ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»
279Життєві історії
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Галина милувалася своїми грядками… Чудово ж як: і морква росте-буяє, і бурячок уже величенький, із зеленим-зеленим листям, із яскраво-червоними нитками-прожилками, і перець та помідори прийнялися, а що вже зелені: шпинату, базиліку, чебрецю, пастернаку!..
Але по-особливому тішила зір і полуниця. Галинка висадила її ще торік: сусідка Олена Петрівна подарувала розсаду. Розповіла, що то сортова полуниця, ягоди будуть великими, смачними та запашними. І не обманула. Полуниця рясно цвіла, потім почали зав’язуватись ягідки, щодня ставали дедалі більшими, вмощувались боками на розлогому зеленому листі та пухкій землі й достигали на сонці – рожевіли, червоніли, наливалися соком, теплом і літом.
Від праці на землі жінка отримувала багато радості. Галина вже й плани грандіозні виношувала: от достигне полуниця – наварить варення, будуть на зиму солодкі ласощі. Тому щодня, коли поверталася з роботи з міста в село, відразу поспішала до грядочки: а чи дозрівають ягоди?! Перший урожай, перші червоні полунички вони разом із сусідкою Оленою Петрівною урочисто збирали в кошики. А потім удвох готували смачний пиріг із вершками…
І все було б чудово. Та одного вечора Галина повернулася з роботи й не повірила власним очам: грядка з полуницею була стоптана, а ягоди хтось нахабно зірвав-украв.
Жінка роззирнулася: хто ж посмів забратися на її подвір’я, на її грядку і так зухвало скоїти крадіжку? Галину засмучувало не так те, що хтось поцупив стиглі ягідки, а те, як нещадно стоптав кущики…
Звісно, Галинка відразу поспішила до сусідки Олени Петрівни запитати, чи не бачила вона злодіїв, чи не чула чогось. Сусідка заперечила, сказала, що в їхньому селі ніколи досі з грядок нічого не крали. Адже кожна господиня має власний город, і на обійсті кожної родини достигає всіляка всячина. А якщо на городі в Галини й побешкетували діти, то чиї ж вони?!
Отак нічого й не довідавшись, засмучена Галина повернулася додому. А наступного дня… все повторилося. Повернувшись із роботи, жінка знову помітила, що на її грядці побували непрохані гості: зірвали ягідки, що достигли, і знову нещадно стоптали не лише полуничні кущики, а й зелень, що росла неподалік.
– Оце нахабство! – обурювалася Галина в кухні Олени Петрівни. – Злодії зачастили. Два дні поспіль – це вже занадто. Уся моя праця на грядках – намарно.
– Не хвилюйся. Я маю план, – змовницьки підморгнула сусідка. – Завтра я не йду на поле, тому обов’язково припильную твої грядки, заодно й простежу, хто ж то насмілюється навідуватись на чуже обійстя. Впевнена, що то дітлахи… Але треба з’ясувати, чиї вони…
Олена Петрівна дотримала слова. І коли наступного дня Галина повернулась додому, сусідка вже чекала її на вулиці.
– Я таки впіймала злодія. Точніше, побачила, хто нівечить твою полуницю, – переможно склавши руки на грудях, похвалилася сусідка. – Як я й підозрювала, то діти побешкетували. Але не наші, місцеві шибеники, а син нового односельця, який цієї весни купив хату біля річки та переїхав у наше село…
– Цього таємничого незнайомця?! – перепитала здивована Галина.
– Його, його! Я не могла помилитися, відразу впізнала хлопчиська… Щоправда, впіймати не вдалося. Щойно він мене помітив, дременув через паркан, аж загуло…
– Спасибі вам, Олено Петрівно! Піду порозмовляю з батьками цього малого негідника… – промовила Галина й відразу попрямувала до помешкання нових односельців.
Про нового власника хати, що біля річки, в селі майже нічого не знали. Лише було відомо, що приїхав він з іншої області, їздить кудись у місто на роботу і виховує п’ятирічного сина. Про його дружину та інших родичів ніхто в селі не знав, навіть найзатятіші бабусі-пліткарки. Чоловік тримався подалі від людей, ні з ким не спілкувався, здавався замкнутою, мовчазною людиною. Але Галину це не зупиняло: підштовхували образа і злість.
Вона сміливо ступила на подвір’я незнайомця. Біля будинку на лавочці бавився хлопчик. Зі слів Олени Петрівни, саме він і був тим маленьким злодієм, який крав у Галини полуниці. А біля криниці порався батько хлопчика, високий кремезний чоловік. Із привітним виразом обличчя рушив назустріч і цією своєю люб’язністю збив жінку з пантелику.
– Добридень, – витер мокрі руки об рушник. – До нас нечасто приходять гості, але ми всіх радо вітаємо…
«А люди так не вважають», – майнула зла думка в голові Галини, але вголос вона промовила зовсім інше:
– Я до вас у не дуже приємній справі. Річ у тім, що ваш син уже втретє без запрошення навідується на мої грядки. Мені не шкода ягід, тим паче дитині, але хіба не можна просто попросити?! Навіщо вриватися на чуже подвір’я, коли нікого немає вдома?
Чоловік миттю посуворішав:
– Сергійку, підійди-но сюди!
Хлопчик, який, чесно кажучи, не дуже усвідомлював свою провину, підбіг до дорослих. Чемно привітався з Галиною, і жінка, поглянувши в його великі блакитні очі, вже, було, пошкодувала, що поскаржилась на дитя. А якщо йому сильно перепаде від кремезного батька?!
– Поясни, будь ласка, про що каже наша гостя. Коли й навіщо ти крав полуницю з її грядок?
Хлопчик чемно й по-дитячому безпосередньо у всьому зізнався. Розповів, що, поки тата не було вдома, він гуляв селом і побачив великі червоні ягоди на грядці. І так йому їх захотілося полуниць, що переліз через паркан, аби поласувати ними. Завітав на ту грядку ще й наступного дня, і сьогодні зранку.
– Ну бо дуже вже смачно, – закінчив свою розповідь.
Від дитячого зізнання Галина ще більше розчулилась і вже й не знала, куди подіти очі. А чоловік суворо, але делікатно почав пояснювати синові, що той учинив дуже негарно, що залазити на чужі подвір’я та грядки – це злочин, а за нього потрібно відповідати, якщо ж чогось дуже хочеться, треба попросити. Чоловік іще б довго виховував сина, але Галина його зупинила:
– Мабуть, Сергійко вже збагнув, що негарно вчинив, і більше ніколи цього не робитиме. Та й взагалі, ви, напевно, ще нічого не встигли посадити. Я залюбки поділюся з вами саджанцями полуниці. Нехай ваша дружина прийде до мене…
Чоловік помовчав, потім відвів погляд і дуже тихо промовив:
– Ми із Сергійком самотні. Моя дружина, а його мама загинула торік в автокатастрофі…
Галині перехопило подих. До очей підступно підкотилися сльози… Бідолашний хлопчик! Такий маленький, а без мами… А вона тут зі своїми повчаннями… І здалася їй та полуниця…
***
Галина та новий односельчанин Роман відтоді потоваришували. Вже наступного дня розчулена жінка частувала його та Сергійка пирогом із полуницями та вершками. А згодом маленький хлопчик узагалі став частим гостем на обійсті жінки. Тепер уже бажаним та очікуваним! Сергійко тягнувся-горнувся до Галини, а вона дедалі більше звикала до хлопчика і згодом полюбила його всім серцем… А ще…
А ще Галина дедалі частіше ловила себе на думці, що Роман не просто їй подобається, що вона не просто так турбується про нього і його сина. Не просто так, а тому, що кохає…
***
Узимку полуничним варенням Галина смакувала вже в товаристві двох любих і близьких людей – чоловіка Романа та синочка Сергійка… Тепер жінка переконана: нічого в житті не відбувається просто так. І навіть доволі неприємні ситуації часто стають початком чудових життєвих історій…
Дякуємо за вашу передплату онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
33
