ГРОЗА

Ліс нахиляє голову так низько, що чутно, як він торкається вершечками ялин, сосен та смерек сплутаної трави. Хмари, ніби велике темне тісто, погрозливо висять над землею, навколо застигла тривожна тиша, навіть жаби припинили кумкати у ставку. Спекотне літо інколи має кепський настрій, як-от сьогодні, тож Марії доводиться поспіхом повертатися додому. В козубі – трохи суниць та лісового різнотрав’я, яке приємно лоскоче ніздрі солодким ароматом.

Дівча кидає погляд на поросле лісом верхів’я, за яким щойно махнув зеленим хвостом потяг. Земля ще довго зберігає звуки його марафонського бігу безкінечною колією, застиглі погляди людей у квадратах вікон. Марія біжить так швидко, як тільки можуть її розцяцьковані сандалі, земля тікає в неї з-під ніг, сполохано ховаються в заростях трави лискучі ящірки. Тремтить на вітрі кущ вовчих ягід, споглядаючи на світ отруйним поглядом, тривожно шелестить на вітрі розлоге листя папороті. Ще трохи – і Марія опиниться на стежині, що веде прямісінько до її будинку. А там, як завше, у маленькому віконечку вона побачить біле, ніби порцеляна, обличчя бабусі.

Колись вона була жвавою та веселою – всі дитячі спогади, перші спалахи-картини в пам’яті пов’язані саме з бабусею. З її теп­лими зморшкуватими руками, з тихим голосом, який заколисував дитя до сну, з іскристим сміхом, що розсипався подвір’ям, левадами і біг аж ген до самісіньких вершин лісу, де сосни та смереки топили свої тіла в синьому озері піднебесся. Та сьогодні вікно зовсім порожнє: Марія не бачить теплих та турботливих очей, і страх крижаним клубком підкочується до її горла. Дівчина біжить, розсипаючи ягоди і трави, її ноги лопотять стежиною, здіймаючи куряву. Здається, ще мить – і Марія зникне в цій куряві, розчиниться у своєму страху, як цукор у казанку. В оселі голос­но сперечаються.

– Не віддам! – чує Марія крижаний голос своєї бабуні. Коли жінка з чимось не погоджується, вона стає незворушною, наче кам’яна скеля.

– Але ж, мамо, це безглуздо. Донька рано чи пізно мусить думати про своє майбутнє – не все життя їй мешкати в цьому безлюдді.

Серце Марії вмить ніби обривається й падає.

– Навіщо ти приїхала? – Дівчина заходить у будинок і бачить молоду жінку, одягнену в дорогий модний костюм. А колись вони з бабунею декілька днів сиділи майже голодні, і старенька продала свої коштовності, аби придбати їм таку-сяку їжу й одяг Марії. У той час, коли бабуні терміново були потрібні пігулки, щоб зняти біль, що проймав усе її тіло. Матері було байдуже до своєї неньки і доньки – вона влаштовувала особисте життя і мало думала про Марійку.

Вперше мама покинула її, коли дівчинці не виповнилося й пів року. І довго не навідувалась, аж доки одного дня Марічка не побачила чужу жінку, яка йшла вузькою стежиною, оглядаючи, чи, бува, не забруднила своїх модних туфель. До цього часу Марічка називала мамою бабуню, яка піклувалася про неї. Потім таких зрад матері було чимало: Марійка своєю присутністю заважала її безтурботному й веселому існуванню, тож коли останній із вітчимів декілька разів підняв на дівчину руку, вона потай зібрала свої речі й вирушила в село до бабусі.

Марійки ніхто не розшукував – такі втечі не були рідкістю, тож дівчинка декілька років жила в селі, де минуло її дитинство. Працювала в бібліотеці, допомагала бабусі в господарстві та мріяла вступити до медичного коледжу, а тому вночі студіювала літературу, щоб реалізувати свою мрію.

– Поміркуй: бабця не вічна, щодня, щомісяця, щороку їй ставатиме дедалі гірше. І що тоді – залишишся сама посеред лісу? Неподалік живої руїни? Житимеш дикункою? – переконувала Марію мати. Вона розлучилася з уже котрим чоловіком, отож тепер шукала розради у вихованні своєї доньки.

– Я не залишу бабуні, нізащо, навіть коли їй буде зовсім кепсько, так, як вона не залишила мене.

– До чого ця розмова? Ти знаєш, я не покидала тебе, так склалися обставини. Не можна бути такою категоричною…

Вони ще довго сперечалися з мамою, гроза шаленіла за вік­ном, билася в шибки. Наступного ранку мати поїхала, кинувши на прощання:

– Ти ще пошкодуєш, от побачиш…

Марічка принесла з лісу трохи суниць і чорничних ягід – пектимуть з бабусею пиріг.

&...