ГРИБНА ЛИХОМАНКА

– Саме так і було, – кивнула Поліна й аж сама здивувалась, як завдяки цьому діалогу побудувалась така собі історія.

Насправді ж у неї сьогодні день народження. Зазвичай дів­чина любила цей день проводити якось по-особливому: то влаштовувала вечірку на якійсь новій локації, то дарувала собі якийсь цікавий відпочинок, як-то прогулянка катером чи екскурсія в незнане місце. Але з переїздом зі столиці все трохи змінилося. По-перше, через нестабільну ситуацію довкола взагалі важко було щось запланувати, по-друге, усі найкращі подруги тепер перебували в різних куточках країни та за її межами. Але Сашко пообіцяв їй особливе святкування. Він не уточнив, хоча що там казати: дівчина звикла, що він змінює свої плани на ходу. Вже дорогою хлопець зізнався, що запланував пікнік біля водоспаду, і Поліна уявила, що не тільки вона, а й комарі повечеряють її оголеним тілом цього вечора. Та за якусь мить усе круто повернулося: Сашко отримав дзвінок і швиденько придумав, як залагодити свої справи:

– Розумієш, мені терміново треба зустрітися з однією людиною. Почекай мене, он ліс, погуляй, гриби позбирай, а я все залагоджу якнайшвидше і приїду по тебе.

І поки дівчина оговтувалась від почутого, автомобіль уже виконав розворот. Спершу вона не хотіла відходити далеко, але потім збагнула, що дівчина, яка ходить від дерева до дерева біля дороги – така собі картина. Аби скоротати час, приглядалася до грибів, які наче навмисне вибігали їй під ноги, фотографувала їх. І поміж тим їй ставало шкода себе, наче бідну сирітку, яку зла мачуха вигнала з дому. Й не помітила, як зайшла у глиб лісу і вже не знала, як повернутися туди, звідки прийшла.

– Оце ллє, – перервав її роздуми Роман. – Якщо тут так, то й не уявляю, як там, ближче до циві­лізації.

Надворі лунала грозова симфонія. Височезні дерева виконували свої партії, заломлюючи віття, а невидимий диригент вимагав ще більше емоційності. Поліна попросила в Романа його телефон, швидко набрала з пам’яті номер Сашка, проте на тому кінці їй так і не відповіли. Звісно, він же не відповідає на дзвінки з незнайомих номерів.

– Навіщо вам дрова? – здивувалась, коли побачила, що Роман несе кілька полін.

– Ну як: згадайте казки – лісова бабуся завжди топила піч. А я – лісовий дідусь, – чоловік пройшов повз дівчину до каміна. – Та не бійтесь, я вас не скривджу. Просто хочу розпалити вогонь, похолоднішало ж як-не-як.

А Поліна не хотіла нічого. Ну як, не зовсім нічого, а якомога швидше дістатися своєї оселі і забути цей день. Звісно, батьки думають, що їхня доросла донька весело святкує, а Сашко… Цікаво, чи хвилюється він за неї зараз? Але ж у глибині душі вона розуміла, що жодні надумані виправдання його поведінки недоречні. І це боліло більше, ніж невідсвяткований день народження.

– Романе, а ви можете мені допомогти дістатися міста? – Поліна відкинула роздуми.

– Можу, хай лиш гроза вщухне, бо якесь таке розвезлось… Дорогою, може, й кошик ваш з грибами знайдемо. Бо вийде, що ви й у лісі не були.

Роман вийшов, а дівчина, відчувши тепло, присіла ближче до каміна й простягнула руки.

– Прошу до авто, – чоловік кивнув у бік дверей. – Спробуємо все ж таки виїхати.

Поліна з ентузіазмом юркнула в автівку і пристебнула пасок. Швидше б переступити поріг дому і забути цю дурну пригоду назавжди. Автівка, наче досвідчена мандрівниця, прорізала лісові сутінки. У Поліни навіть настрій від того поліпшився і вона вирішила дізнатися більше про свого рятівника:

– Подобається вам жити в лісі?

– А ви думаєте, що я в засланні? – усміхнувся Роман.

Його історія під стукіт крапель була схожа на розділ аудіокниги. Служив, втрачав побратимів, дивом виживав, коли повернувся додому, дізнався, що дружина пішла до іншого. І от тоді чомусь серце не витримало: вперше опинився на лікарняному ліжку.

– От тобі й маєш, – чоловік задивився у вкрите краплями скло та вийшов з автівки. Дівчина побачила, що на виїзді з лісу, вже на самій дорозі, буря кинула просто на дорогу два величезні дерева. Зелені гілки на кремезному стовбурі безпомічно мокнули під зливою.

– Не проїдемо, – пояснив Роман, сівши в авто. – Тут треба трасу прочищати, а це справа не кількох хвилин і не цієї пори доби.

Поліна заплющила очі.

– Поліно, ну не переживай, – чоловік узяв її за руку. – Ми повернемось, дочекаємося ранку і все владнаємо. Хочеш, я в машині спатиму? От я телепень, без твого дозволу перейшов на «ти».

Роман і сам засмутився з побаченого. По-перше, йому було шкода дівчину, а по-друге, шкода зламаних дерев, шкода водіїв і їхніх пасажирів, що не зможуть вчасно дістатися потрібних місць. Відтак запропонував Поліні скористатися своїм телефоном і вона швиденько настукала повідомлення батькам, мовляв, «святкую за містом, через грозу заночуємо з дівчатами тут». І, отримавши у відповідь побажання доброї ночі, трохи заспокоїлась.

– Грійся біля каміна, а я приготую вечерю.

Поліна не відповіла, але якийсь дивний внутрішній спокій змінив хвилювання в душі. Роман розповідав про себе, нарізаючи смужками картоплю.

– …ну і після перенесеного інфаркту до побратимів я вже не повернувся, а у квартирі залишилась жити колишня дружина із сином та новим чоловіком. Я якось у ветеранському хабі обмовився, що радше б у лісі жив, від людей подалі, а тут раз – і вакансія лісничого знайшлася. А ти чим на життя заробляєш?

Поліна, відчувши аромат смаженої картоплі, аж почервоніла і відмовитись від вечері вже просто не могла.

– Я ілюструю книги, здебільшого дитячі. До повномасштабного вторгнення жила у столиці, бо хто ж не мріє про життя в Києві?

– Я, – перебив її чоловік.

І вони дружно розсміялися. Після вечері ще трохи говорили, і Поліні стало навіть незручно, що вона почала їхнє знайомство з брехні. Тепло каміна й монотонне завивання бурі за вікном заколисали не гірше від спеціальної мелодії…

– Прокидайтеся, панянко, чи ви вже плануєте тут залишитись?

Поліна здивовано примружила очі. За вікном перші промені вранішнього сонця вимальовували зайчиків. Нічого так вона задрімала, а Роман, виходить, укрив її пледом. Та де ж він був?

– Сонце лиш вийшло, я поїхав, щоб порізати повалене. Долучилися ще люди з придорожніх сіл, тож дорога чиста, можу відвести тебе додому.

Поліна уважно спостерігала, як Роман, зупинившись біля людей, котрі доприбирували дерева, давав їм якісь поради. Було в ньому щось таке цікаве, істинно чоловіче.

– Тепер ти знаєш, де треба збирати гриби і де в разі чого зварять каву, – усміхнувся чоловік, коли Поліна попросила зупинитися.

– Дякую тобі, – усміхнулась у відповідь…

Перш ніж дівчина зібралась посварити Сашка, він сам пішов у наступ. І його не дочекалася на місці, і телефон не відповідав. Тож, аби ще більше не злити його, дівчина приховала факт ночівлі в лісовій хатині, натомість вигадала історію, як спіймала автівку і поїхала з початком грози, а вдома просто заснула.

І вона почала переконувати себе, що то дійсно був сон. Ну що не видасться людині, яка заблукала?.. Але чомусь ці спогади її гріли так, наче згадувала відвідану в дитинстві лялькову виставу.

Сашко отримав омріяне підвищення. Таке ж обов’язково треба відсвяткувати!

– Зараз налетять, що одні воюють, а інші святкують. А тут тиша, навіть заспівати можна, – прокоментував чоловік, коли вони вже прямували дорогою з друзями у таксі.

– У лісі, на галявині? – дівчина почервоніла, впізнавши знайомий маршрут. – Невже немає іншого лісу, лиш цей?

– Чому ж, я нещодавно познайомився з одним чоловіком: залагоджував деякі справи, а він колишній військовий. Словом, у нього там мангал і все таке.

Дівчина відчула непереборне бажання вийти з авто. Проте на місці власника не виявилося, та й Сашко сказав, що він і домовився приїхати, коли того не буде. Час летів непомітно, компанія щед­ро ласувала соковитим м’ясцем з грилю, але дівчина постійно озиралася і здригалася від шурхоту. Коли вже зовсім стемніло, здаля блиснули фари знайомого авто.

– Може, ми додому збирались би? – прошепотіла на вухо Сашкові.

Роман вийшов з авто, оглянув компанію, привітався. Дівчина хотіла сховатися подалі від його погляду. Проте чоловік не видав, що вони знайомі.

– Я хочу вже додому, – повторила знову.

– То можеш іти, – Сашко перехилив чарку. – Ти ж навчена.

Він голосно розсміявся й почав розповідати всім історію, як Поліна у свій день народження з лісу додому діставалася. На очах дівчини забриніли сльози, і вона відійшла убік.

– Я думаю, ви вже достатньо відпочили, – Роман зупинився біля Сашка. – Час додому.

Компанія знітилася, але швидко зрозуміла натяк господаря. Вони й самі вже відчували, що вечір затягнувся. Хтось викликав таксі.

Дівчина стояла осторонь, дивилася на чоловіка, який так спокійно й упевнено втрутився там, де інші й не подумали. У його погляді не було ані докору, ані зверхності, лише тихе розуміння й сила, що давала відчуття безпеки.

– Нумо, Марино, збирай тут усе, ти ж додому хотіла, – захмелілий хлопець вказав на стіл.

Дівчина обернулась до Романа. На його обличчі вимальовува­лося здивування і смуток.

– Романе, я поясню…

Таксі під’їхало, і компанія почала розсідатися. Хтось сміявся, хтось прощався на ходу. Дівчина ж відійшла до ґанку лісової хатини.

– Тобі особливе запрошення треба, Марино? – дорікнув Сашко. Її сьогоднішня поведінка його злила неабияк: весь вечір вона сиділа з незадоволеним обличчям, а алкоголь лише підбурював емоції.

– Я не поїду, мене відвезе Роман, – відповіла.

– Ти що, серйозно? – хлопець різко спитав, тримаючи дверцята відчиненими.

– Так, – тихо проказала.

Сашків погляд ковзнув від неї до лісничого. Усвідомивши, що вони вже знайомі, молодик раптом відчув ревнощі й роздратування.

– То чи не цей чоловік вивіз тебе тоді з лісу? Оце так зустріч, правда? А може, ти на два боки встигала, га? – різко промовив.

– Я… – дівчина почала пояснювати, але слова загубилися в повітрі.

– Нічого не хочу чути! – Сашко зачинив дверцята, не чекаючи відповіді. Двигун завівся, таксі рушило, а дівчина залишилася стояти, ображена й засмучена.

– Так, Романе, насправді я Марина. Просто боялась назвати своє ім’я незнайомій людині. Пробач, будь ласка, я про це дуже шкодую.

Роман підійшов тихо, накинув їй на плечі ковдру і поглянув так, ніби все розумів без слів. Вона відчула спокій – минуле відступило, і тепер була готова зробити свій вибір.

– А ще ти ніяка не грибниця! Думаєш, я сам не здогадався. Все розумію, Марино. Я хоч тобі не брехав ні в чому, але теж зі своїми ранами. І попри все, так хочу вірити тобі.

Вона обернулася на дім, де вперше відчула себе в безпеці, і зрозуміла: правильний шлях – попереду.

Роман мовчки простягнув руку. І в цьому простому, стриманому жесті було більше сили й підтримки, ніж у всіх обіцянках, які вона чула раніше.