ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
262Історії з життя
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Ішов узбіччям широкої дороги, скрадаючись, ніби злодій. Десь, певно, й почувався ним, бо посягнув на чуже, заборонене. Те, чого мав би сторонитися й обходити десятою дорогою…
Зупинився, перевів дух. Ковзнув широкою долонею по спітнілому чолу. Незважаючи на нетипову прохолоду літньої ночі, умлівав від спекотливої задухи. Так, ніби його зсередини спалював пекельний вогонь.
Слова молитов виринали з химерної павутини сплутаних думок і тікали в темряву ночі. Розбігались. Годі й утримати. Від власного безсилля зціплював зуби й ледь не плакав, бо всі роки навчання в семінарії та служіння Господові в нещодавно ввіреному йому храмі вислизали з його тремтливих пальців, неначе тонка лозина з рук потопельника. І він тонув, захлинався, викашлював застояну воду й знову тонув. Спершу, щойно все розпочиналося, намагався випірнути з темного виру. Та гріховні почуття штовхали на самісіньке дно. Тож згодом припинив пручатися і занурився з головою у згубну круговерть…
Сонячні вітражі, або Мавчині зелені очі
Уже пів року минуло відтоді, як він уперше відправив службу в тутешній церкві. Місцева громада виділила його родині чималий, проте трохи занедбаний будинок на околиці села. Тутешні люди допомогли причепурити обійстя і привести до ладу великий старий садок. Добросердні сусідочки вибілили оселю, повибивали присипані пилом килими, знайдені в коморі, все вимили аж до блиску – заходь і живи. Та дружина Катря навідріз відмовилась переїздити в село:
– Я не залишу роботи! І Артемко має навчатися в нормальній школі, а не в сільській, обшарпаній… Будинок без зручностей, нікудишні дороги. Не для того мій тато подарував нам авто, щоб його на ямах убивати!
Сергія ніби хтось ударив:
– Але ж то вже не сім’я, коли нарізно! Та й прихожани запитуватимуть, де моя дружина. Що їм казати маю?
– Ти не повинен перед ними звітувати, – відрізала. – А ми з Артемком у вихідні навідуватимемось до тебе. Може, не щотижня, але приїздитимемо…
Та розмова вразила Сергія до живого нерва. Захоплював себе роботою, щоб не думати про самотність, адже в будинку до болю бракувало веселого сміху десятирічного синочка, смачних пахощів Катрусиних страв та її теплих обіймів.
Сьогодні он із самісінького ранку заходився прибирати в церкві. Не став навіть на старосту з помічниками чекати. Сам із руками, хвала Богові…
Вранішнє сонце просочувалось крізь золотаві скельця вітражів та розсипалось на старенькому килимі чудернацькими візерунками. Зупинився біля одного з вікон і замилувався витвором мистецтва.
– Десять років тому в селі жив художник, – майже нечутно наблизився церковний староста Олексій. – І коли дізнався про свою невиліковну хворобу, то прийшов до храму й запропонував свої послуги. Безкоштовно реставрував старі фрески й виготовив ці розкішні вітражі. Годинами можна милуватися ними. Ніби скельця сонця на вікнах…
– А з художником що сталося? – затамував подих із надією.
– На жаль, помер…
– Царство небесне його душі, – розмашисто перехрестився і журливо похитав головою. – Добрі спогади про себе залишив односельцям.
– Не лише спогади. Його донька теж неймовірно талановита. Має власну художню студію в місті. Але тут украй рідко буває, хоч і тримає батьківську хату як дачу. Та, очевидно, не любить панянка сільського життя…
– Кожному – своє, – знизав плечима. – То які на сьогодні ще маємо плани?
– Приніс он мотокосу – треба причепурити територію довкола церкви до Трійці. Фермер-орендар обіцяв на святкову службу навідатись. Хоче порозмовляти з вами про потреби храму. То просіть, нехай виділить кошти на ремонт покрівлі. Деякі балки зовсім струхлявіли. Не дай, Боже, впадуть!..
– Звісно, проситиму! Власними силами ми не впораємось. Та й капличку треба нову ставити. У тій таке все давнє, аж боляче дивитися.
– Що ж ви хотіли: капличку ще за царя збудовано! Тільки й того, що жінки підліплювали та підмащували, коли сипалось.
…Прийшов додому стомлений. Ліг поспати на пів годинки… Барабанний дріб дощу висмикнув чоловіка з полуденного сну. Небо супило сірі хмари брів, дихало вогким холодним вітром. У садку скрипіла старими хворими суглобами крислата груша. Сергій відчинив вікно, придивився. На дереві стриміло декілька висохлих гілок. Певно, коли чистили садок, пропустили. Сергій іще з малих років перейняв від тата науку, що крону треба проріджувати, видаляти непридатні до плодоношення та мертві гілки. Тоді врожаї поліпшуються і дерево не страждає. Тож пішов у повітку шукати пилку.
Доки порався біля груші, то й дощ скінчився. Вітер роздмухав хмари, небо усміхнулося сонцем.
Прибрав зрізані гілки, заніс пилку. Зупинився біля будинку, повів очима уздовж зарослих бур’янами квітників. Із густої високої трави ледь визирали темно-вишневі лілії, запашна турецька гвоздика. Треба виполоти, перекопати й засадити квітами. У мами тих лілій – хоч греблю гати. Можна ще декілька кущиків троянд висадити. Ото буде краса! Може, Катерина передумає і погодиться на переїзд, бо він від ввіреного храму точно не відмовиться, хай би які труднощі довелося подолати. Якщо приїхав служити Богові та людям, то варто мобілізувати всі свої можливості та вміння, аби довести, що немарно на нього сподіваються тутешні мешканці. Ці люди так щиро раділи Сергієвому приїзду, так гостинно зустріли його, що чоловік ладен понад голову скочити, аби все вдалося. Незважаючи на те, що було декілька пропозицій інших парафій, зупинився саме на цій – віддаленій від районного центру, зі старою церквою, що давно потребує ремонту. Найлегше прийти на все готове. Значно важче зробити щось самому. І другий варіант молодому священникові більше подобався.
Швидко перевдягнувся і знову пішов до церкви. Робота не може чекати. Особливо якщо до святкової служби залишилось зовсім мало…
Міцні дубові двері храму тихо скрипнули й відчинилися. Сергій зайшов у церкву, роззирнувся. Знову зупинив погляд на вітражах. І справді сонячні! Аж грають промінням.
– Добридень, панотче! – дзвінко заспівав жіночий голос за спиною.
Озирнувся. Лупнув очима. Біля входу стояла молода жінка. Висока, струнка, з довгим, сплетеним у дві коси волоссям, що виблискувало стиглим колосом. Та найбільше Сергія вразили очі: великі, зелені, із золотавим відливом. Чоловікові раптом забракло повітря.
– Дозволите увійти? – тихо поцікавилась.
– Двері Божого помешкання завжди відчинені для спраглих віри, – нарешті спромігся відшукати потрібні слова.
Легко ступила, пройшлася широким килимом, зупинилась біля вікна й обережно повела пальцями по кольорових скельцях.
– Тато вмів виготовляти дивовижні речі. Іноді мені здається, що його картини оживають, гріють мене своїм теплом. Надто коли опиняюсь у скрутній ситуації… Тоді навіть батьків голос чую. Він мене заспокоює… Скажіть, панотче, може таке бути чи це – лиш моя хвора уява? – Мавчині очі заблищали від сліз.
Сергій здригнувся. Смикнув плечем, аби відігнати заціпеніння. Прокашлявся і хрипко промовив:
– Чому ж одразу – хвора уява? Ви бережете спогади про батька. І це нормально. Вони допомагають нам зробити правильний вибір у житті. А віра в Господа веде нас за собою, щоб ми не збилися зі шляху.
– Справді? – прискалила очі. – От дивлюсь на вас: ви такий молодий, вродливий і розумний, могли б легко кар’єру збудувати в якійсь розкрученій компанії, а вирішили рясу носити. Невже це ваш свідомий вибір?
– Цілком свідомий і при здоровому глузді, – намагався стримати роздратування Сергій. Бач, яка розумна! Захотілось розніженій кралечці поглузувати з нього? Не вдасться!
– Тоді мені вас шкода, – підійшла так близько, аж залоскотало в носі від тонкого запаху парфумів. – Життя без пристрасті та гріха – то сіра нудьга! Та ще й у маленькому селі, в яке цивілізація досі не може знайти дороги.
Спалахнув. Міцно стиснув молоду жінку за лікоть і мовчки повів до виходу.
– Приходьте в неділю до сповіді, паняночко! – хрипко мовив. – Вона вам точно не завадить… На все добре!
– Чому б і ні? Прийду! – блиснула зеленими вогниками й гордовито задерла підборіддя. – А ви мені гріхи відпустите?
– Лиш Богові це до снаги, – відрізав, розвернувся і зайшов до церкви. Серце гучно билося, наче підстрелений птах…
Жаданий полон, або В обіймах чужої жінки
Вона прийшла в неділю на службу. Схилила голову. Коли випадково торкнулась волоссям його руки, ніби тисяча голок пронизала. Здригнувся і затремтів.
– Як твоє ім’я, рабо Божа? – тихо запитав, покриваючи їй голову.
– Карина…
– Чи віриш ти у Творця нашого?
– Вірю. Здається…
– Як часто відвідуєш помешкання Господнє?
– Узагалі не буваю. Та сьогодні вирішила прийти. Грішна я. Хочу покаятись. Кажуть, тоді на душі легше стає. Особливо коли опиняєшся за пів кроку від вічного спокою…
Зблід від почутого. Може, обмовилась чи грає роль великої страдниці.
– Бог милосердний. Він пробачає, якщо каяття щире…
– Коли помер батько, мені було дуже важко. Мама постійно плакала, а я тікала з дому, щоб цього не бачити. Знайшла втіху в обіймах старшого чоловіка. Він був одружений. Я знала про це. Але це не зупиняло мене… Та коли його сім’я розпалася, мені стало нецікаво. Я розірвала наші стосунки й поїхала навчатися. У великому місті – великі спокуси. І багато хлопців. Мені було важко зупинитися. Я змінювала їх, як шкарпетки. Класне було життя! Є що згадати – немає чого дітям розказати… Та й дітей ніколи не буде. Аборт у сімнадцять дався взнаки. Хоча… З якого дива турбуватися через це, якщо незабаром усе закінчиться…
Гірко засміялась, а Сергієві шпигнуло біля серця: «Про що взагалі йдеться? Карина важкохвора?»
– Три роки тому я вийшла заміж. Мій чоловік добрий і кохає мене. Та це не зупинило мене від зради. Раніше я мала аж двох коханців. Тепер – жодного. Не вистачає в мене сили на всі ті потрясіння й емоції…
Карина замовкла. Сергій голосно глитнув. Намагався обміркувати щойно почуте й не засудити, бо яке він має право це робити? Священник – лише провідник, посередник між Господом та людиною, а не суддя. Тож єдине, на що спромігся, – тихо запитати:
– Каєшся у своїх учинках?
– Каюсь. Допоможеш мені позбутися гріхів, що тягнуть мене донизу? Навчиш правильно просити прощення? Бо не знаю, як це робити, і сама не впораюсь…
– Якщо ти щиро цього прагнеш…
– Дуже прагну! Повір…
І Сергій повірив… Хоч згодом безліч разів про це шкодував, а потім знову себе виправдовував, бо кожна наступна їхня зустріч стала його раєм та пеклом, а кожні обійми – чистилищем…
Уперше потрапив у жаданий полон її рук, коли Карина запропонувала змінити декоративне оздоблення входу до церкви. Показала Сергієві декілька ескізів. Ідея жінки йому сподобалась. І коли Карина прийшла, вдягнута в джинсову робу та тоненьку майку на бретельках, у модній кепці та кросівках, без звичного макіяжу, така світла й чиста, аж до прозорості, Сергій без зайвих роздумів залишився допомогти їй. А після всього зголосився провести жінку до дому, бо вже зовсім стемніло.
– Хіба праведник не боїться грішниці? – блиснула зубами у тьмяному світлі поодиноких вуличних ліхтарів.
– Ми всі грішні, – зітхнув.
– І ти?
– Звісно.
– Мабуть, у піст переспав із дружиною? – іронічно посміхнулась.
Різко схопив Карину за руку, наблизив до себе й сердито видихнув:
– Ти навмисно мене провокуєш?
– На що? – кинула з викликом. А тоді обвила Сергія руками за шию, притиснулась до нього гарячим тілом і прошепотіла:
– Не варто будити в мені вулкан, бо мене накриє з головою…
Не тямлячи себе від раптового збудження і близькості її вуст, стиснув в обіймах і пристрасно поцілував. Тіло пройняло струмом. Аж затремтів, коли її рука рішуче лягла на пасок його штанів. Не пручався. Хотів того сам. Жадав так, як ніколи не жадав вінчаної дружини… А коли все скінчилося, відчув раптом таке спустошення, ніби з нього витекла вся кров, до останньої краплини. Разом із силою. Разом із життям…
Прийшов додому, наче мокра, погано викручена ганчірка. До того ж надзвичайно брудна… Сам собі був огидним. Довго хлюпався в душі, оскаженіло здираючи пальцями та губкою запах чужої жінки… Але варто було заплющити очі, як бачив обличчя звабниці.
Наступного дня ще зі сходом сонця поплентався до церкви. Навіть не поснідавши… Найбільше боявся зустрітися з Кариною. Та вона не прийшла. Ні того дня, ні наступного. З’явилась аж за тиждень. Вдала, що нічого між ними й не було. І саме це невимовно дратувало Сергія. Урешті першим не витримав:
– Кудись їздила? – хрипко запитав.
Карина нанесла шпаклівку на шпатель, осяяла його зеленими вогниками й усміхнулась.
– Тільки не кажи, що засумував!
– А якщо скажу?
Махнула рукою:
– Ой, панотче, та ти також нівроку грішник! Покайся…
Сергій рвучко розвернувся і пішов до храму. Та вже за мить на чоловікове плече лягла тепла долонька.
– Не сердься. Я пожартувала. Чоловік застудився, то привезла його сюди, в село, щоб побув на свіжому повітрі. Та й результати власних аналізів потрібно було забрати.
– І що, – стрепенувся, – як почуваєшся?
– Ну-у-у… Так одразу й не визначити… Нещодавно лікарі прогнозували, що мені залишилося жити пів року, а тепер стверджують: три місяці, ще менше… Знаєш, усі родичі кажуть, що я схожа на батька. Хист до малювання – теж від нього. Але я ніколи не думала, що навіть захворію так само, але в агресивнішій формі. Планувала бути художницею і дожити до глибокої старості. Та не судилося… Міцно вчепився рак. Усіма клешнями…
– А лікування? – майже простогнав.
– Надто пізно звернулася… Коли не допоможе, то навіщо й пробувати? Я змирилася…
Відвернувся. Скам’янів від болю. Важко було навіть слів підібрати, щоб розрадити Карину. Більше вони майже й не розмовляли. Кожен робив своє мовчки, обмінюючись лише поглядами. А вже з першими сутінками, коли Сергій закінчив прибирати в ризниці й уже мав намір іти додому, Карина міцно стиснула його руку й повела за собою… Отямився аж за селом, біля річки. Її оголене тіло дражливо біліло в сяйві місяця.
– Кохай мене так, ніби востаннє в житті! – прошепотіла, обвиваючи довгими ногами його стан. – Чому ми не зустрілися раніше? Скажи! У нас залишилось так мало часу побути разом. Не втрачаймо його…
Занурив долоні в траву. Хотів розчинитися в холодній росі. Щоб не так боліло. Щоб не роздирало груди гострими кігтями каяття, бо він зрадив свою дружину. І сина… Зрадив усе, у що вірив… Заради жінки, якої майже не знає… Та коли Карина притиснулась до нього тугими, налитими жаданням грудьми, всі Сергієві думки раптом вивітрились, він знеможено застогнав і впився в солодкі губи…
* * *
Не знав, як довго ще триватимуть їхні стосунки. Боявся завтрашнього дня, Божої кари та людського осуду. Та найбільше боявся її смерті, бо тоді вже ніколи не зможе обійняти і сказати, як сильно вона потрібна йому…
І нехай, він – грішник, якому немає прощення! І чекає на нього страшна кара, пекельне вогнище… Чи що там іще може бути? Але тієї миті, коли Карина поруч, Сергій не готовий думати про найгірше. Хоч би навіть каміння з неба падало й горіла під ногами земля, він міцно пригортатиме Карину до грудей і вдихатиме щастя. Аж до останнього подиху. Неважливо, чийого саме...
Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
278
