувала, то що, знову хочеш?

– Ти поводишся як мамочка із синдромом гіперопіки!

– А ти як неслухняна мала дитина! Без теплого одягу з дому не випущу.

– Гаразд! – засміялась Натка і відсалютувала горням. – За твоє здоров’я, мамцю!

Хутко допила, помила, мовчки вдягнула кардиган, узяла запропоновану парасольку й вийшла в коридор. Доки взувалась, Леська не відводила від неї погляду.

– Ти чого? – здивовано запитала Натка.

Та зітхнула, скрушно похитала головою:

– Будь обережна, гаразд? Не сварися з батьком. П’яні люди небезпечні…

– Знаю… Дякую тобі, сонце! – лагідно чоломкнула Лесю в теплу щоку й вийшла на терасу. За мить уже лопотіла підошвами по мокрій бруківці. Над головою вибивали чечітку краплі дощу.

– Увечері приходь! – гукнула вслід подруга.

Натка озирнулась через плече, кивнула й помахала рукою. Клацнула замком хвіртки. Попереду прослалась темно-сіра асфальтівка з вибитими ямками, заповненими брудною водою. Тут важливо, щоб зустрічна автівка не трапилась. Бо з ніг до голови обхляпає.

Оминаючи калюжі, дівчина швидко почимчикувала додому. Та щойно дійшла до першого ж перехрестя, як із сусідньої вулиці з шаленою швидкістю вилетів велосипедист. Натка навіть оком не встигла мигнути, а вже його кермо поцілило їй у бік, відкидаючи до найближчого паркану. Гепнулась так, що з очей іскри посипались. Праве коліно дико скрикнуло болем, гальмуючи в дрібному щебені. Під колесами клятого велосипеда хруснули суглоби нещасної парасольки.

– Якого біса?! – закричала Натка, намагаючись підвестись. – Куди ти летиш? Повилазило чи божевільним народився?

Велосипедист мовчки скинув каптур спортивної куртки, нахилився, стиснув дів­чину в міцних обіймах і миттю поставив на ноги.

– Наталі, – на смаглявому від природи обличчі Дениса розповзлась широка усмішка, – а ти, виявляється, ще та роззява! Хоч би роззиралась трохи, коли йдеш вулицею. Дефілювати посеред дороги – таке собі заняття. Та ще й у дощ.

– Знаєш що?.. – дівчина аж задихнулась від люті, намагаючись випручатись із його міцних обіймів, але той лише міцніше притискав її до себе.

– Що? – примружив гарні карі очі.

– Йди ти…

– Куди?

– Туди! – показала очима туди, куди він їхав своїм велосипедом. – Мотай! І відпусти мене! Вчепився, як довбаний кліщ.

– Покажи коліно, – тихо попросив і нахабно ковзнув долонею уздовж її стегна, намоченого в калюжі.

– Що-о-о-о?! – Натка витріщилась на хлопця. Прямоти синочкові фермерів не позичати! От мудило!

Дівчина вперлась обома руками хлопцеві в груди й відштовхнула його.

– Забери свої лапи! – прошипіла.

Денис заперечливо покрутив головою:

– І не подумаю. Доки не переконаюсь, що ти ціла й неушкоджена.

Натка знову смикнулась. Майже загарчала від злості та розпачу.

– Не чудуй людей! – звела вологий погляд на однокласника. – Побачать, як золотий хлопчик обіймається з дочкою місцевого пияка, то засміють. І твоїм батькам розкажуть. Хочеш скандалу?

– Агов, ти що, турецьких серіалів передивилась? Таку мелодраму сплела на ходу, що їхні сценаристи позаздрили б. Натко, заспокойся! І припини смикатись. Ходімо в аптеку, бо треба щось для твого коліна купити. Водночас глянемо на парасольки в крамниці.

Дівчина дрібно закліпала. На якусь мить їй здалося, що земля кудись тікає з-під її ніг, а сірий дощовий день вибухає кольоровими кульками – теплими й надзвичайно приємними на дотик. Як його пальці на її спині. Як ці очі, поцятковані сонячними бризками. Чому раніше Натка не помічала, наскільки вони дивовижні?

– То ми йдемо чи так і стоятимемо посеред вулиці? – тихо запитав Денис, лоскочучи подихом її скроню.

Натка затамувала подих. Від його деревинно-цитрусових парфумів трохи паморочилось у голові. А може, від цієї несподіваної зустрічі. Від іще більш несподіваної близькості… Та вона потім це обміркує. Сьогодні є важливіші справи.

– Звісно, ходімо! – затиснула в долоні Денисові пальці, а коли випустив її з обіймів, потягнула за собою. – Синець на коліні й так зійде, а от від парасольки не відмовлюсь. Бо це Леся мені позичила. І тепер треба нову. Сам бачиш…

Денис повів поглядом під колеса свого велосипеда й кивнув:

– Бачу. Але не парасолькою єдиною… Солодке любиш?

– Хіба його можна не любити?

Денис знизав плечима, а тоді раптом дістав із кишені пачку вологих серветок, намотав одну на палець і обережно витер бризки бруду з її вилиці.

– Хочеш морозива? – запитав.

Натка глибоко вдихнула, зачарована його дотиками.

– Хочу…

– От і домовились!

– І тобі не соромно йти поруч із такою нечупарою? – засміялась, демонструючи йому мокрі, брудні джинси та забруднений болотом кардиган.

– Ніскілечки! Бо ти навіть у такому вигляді достобіса вродлива…

У Натки знову кудись побігла земля з-під ніг. Проте дівчина навіть не думала. її наздоганяти. Лише міцніше стиснула Денисову руку й рішуче закрокувала поруч із ним…

Ірина ЯСІНСЬКА