ГРИГОРОВЕ ГОРЕ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Наталія Василів

23 січня 22:35

276

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Життєві історії

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Григор ледве перебирав ногами – в голові шуміло, в тілі слабкість, обливало холодним потом, застуда не оминула такого дужого, на перший погляд, чоловіка. Хотів одного – гарячої страви, бажано супу, із цибулиною чи із часником і – в ліжко. Поки піднімався на свій п’ятий поверх, з кожної квартири чув приємний запах їжі. Смакові рецептори підсилювали голод: в обід чомусь не хотілось їсти, а ранішня яєчня давно перетравилася у шлунку.

Постукав у свої двері, бо навіть не міг знайти ключі. Клацнув замок, дружина здивовано підняла брови.

– Нализався?

– Хворий, – буркнув у відповідь. – Дай чогось гарячого.

– Чаю? – примирливо дружина.

– Супу нема? – з надією.

– Нема.

– То приготуй, будь ласка, нашвидкуруч – картоплина, морквина, капуста... – благально.

– Бери й готуй, я маю іншу справу, – кинула через плече.

– Я тебе прошу: приготуй мені вечерю! Суп, гарячий, свіжий! – з притиском.

– Ей, це що за манери?! Маєш он гречку й салат, – дружина підвищила голос.

– Я не хочу гречки, бо не люблю її, я хочу супу! – крикнув і зайшовся важким кашлем.

– Менше курити треба! І взагалі, хто тобі дав право мене пресувати? – жінка зірвалася на крик, аж з іншої кімнати вибіг хлопчина, її син.

– Що, знову? Може, досить? Пресують тут обоє! – грюкнув дверима.

Григор приліг на канапу. Накрився своєю ж курткою, бо не мав сили не те що помитись, а бодай перевдягнутися. Під ковдру не хотів брудним лягати. З коридору від черевиків потягнувся неприємний запах: ноги весь день були мокрі. Просити дружину, щоб увімкнула сушарку для взуття, було марно. Заледве сам підійнявся, заглянув у кухню і вкотре промовив одне слово: «Суп!».

– Що ти діймаєш мене тим супом? Чекай, вода лиш гріється, – жінка з люттю кинула в мийку картоплю.

Григор почвалав у ванну, на ходу буркнувши:

– Можеш нічого не готувати, я вже наївся.

– Та йди ти...

Сів на край ванни, притулився гарячим чолом до холодного кахлю, яким струмком пливла вода – конденсат: дружина нещодавно купалась – он крутить на бігуді мокре волосся. Тобто не на бігуді, а на мотузочки, каже, що так волосся не псується. У неї, в Неоніли, все має бути живим, натуральним і ВСЕ для неї. Григор важко зітхнув. На щоці відчув мокроту. «Конденсат», – подумав, але коли крапля збігла до кутка губ і він відчув у ній сіль, зрозумів, що це сльоза. Його сльоза.

Удруге за життя Григор плакав. Уперше було давно, років зо двадцять тому, коли зрозумів, що назавжди втратив своє перше кохання і вірну дружину – Олесю.

***

...Григор прийшов з війська, і перш за все до дівчат. У школі зірок з неба не хапав, але й не пас задніх. Завдяки харизмі, усмішці, ласкавому слову йому відмінниці виконували домашні завдання й доволі часто ще й контрольні. Отож у 20 років хлопак мав за плечима армію, досвід спокушати й користати. Тому щотижня проводжав додому іншу. Юнки вже й коси одна одній смикали за нього, а парубійко ще більше накручував ситуацію. Поки одного разу не завітав до однокласника, який теж нещодавно демобілізувався. Сиділи вдвох у кімнаті, до них прийшла сестра друга, підліток, на якого хлопці не звертали уваги, бо говорили про своє – про дівчат. Григор хвалився, що змінює їх, як шкарпетки, – щотижня. На що юна Олеся фиркнула:

– Оце від тебе смердить! Бо ж шкарпетки змінюють щодня, а не щотижня! Тьху.

Хлопці спершу оторопіли, а потім голосно розсміялись: а мала має рацію. Того вечора Григор не провів додому жодної дівчини. Бо навіть не пішов до клубу. Йому в голову засіли слова мудрої дитини – смердить! Так, від Григора смердить – хіттю за щораз іншими дівчатами, більшість з яких віддаються йому без спротиву, дурними думками і вчинками.

Наступного тижня Григор поїхав у місто, влаштувався на роботу й подав документи на вечірнє навчання в технікумі. Руки й голова працювали, не покладаючи сил, а серце чомусь рвалося до юної Олесі. Дівчині 15 років, не надто й старий для неї, може, спробувати позалицятися?

Аж за пів року пішов до друга і зробив першу спробу звернути на себе увагу молоденької Олесі. Того ж дня її брат пильно глянув Григорові в очі й твердо відкарбував кожне слово:

– Не смій її зобидити, бо вб’ю власними руками. Зрозумів?

– Не кіпішуй. Я за неї сам будь-кому горлянку перегризу.

Більше до цієї теми не поверталися, бо кожен зрозумів, що інший слів на вітер не кидає.

Григор закінчив навчання в технікумі, Олеся досягла повноліття, і вони щасливо побралися. Знайомі дивувались, як дівчина змогла вплинути на гультіпаку, що він став взірцевим сім’янином. Григор носив кохану на руках у прямому й переносному сенсі, винаймав у місті квартиру, бо дружина теж захотіла здобути освіту. Олеся вчилася, він працював, аби дружина мала все. Все й було, крім діток. Спершу якось не планували, а потім уже й задумались: чому так? Вирішили звернутись до лікарів. Здали всі аналізи й чекали вердикт, хвилювались неабияк. Олеся почала першою важку розмову:

– Якщо причина в мені, то я змирюсь і... і... і відпущу тебе...

– Олесю, я не хочу того чути! Бо я тебе не залишу й не відпущу в будь-якому разі. Або з тобою до кінця, або без тебе смерть.

– Ти збожеволів? – Олеся обійняла чоловіка.

– Без тебе збожеволію напевне!

У кабінет до лікаря йшли з острахом, тримаючись за руки. Ох, якби їм знати, що їх чекає за дверима... За дверима, де змінилося все їхнє життя. Лікарка, така собі жєнсчіна із совковим еталоном моралі, але без медичної моралі про таємницю лікування, відразу гиркнула, махаючи перед носом пари якимось папірцями:

– А ви що хотіли? Після венеричної хвороби мати дітей?

– Хто? Яка хвороба? Що ви ляпаєте? Я зараз викличу головного лікаря! – Олеся нетямилася від люті.

– Хоч обласне телебачення. Нехай твій чоловік розкаже на камеру, які бридкі болячки підхопив від курв!

Олеся з Григором вибігли з кабінету, як ошпарені.

– Григорку, ходімо до головного лікаря, – збентежена Олеся тягнула його за рукав, не вірячи в почуте.

– Ні, кохана, ходімо додому, – чоловік ледь чутно.

– Тобто... Це правда? – Олеся не хотіла вірити.

– Ходімо, вдома поговоримо, – Григор відчув, як на спині виступив холодний піт.

Додому ледве дійшли. Не тримались за руки, як годину тому, не думали про майбутнє, бо минуле перекреслило геть усе.

– Я вилікувався, Олесю. Повір, інакше б не був із тобою. Та й ти б відчула симптоми хвороби, – Григор стояв у дверях. Не смів сісти поруч дружини на одному дивані.

– Коли це було? – Олеся важко дихала, боячись почути ще гірше.

– Вісім років тому, на зустрічі однокласників. Ти тоді складала іспити, тому не пішла зі мною. Так сталося, це все алкоголь... Вибач, дурень дурнем. Ілона все життя полювала на мене, просто домагалась. А тоді... Тоді сталося. Дякую Олегові, що не відпустив мене додому, відвіз до себе, тримав, поки очуняю, а тоді негайно відправив до лікарні. Бо ж Ілона на вечірці після того реготала, що нарешті мені відімстила й тепер у неї є шанс бути зі мною. Олег, єдиний, хто був тверезий, випитав у п’яної Ілони спосіб її помсти. Тому не дозволив, щоб я їхав додому. Я лікувався від тієї болячки, а тобі наплів, що маю травму в інтимному місці, бо мене побили. Так, мене справді побили, якщо ти пам’ятаєш. Я тоді прийшов закривавлений, ти й швидку хотіла викликати. А я боявся йти до лікарні, бо ти могла б там дізнатися про мою хворобу. Після тієї вечірки, вже з діагнозом, пішов до Ілони. Її співмешканець замість відлупцювати жінку, добряче побив мене, але я тобі сказав, що побили незнайомі й украли гаманець. Збрехав,
бо ж лікування вимагало немалих коштів. Ти знаєш все. Тепер тобі вирішувати, – Григорій стояв непорушно.

– Я ж тебе все життя просила про одне – не пити алкоголю! Тільки це. Невже так важко було мене послухати? Тільки це хотіла, тільки це! – Олеся зайшлася плачем.

Григор хотів її обійняти, але побачив в очах такий спротив, що йому не залишилося нічого, як вийти з квартири. Довго блукав подвір’ям, заглядав у вікно, аж коли стемніло, наважився повернутись. Олесі не було. Як і її речей, зате на столику – записка, виведена нерівним почерком: «Прощавай і не думай потрапляти мені на очі».

Перший поверх – вистрибнула з вікна старого будинку. Він пильнував під’їзд, а вона через вікно.

Розлучили їх швидко: ні дітей спільних, ні майна. Григор мав надію, що час згладить гострі кути, перегорить образа, вони ж так одне одного кохали, не може бути, щоб ураз усе забути. Чекав, сподівався, вірив, надіявся і... і не приїздив до батьків у село. Рідні його розуміли, тому відвідували сина самі. Якось мама погладила його русяві кучері, важко зітхнула й порадила шукати собі пару, бо... бо Олеся теж, подейкують, не сама. Григор сіпнувся.

– Швидко ж вона все забула!

– Не суди її. Хотіла дитинку. Ти не зміг, а зараз вона вагітна.

Тримався, поки мама була поруч, щойно за нею зчинилися двері, чоловік гірко заплакав. Це ще пам’ятає, а далі провали й забуття. Пив горілку літрами, організм уже не сприймав, а він далі заливався, бив посуд, бив стіну, приходив до тями, прибирав і знову напивався. Аж поки сусіди не повідомили власниці квартири. Жінка приїхала й наказала негайно звільнити помешкання, інакше викликає поліцію і швидку з психоневрологічного центру. Григор якось там протестував, але чоловік власниці викинув його на вулицю, як шкідливе кошеня.

Григор збирав на тротуарі свої розкидані речі й помітив, що йому допомагає маленька дівчинка.

– Тебе викинули? Як мене з мамою колись? – мала глянула на нього великими очима, пропекла до душі. Щось ніжне й співчутливе ворухнулося до цієї милої дитини:

– Боже, хто ж тебе викидав?

– Татко. Приходив п’яний і викидав, – ангелятко стисло губенята, мабуть, згадало свої кривди.

– А тепер не викидає? – Григор уже подумки гамселив нелюда.

– Ні, бо він помер, – ямочки на щічках виказали радість.

– Тоню! Я скільки разів тобі казала не спілкуватися з чужими людьми?! – миловидна худенька жінка показалася з-за рогу будинку.

– А дядько не чужий, ми часто бачили тут його із жінкою, коли гуляли у дворі. Ти ще якось сказала, що дуже гарна пара. А сьогодні його викинули з квартири, як ото нас колись. Мамо, а візьмімо його собі! – ямочки зашарілись.

Мама ангелятка теж.

– Дружина? – поглянула на розкидані речі.

– Ні, власники. Дружини вже нема, – Григор нагнувся не так зібрати речі, як не показати свого розпачу.

– Не підкажете, де тут можна винайняти тимчасово кімнатку, поки я знайду щось краще? – Григор ніяк не хотів повертатись у село.

– Можете жити в нас! – мала взяла його за руку й упевнено повела до іншого під’їзду. Григор мовчки пішов за малою, за ними так само мовчки попрямувала мама дівчинки...

Вони прожили разом довгих дванадцять років. У них була ідеальна сім’я, дівчатко безмежно любило Григора, називало його татусем. Батьки Григорія не могли натішитися невісткою і щасливим сином, раділи, що є «готова дитина», бо ж
знали, що він не зможе мати власних, лиш не знали причини. Олеся нікому не сказала про його ганебний учинок. Григор за це їй був безмежно вдячним, хоч відтоді ніколи не бачив.

Усе в сім’ї було добре. До певного часу. Що спричинило відчуження – й сам не розумів. Чи то почуття вивітрились, бо й насправді кохав свою дружину, чи той-таки біс у ребро, бо ж
Григор задивлявся на молоденьких співробітниць, чи дружина відчула його зрадливу натуру, але почалися сварки.

Маленька Тоня виросла, поїхала навчатися в інше місто, і у квартирі стало якось нудно. Прісно, сіро. Григор приходив або добряче п’яненьким, або й узагалі ночував у гаражі, звідки не раз дружина доводила його додому.

Григор огризався:

– Ти мене пресуєш своїми: «не пий», «приходь вчасно», «поїж рідкого», «кинь цигарки», «одягни грубий светр», «лягай спати», «не йди», «не їдь», «не говори»!!! Задовбала!

Дружина плакала:

– Хіба тими обмеженнями я тобі хочу гірше? В тебе ж хворий шлунок, який потребує правильного харчування, здорового способу життя. Це я роблю для тебе. І для себе теж: у мене вже був чоловік-пияк, мені вистачить на все життя! Чому ти робиш мені боляче? Ти ж
обіцяв любити мене все життя. Невже це нормально: тим, кого любиш, свідомо завдавати болю? Я ж тебе кохаю, тому хочу, аби ти був здоровим, щоб про тебе ніхто й слова поганого не сказав, що ти п’яниця чи гуляка. Невже ти цього не розумієш?!

– Чому я мушу жити так, як хочеш ти? – зірвався Григор на крик.

– Бо я хочу, щоб тобі було добре! – й собі на підвищених тонах відповіла жінка.

– Хочеш мені добра? Тоді не вказуй, як я маю жити. Зрозуміла? Мені сорок років, я можу мати свою думку, свої справи, свої вимоги? – в Григора побіліли міцно стиснуті вуста.

Жінка безпомічно впала на канапу.

Вони тижнями не розмовляли, лиш коли приїздила додому Тоня, то заради неї цідили декілька слів крізь зуби. Якогось дня дружина показала йому закордонний паспорт, а коли він поїхав до батьків, то повернутись не мав куди. Замки поміняні, речі в кутку, у помешканні квартиранти, а дружина за кордоном.

Григор не надто страждав – переїхав в інший кінець міста до колеги, яка давно була його коханкою. Невдовзі вони офіційно оформили стосунки, на що батьки обох відреагували зовсім не радісно. Але Григор і Неоніла не надто тим переймалися: вони жили далеко від батьків і не планували їздити до них у гості. Спершу все було в них ідеально – нарешті разом, нарешті можна не критись. Проте Неоніла, значно молодша за Григора, виявилася корисливою особою, яка не переймалася здоров’ям чи побутом чоловіка, жінку хвилювала винятково її персона. Ну інколи сина й ніколи Григора. Чоловік зрозумів це надто пізно. У 50 років починати життя з нуля можна. Але перший раз, але аж ніяк не четвертий. Думав знайти контакти своєї другої дружини, з якою йому було затишно, спокійно, впевнено, але Тоня не відповідала на його дзвінки, а згодом теж поїхала до матері за кордон. Зустрів колишню тещу, пройшла повз, не відреагувавши на його привітання. Від спільних знайомих дізнався, що його (вже не його) дружина за кордоном вийшла заміж. Іспанець, у якого працювала, зробив їй пропозицію після того, як його син одружився з Тонею.

Для Григора всі мости спалені.

Тому він сидить у ванній кімнаті майже годину, до нього ніхто й не заглядає, чи хоча б живий. Пригадав такий же випадок, коли друга дружина виламала двері, бо ж не відповідав на її голос. Григор іще тоді накричав, сказав, що йому треба особистого простору, на що дружина винувато закліпала очима: «Я ж
переживала за тебе»...

Тепер за нього ніхто не переживає. Бо він, виявляється, тут усіх пресує. Бумеранг повернувся. Поки що лиш словами. Але на горизонті виднівся інший – діями. Відчув, що Неоніла його зраджує...

Дякуємо за вашу передплату онлайн!