ГРА

Людмила вийшла з під’їзду. Вулиця зустріла її прохолодою та осіннім дощем. Жінка любила осінь, незважаючи на те, що надворі вогко. Дехто говорить, що з початком осені зупиняється життя. Людмилі здавалося навпаки, що лише з настанням вересня розпочинається її сезон. Жінці подобалося ходити вулицями рідного міста, насолоджуватися легким осіннім вітром, споглядати жовтизну опалого листя. З осінню в Люди було пов’язано дуже багато спогадів: одруження, народження двох дітей та й, власне кажучи, початок її життя, вільного життя.

Попереду були вихідні. Жінка хотіла приготувати особливі страви для своїх дітей. У робочі будні було мало вільного часу, щоб присвятити його дітям. Людмила вдихнула на повні груди доволі холодне повітря, усміхнулася і зробила декілька кроків від будинку. На мить боковим зором вона вловила постать у капюшоні, що попрямувала за дитячий майданчик. Силует здався жінці досить знайомим, і щось на підсвідомому рівні її здивувало. Все відбулося настільки швидко, що інтуїтивно Людмила зрозуміла: страхи нікуди не поділися, а всесильно засіли в її розумі, пам’яті та крові.

Але це б означало, що Люда здалася, втратила контроль над ситуацією. А цього жінці зовсім не хотілося. Для себе вона дійшла висновку, що ніхто ніколи не має права розпоряджатися твоїм життям, заганяти тебе в рамки, змушувати відчувати страх, впливати на твої думки. Але щось спонукало Людмилу поглянути туди, куди пірнула знайома постать. Жінка хотіла переконатися, що їй усе здалося, привиділося, як це було сотні тисяч разів за останні вісім років. Майданчик був порожній. Люда видихнула. Попрямувала до крамниці.

Удома готувала ароматний сливовий заливний пиріг для двох своїх дітей: старшого Михайла та молодшої Яринки. Скільки разів жінка уявляла у своєму нелегкому житті, як спокійно готуватиме вечерю для власних дітей.

Отак звично і буденно, щоб лунала приємна музика, за вік­ном шуміло місто, а на душі був затишок. Та її спокій вкрав чоловік. Людмила заварила собі каву. Хоч як намагалася відганяти думки, спогади оволоділи нею. Дивно, чому пам’ять зберігає до найменших подробиць ті моменти життя, які хотілося забути чи не найбільше. Хвиля відчуттів, пов’язаних зі спогадами, накрила жінку. Пізній вечір, холодна вечеря – на столі, заплакані діти та розгублена ВОНА. Уже зараз Людмила неспроможна була згадати, чи то була вона, чи тільки її тінь, чи, можливо, примхлива пам’ять виокремила епізоди її найстрашніших моментів. Олег вкотре затримувався на роботі…

Як стало відомо згодом, тоді він не затримався, а зник безвіс­ти. Як сотні тисяч людей у всьому білому світі. На той момент Людмилі здавалося, що це якась прикра помилка, її Олежик неод­мінно знайдеться. Мине доба чи максимум дві – й обов’язково пролунає телефонний дзвінок, вона дізнається, що з її чоловіком сталася неприємність, він потрапив у ДТП після того, як йому стало погано... Людмила чимдуж кинеться до лікарні, де обійме найдорожчого у світі чоловіка. Та телефон уперто мовчав, Людмила ж затято вела самостійно пошуки. Вона зателефонувала у всі бригади «швидких», які існували в місті, у всі лікарні, оббила пороги всіх моргів, обірвала телефонні лінії всіх друзів та знайомих, колег безвісти зниклого чоловіка. Якби на той момент відчай не затьмарив жінці розум, вона б зрозуміла зі слів колег та друзів Олега, що він був непростою людиною, не тим, за кого себе видавав.

За три місяці марних пошуків Людмилі вдалося опанувати себе і знайти першопричини зникнення коханого. Вона розуміла, що всьому є об’єктивне пояснення. Жінка не одразу помітила, що за її будинком, та й за нею самою, вели спостереження. Ніби у фільмах із 90-х років. Найбільше Люду дратував найближчий друг Олега Геннадій, який уперто мовчав, хоч і напевне про все знав. Тільки сльози відчаю змусили дружину Геннадія Ольгу підказати згорьованій Людмилі, що її чоловік Олег мав проблеми з картковим боргом, а отже, з азартними іграми.

– Ні, ні! Це якась помилка. Мій Олег і азартні ігри – це нонсенс, – відмовлялася вірити жінка.

– Як знаєш, Людо! Хочеш – вір, хочеш – ні, це твоя справа, але більше сюди, я прошу тебе, не приходь. Допомогти ми тобі наразі нічим не зможемо, а зай­ві проблеми нам ні до чого.

Ошелешена новиною про залежність від азартних ігор чоловіка Людмила почала шукати докази його негідної поведінки. Правда не змусила себе довго чекати: вилізла там, де ніхто не очікував. Виявилося, що Олег замість нічного чергування у службі таксі проводив вечори в місцях азартних розваг. Тільки тоді Людмилі стало зрозуміло, чому заробітки варіювалися час від часу. Після однієї ночі роботи їхній родинний бюджет наповню­вався кількома тисячами, а після іншої чоловік повертався із чергування розлючений, без жодної копійки. Говорив: «Це все нездорова конкуренція», а інколи пояснював свій поганий настрій зламаним автомобілем. На той момент жінці здавалися його слова правдивими, адже вона не знала про залежність коханої людини. Інший бік медалі просто приголомшив Людмилу. Вона звернулася до відділку поліції, де спробувала пояснити ситуацію. Однак дільничний інспектор попередив жінку про те, що картковий борг так легко не списують, інколи їм навіть доводиться забирати життя гравця. Гроші потрібно буде повернути обов’язково, та ще й із відсотками. Такі вже реалії азарту.

– Забирати життя? – злякалася Людмила. – Ви гадаєте, що мого Олега вже немає серед живих? Ні, ні, ви помиляєтесь. Я думаю, що його десь утримують задля повернення заборгованих коштів. Про який борг може йтися, якщо це незаконно?

– Жіночко, йдіть додому! Чекайте на дзвінок, вони вийдуть на вас самі. Будуть погрози – звертайтеся. Вашого чоловіка занесено до загального реєстру зниклих безвісти. Але я б вам радив якнайшвидше забирати дітей і виїжджати до іншого міста. Хоча такі люди, з якими зв’язався ваш чоловік, знайдуть вас навіть на іншому краю географії.

Для Людмили почалося пекло. Дедалі частіше жінка стала помічати, що речі в її квартирі лежать не на тих місцях, на яких вона їх залишила. Одного дня Люда зауважила, що замок їхнього помешкання було замкнено на два оберти, хоч вона його зачиняла на три. Що чорна автівка днює і ночує біля вікон її квартири. Що в телефоні дедалі частіше вона чує чуже дихання, навіть під час розмови з мамою. Отже, його прослуховували. Щоб не збожеволіти, жінка всіляко вдавала, що все добре. Навіть після того, як вони повернулися додому і в їхній квартирі царювали хаос та безлад, вона зуміла переконати своїх дітей, що це вона шукала вдень загуб­лені документи. Однак уночі, заховавшись у ванній кімнаті й увімкнувши воду, голосно ридала від безвиході. Боялася навіть найближчим та найдорожчим людям – батькам – розповіс­ти про все, що відбувалося в її родині. Хвилювалася, що своїми діями може нашкодити дітям. І недаремно хвилюва­лася. Одного вечора, коли Люда поверталася з роботи, біля її під’їзду на неї чатувало двоє. Без зайвих слів жінка зрозуміла, що прийшли по її душу. Хоча навіщо їм її душа? Їм були потрібні гроші, яких у Людмили не було. Жінка спробувала пройти повз, але двоє кремезних гевалів заштовхали її в автівку.

Церемонитися та бити поклони ніхто не став. Людмилі дали три доби – сімдесят дві години, упродовж яких вона мала повернути чоловіків борг. На той момент сума була з п’ятьма нулями. Аргументи були вагомими. Чоловіки чітко дали зрозуміти, що ці три місяці їм були потрібні лише для того, щоб переконатися, що жінка справді не знає, куди подівся її чоловік. А, як виявилось, вона не знала навіть про його захоплення азартними іграми. За словами цих здорованів, Олег десь заліг на дно, імітуючи власне зникнення, а свою сім’ю кинув на поталу. Та, відверто кажучи, цим двом головорізам було байдуже, як складеться доля Олегової родини. Вони попередили, що можуть улаштувати показове дійство для інших не менш азартних любителів карткової гри, щоб продемонструвати їм, що може бути з боржниками. Втікати марно. Знайдуть.

Людмила до останнього не вірила, що все це відбувається з нею. Як міг Олег, її чоловік, батько їхніх спільних дітей, учинити з ними так? Від безвиході жінка звернулася по допомогу до батька. Завжди серйозний, зовні спокійний тато мовчки вислухав розповідь доньки, не поставивши їй жодного зайвого запитання.

– Я завжди знав, що твій Олег покидьок. Щось у ньому було підле. Скільки в нас є часу? – запитав так, ніби йшлося про час до вирушення потяга.

– Менш як три доби... Вибач мені, таточку! Але я справді не знала, куди мені йти. Якщо я не поверну цей борг, вони обіцяють катувати моїх дітей, а цього я точно не переживу.

Люда шукала. Шукала з останніх сил гроші, позичала в колег, сусідів, друзів, знайомих. Не знала, як віддаватиме ці кошти і коли зможе вилізти з цієї боргової ями, та розуміла, що стрілки годинника невпинно рухаються вперед. Мине ще декілька годин – і ті двоє обов’язково повернуться, але цього разу зустріч буде менш приємною. Бідолашні батьки. Немолоді люди зуміли зробити неможливе. Менш аніж за дві доби вони продали автівку, будинок та дачу, на яку збирали мало не пів життя, не думаючи про те, де їм зустрічати ранок наступного дня. Олегові ж друзі вперто не брали слухавки, не відчиняли дверей, у які жінка стукала, сподіваючись на допомогу.

Людмила зрозуміла, що залишилася сам на сам і підтримки годі шукати десь, окрім у батьків. Чутка йшла містом. Дедалі менше було охочих людей позичити Людмилі бодай мінімальну суму. Звинувачувати їх було марно, адже жінка розуміла, що захмарні гроші зможе віддати не так швидко. Діти? Діти раділи неочікуваному переїзду бабусі й дідуся до їхньої двокімнатної квартири. Це єдине, що залишилося в Людмили. Її золота обручка, мамині сережки, дідів срібний годинник, синів ноутбук – усе здали в ломбард. Жінка ці дні не їла, майже не спала, боялася кожного поруху за вікном, її підкидало від телефонних дзвінків. У грудях пекло від образи на зниклого Олега, який, безсумнівно, знав про наслідки свого зникнення.

Потрібної суми так і не вдалося зібрати. Настав час Х. Уже знайома темна автівка стояла біля під’їзду їхнього будинку. Людмила сиділа в кухні й відчувала аромат цигарок, які смалили ці двоє горлорізів, а те, що вони можуть перерізати горло, навіть не сумнівалася. За себе не боялася. Переживала за дітей та батьків, які були її ахіллесовою п’ятою. У руках тримала пакет з неймовірно великою сумою грошей, яку вдалося зібрати за надзвичайно короткий термін. Але однаково не вистачало. Людмилі було боязко...

Як сьогодні, пам’ятала усмішку одного з візитерів. Нахабна, зверхня та зухвала усмішка здавалася Людмилі в той момент вискалом хижака. Він знав, що в його руках – доля цієї беззахисної, нікому не потрібної жінки. Знав і користувався цим. Намагався принизити її, вхопити за непристойні місця, натякав, що борг можна віддати іншим способом. А ще реготав, гидко і хтиво. Бризки слини долітали до обличчя Людмили. А вона, зціпивши зуби, намагалася скласти в останній момент план, бодай малесенький план, який міг би урятувати життя її дітей.

– Я хочу поговорити з голов­ним, – як ніколи рішуче, впевнено промовила Людмила.

– Ти, ципо, нічого не переплутала?! – огидно засміявся вибивач боргу. – Ти нам бабки торчиш, ще й намагаєшся диктувати свої умови?

– Я хочу поговорити з голов­ним! – наполягла. – Ви лише виконавці. Мені ж потрібен той, кому заборгував мій чоловік!

Спочатку була розмова телефоном, пізніше – зустріч, не сказати, що приємна, спроби залагодити ситуацію та бодай якось відтермінувати повернення боргу.

Жінка досі не знає, які вищі сили потурбувалися про її порятунок, але їй вдалося домовитися про виплату боргу з величезними відсотками упродовж п’яти наступних років. Інакше розправи було не оминути, і стосувалася б вона її дітей.

П’ять років. Хтось за цей час встигає народити одну, дві, а то й три дитини, хтось здобуває ступінь магістра, дехто здійснює подорож навколо світу, ще комусь вдається виплатити іпотеку за нерухомість, придбану для своєї родини. Людмилі ж довелося за п’ять років навчитися думати, жити й рухатися вперед заново. В неї не було слів «не можу», «не хочу» чи «втомилася». Жінка брала будь-який підробіток, не цуралася ніякої роботи. Гарувати Люда не боялася, найбільшим її страхом був дзвінок. Так, вона боялася, що зателефонує Олег. Спробує вийти на зв’язок. У підписаному договорі був великий пункт, згідно з яким, якщо чоловік-втікач спробує встановити зв’язок з рідними і Людмила не повідомить вчасно про це зацікавлену сторону, її очікує суворе покарання. Двоякі почуття роздирали душу Людмили. Адже вона дуже хотіла вірити, що з її Олегом справді сталася якась неприємність і він просто не зміг її вчасно попередити, адже всі ці роки кохав її й не міг би заподіяти їй шкоди. Хотіла думати, що його просто підставили, він не був азартним гравцем, не міг ось так просто заставити життя власної родини, отримавши натомість коротку мить виграшу. Але водночас Людмила починала ненавидіти свого чоловіка. За всі ті страждання, за сльози, за сиве волосся свого татка, за виплакані очі мами, за косі погляди, які супроводжували її в усьому місті, хоч куди б вона йшла, за страх засинати і прокидатися, за боязнь відпускати дітей до школи. Згадувала, як у перші дні нестримно чекала на дзвінок від Олега. Тепер же вона сподівалася і молилася всім святим, щоб він не зателефонував, адже знала, що її мобільний – на прослуховуванні, а квартира – під постійним наглядом. До останнього не вірила, що ось так легко вони її відпустять. Можливо, їм подобалося бавитися з нею в піжмурки і мати виграшні позиції в цій грі. Але Людмилі було не до ігор...

Одного місяця жінці не вда­лося виплатити потрібну суму, тож її викликали на розмову. Люда сподівалася, що просто зросте борг, так би мовити, пеня. Та господар ситуації іншого, а саме близькості забажав від жінки. Навіщо це було йому потрібно? Щоб вкотре довести свою силу?