ГРОШІ Й ДИМ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

30 серпня 09:51

523

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Історія з життя

Інакше, як «наш янгол», Станіслава Романовича ніхто й не називав. Точніше, жіноча половина колективу. Воно, оте «наш янгол», так пасувало цьому ще не старому чоловікові, що ніби приросло до нього. Навіть якби не витончені риси обличчя, щирий погляд сірих очей, елегантні руки з гарними довгими пальцями, то й так усе, здавалося б, відповідало тому найменню. Завжди уважний та ввічливий, він вирізнявся ще й шляхетними манерами: вчасно стільця підсуне, у дверях шанобливо пропустить, із тролейбуса допоможе вийти, елегантно й надзвичайно люб’язно подаючи навіть випадковій супутниці руку.

Станіслав Романович працював лікарем. Ті безкінечні музичні вправи на скрипці, коли він був іще просто Стасиком, увічливим, слухняним хлопчиком, зробили його гарні руки та довгі чутливі пальці ще й надзвичайно вправними. А це вкрай важливо для хірурга. Щире обличчя і негучний, приємного тембру голос, рідкісна здібність уважно слухати співрозмовника додавали до його привабності ще й особливого шарму. А в інтелігентності Станіслава Романовича ніхто й не сумнівався. Тут уже одностайність виявляла і жіноча, і чоловіча частина їхнього колективу.

Хтось сказав, що в кожного злочинця є майбутнє, а в кожного ангела – минуле. Було воно і в Станіслава Романовича.

Колись, іще дуже давно, здавалося, зовсім в іншому житті, мама теж називала його янголятком. Вона, на контрасті з батьковою жорсткістю наполегливо й терпляче плекала в синові ті риси характеру, які робили хлопця таким разюче несхожим на його однолітків. Ті своїми витівками постійно спричиняли батькам нескінченний головний біль. Стасик же був зовсім на них не схожий.

Витончений і сумирний хлопчик, він майже ніколи не приставав до їхнього галасливого товариства. Коли однолітки ганяли, ніби навіжені, подвір’ям, чи бігли на риболовлю, чи потайки забиралися в чужий сад, бо там були смачні полуниці, Стасика захоплювало зовсім інше – гра на скрипці.

То мама наполягла, щоб її купили. Адже в її хлопчика був абсолютний музикальний слух. Колись вона теж захоплювалася музикою, потім, вийшовши заміж, якось полишила те заняття. Її мрії про сцену потускніли ще тоді, коли дівчина почала зустрічатися зі своїм майбутнім чоловіком: він був хазяйновитим і практичним. Музика, мистецтво, книги, тобто все те, що тільки забирало в його розумінні час, енергію та збурювало емоції замість того, щоб давати якийсь зиск, було непотрібним і в чомусь навіть шкідливим. Усе це вважав неприпустимим марнуванням часу. Тож, щойно вона ніжно й бережно притулила до грудей крихітне тільце новонародженого синочка, вже твердо знала, що нездійснені мрії втілить саме в його житті. Стасик підростав, а жінка, як могла, боронила його прагнення захоплюватися музикою і потай від чоловіка плекала надію, що колись син стане відомим музикантом.

Стасик наполегливо й завзято виконував усі ті вправи, що задавала вчителька. Влітку був необмежений у часі, тож вчився гри на скрипці щодня. Негучна таємниця щодо майбутнього, що існувала в його та маминому житті, зблизила їх так, як може зблизити взаєморозуміння рідних не тільки кровно, а й за духом людей.

Але сталося непоправне: мама раптово померла. Вона ніколи ні на що не скаржилася. Щоправда, бувало, іноді якимось неприродно енергійним голосом просила Стасика подати їй пляшечку із серцевими краплями. І що старанніше жінка намагалася вкласти в те прохання бадьорості, то страшніше ставало хлопцеві. Стасик відчував: її бадьорість була штучною. Його серце ніби стискалося, а тіло враз знесилювалося під вагою невидимої очам важенної брили. Та потім усе миналося, і мама знову була такою, як і до цього.

Коли мами не стало, для Стасика ніби вилиняли всі кольори, обвалилися всі гори світу, вимкнулися всі звуки в його життєвому просторі. Світ ураз став пласким та безбарвним. Стасикова пам’ять закарбувала сумних сусідок у квартирі, приглушені голоси, запах воску й незриму присутність чогось невідомого та незрозумілого. Жінки розмовляли пошепки. Час від часу котрась із них підходила до Стасика і, витерши сльози, гладила його по голові. Хлопчик сприймав усе те байдуже. Від несподіваного горя він нічого не розумів. Усе те, що відбувалося, здавалося Стасикові якимось непевним сном. Він навіть не плакав, бо начебто вимкнувся із життя на той час, поки це нарешті скінчиться й буде все, як і раніше. Проте ніби не вухами, а кожною клітинкою свого дитячого організму всотував розпачливі квиління батька. Той, зсутулившись над труною і похитуючись усім тілом, нестямно говорив:

– Бач, як… Бач, як… А казав же, не тринькай грошей, складай, хай лежать собі…

Потім уже не до неї, мертвої, що лежала повністю відсторонена й байдужа до всіх мирських суєт і, здавалося, геть-чисто та якось аж ніби зневажливо ігнорувала його пристрасні слова, він безпорадно промовляв:

– І куди ж вона гроші дівала? Казав же: хай лежать! Аж ні-і-і, так нічого й не насклада-а-ла. Померла… Ой, горе-горе.

Стасикові був зовсім невідомий цей пригнічений і геть убитий, а раніше владний та впевнений у собі батько. Хлопчик дивився на похилені плечі, на піджак, що недоладно висів на сутулій спині, й відчував зовсім невідомі раніше почуття до тата. Тепер їх у сім’ї залишилося двоє. І батькові слова падали в оголену й таку спраглу хоч якогось прихистку душу Стасика, ніби зерна в готову до плодоносіння землю. Що посієш, те й зійде. Тоді все те, що він сказав, закарбувалося міцно, на все життя, перетворилося на матеріальні основи його існування. Ще деякий час Стасик жив у безпорадному очікуванні того врівноваженого, спокійного затишку, який завжди відчував, коли мама була поруч, потім припинив чекати.

Так, як раніше, вже не було. Ніколи.

***

Минули роки. На той час Станіслав Романович мав гарну родину. Діти вже виросли й залишили рідну домівку. Донька, яка була старшою на вісім років за сина, давно вже жила за кордоном. Там мала невеликий бізнес і не потребувала матеріальної допомоги від батька. Син жив неподалік, у сусідньому місті. Тож із ним та його родиною Станіслав Романович бачився часто. Коли синові діти, непосидливі та дзвінкоголосі внучата, гостювали в них, дружина аж молодшала. Не скупилася вона й на дарунки. Солодощі та іграшки залишалися навіть після того, як дітлахи від’їздили додому.

Станіслав Романович із дитинства був напрочуд заощадливим. Собі він не міг дозволити якихось надмірних витрат, а тому відчував душевний неспокій, коли бачив, як жінка, на його думку, тринькає гроші. Був переконаний: якби лежали, принесли б більше користі. Та навіть тим же внукам можна потім віддати, тільки щоб не на всілякі дурниці, а на щось корисне. Звісно, ті подарунки приносять їм велику радість, та що з того, яка вигода? Виростуть і забудуть про них, а так на щось путнє й назбирали б. Щоправда, сам перед собою не визнавав, що з плином часу відчував, якщо гроші вже лежать, то з’являється ніби спортивний азарт: більше, більше, більше.

Коли ніхто не бачив, трепетно і з побожною душевною врочистістю любив їх перелічувати.То були майже інтимні хвилини, миті найвищої насолоди. Про ту пристрасть Станіслава Романовича ніхто не знав і навіть здогадатися не міг. Завжди привітний, шляхетний, із ясною, щирою усмішкою на інтелігентному обличчі, він перетворювався на геть іншу людину. На чоловікове чоло наповзала зосереджена потуга, а його гострі очі чіпко трималися купюр. Вони своїм приємним шерхотом лоскітно й любо хвилювали та бадьорили Станіслава Романовича. О, то були блаженні хвилини! Світ для нього ставав ураз інакшим і набував глибокого сенсу.

– Стасику, ти де? – пролунав голос дружини.

Чоловік здригнувся, наче від несподіваного ляскоту батога, і, поволі повертаючись до дійсності, почувався так, ніби його хтось безцеремонно вирвав із солодкого сну.

– Тут! – а руки швидко й нервово шарпнулися до грошей. Станіслав Романович засунув пакунок у портфель і кинув під диван. Намагався опанувати себе, вирівняти своє дихання, але несподівано відчув, як непомітно звідкись зсередини почала здійматися пливка й досі не звідана хвиля сум’яття. З подивом відчув, що мимоволі червоніє. Внутрішньо чинив тому опір: «Я ж не для себе, а щоб рідні не марнотратились, щоб гроші лежали». Ота почута в дитинстві й закарбована на рівні підсвідомості фраза повертала чоловікові звичну впевненість.

– Телефонував Тарас. Вони привезуть до нас малих на літо, – повідомила Аліна. Треба б їм басейн купити. Знаєш, бачила вчора в Людмили. Вони придбали для онуків, він гарний такий, гумовий. Вона каже, що вранці наливають у басейн води, а на сонці вона швидко нагрівається. Дітвора там і хлюпочеться весь час. От нашим онукам би такий. Що скажеш?

Станіслав Романович уже й не згадав би свого скороминущого сумніву.

– Ну, пішло-поїхало… – мовив роздратовано, дивлячись кудись убік.

Тепер знав напевно: даремно він так збентежився. Правильно вчинив, що не показав дружині пакунок. Але все може бути. Треба надійно заховати гроші. Ті, що є на рахунку в банку, – то таке. Хай і вдома ще лежать, колись вони знадобляться. Тоді будуть як знахідка. Рідні ще йому й дякуватимуть. От тільки треба буде поміркувати, куди ж їх покласти. Куди ж? Куди?! Станіслав Романович силувався, перебираючи в голові різні варіанти, проте нічого не міг вигадати. Розумів: не матиме спокою, поки не вирішить остаточно. Треба, щоб було надійно. І раптом! О, так! Здається, він знає. Ніхто ніколи там не знайде схованки. Чоловік ураз відчув приємну полегкість. Роздратування відступило, а натомість з’явилося відчуття задоволення й тихого спокою. На дружину дивився прояснілим і вже теплим поглядом.

***

Будиночок літньої кухні тепер слугував радше за склад, куди виносили те, що й викинути було начебто шкода і що знадобитися вже не могло. Колись там після нетривалих суперечок встановили невеличку піч. Аліна наполягла на тому. Вона часто пригадувала, як їздила в дитинстві до батькової тітки в село. Найтепліші спогади в Аліни були пов’язані з довгими розмовами на теплій селянській печі. Станіслав Романович тоді заперечував. Але потім, коли все-таки покликали майстра та встановили піч, і сам любив іноді коротати там вечірні години: читав книжки, увімкнувши світло. Проте то було так давно. Тепер туди майже ніхто й не заходив, а щоб топити піч – про те й мови не було. Димохід! Так! Саме там! Ото найнадійніша схованка. Сховав гроші.

Ранок наступного дня видався якимось негожим і кволим. Небо було затягнуте низькими сірими хмарами. Вночі падав дощ, і від учорашньої сонячної благодаті геть нічого не залишилося. День, насуплений сльотавою похмурістю, тягнувся мляво, повільно, ніби очікуючи якоїсь неминучої неприємності. Було прохолодно й незатишно. Проте такі дрібні прикрощі не вплинули на Станіслава Романовича. Чоловік почувався спокійно, настрій у нього був гарний. Відтоді як Станіслав Романович поклав пакунок із грошима у схованку, в яку ніхто, був певний, не зазирне, життя, здавалося йому, знову засяяло всіма барвами.

Ще за сніданком Аліна раз у раз поглядала на свого Стасика і не могла зрозуміти дивної зміни його настрою. Чоловік був аж надто привітним, запобігливо уважним та лагідним. Прикро, та, очевидно, їм не вдасться сьогодні надвечір прогулятися з онуками, як запланували вчора.

– Ти бачиш, як погода зіпсувалася? Це й вийти, мабуть, не зможемо в таку негоду, – сказала, ставлячи перед чоловіком сніданок.

– Нічого не вдієш. Хай розважаються сьогодні вдома, – мовив Станіслав Романович.

– Та таки доведеться. Що ж тепер?

Нічого страшного – будуть удома. В Аліни теж є невідкладна робота. Сусідка дала соняшникового насіння. Аліна насмажить, то й буде дітям узимку чим поласувати. Тепер у магазині не купуватиме.

Після того, як побачила чорні поля соняшників, коли одного погожого дня разом із сином та його сім’єю виїхали за місто, нізащо. Нізащо! Виявляється, он як можна спаплюжити такі сонцелюбні квіти. А як же тільки тішили око! Маленькі сонечка, що навіть похмурий день перетворювали на осяйний. Із літака їх обприскують чимось, щоб усі разом достигали. Хазяїни просунуті! І звідки, ну, звідки в них таке споживацьке ставлення до всього? Аліна відчувала, як почала нервуватися від обурення. Виходить, що і олія, і насіння, яке продають у пакетах, теж хімією насичені. А як же вони любили сісти перед телевізором та полузати смажене насіння! Добре, що сусідка садить соняшники на своїй дачі. Ну, нічого, нічого… Ось витопить сьогодні в літній кухні і двох зайців, можна сказати, одним пострілом уб’є: і малеча погріється, і насіння посмажиться. А в печі воно особливо смачне виходить. Так батькова тітка колись робила. Аліна пригадала дитинство: широка селянська піч у тітчиній хаті та смажене насіння. Яка ж то смакота! Жінка уявила, як прийде увечері Стасик з роботи і як борушкатиметься з онучатами на теплій черені. Аліна тихенько засміялася. Чого двох? У трьох зайців влучить! Та поки що нічого не казатиме про це чоловікові.

***

Повертався Станіслав Романович з роботи в доброму гуморі. Якось усе владналося, і не думав чоловік, що такий спокій огорне його, коли гроші вже лежатимуть у схованці. Поглядом сягнув далеко. Охопив сіру асфальтівку, скупчення хмар над горизонтом, дах свого будинку, супутникову антену, що, широколиця, визирала з-поміж дерев. І раптом.

– Ой! – зойкнула безмовно Станіславова душа. – Ой! – уже ніби заволала вона на весь світ. – Це… що? – і, здалося, впала кудись у прірву.

Пополотнівши, Станіслав Романович дивився на димар кухні. Руки й ноги його ніби свинцем налилися, а там, над дахом, угору виривався стовп диму! Він був чорний-чорний, а його пелехи – такі зловісні, такі потужні…

Чоловік не знав, скільки так простояв. Йому здалося, що вічність. Відтак шарпонувся, побіг, за щось перечепився, впав… Поволі піднявся. Щеміла розбита долоня. Станіслав Романович сів на лавочку під кленом. Наосліп, не відриваючи погляду від того страхіття, що клубочилося над дахом кухні, витяг із пачки цигарку. Сидів, не запалюючи, нервово м’яв її у тремтливих пальцях, аж поки не розірвав на шматочки. Викинув. Узяв іншу.

А дим поволі втрачав густоту й колір і, нарешті, віднесений вітром, зник, розвіявся, розтанув.

Ясніло небо. Життя тривало. І все довкола було таке, ніби нічого й не трапилося.