ГОРІШКИ

Ольга Григорівна назбирала за дня сухих гілок з ясеня, добре, що вітер наломив і сусіди не побачили. Занесла у старому відрі до хати, в сінях знайшла газети від часів передвиборчої агітації. Миші не встигли поточити, тож буде чим розпалити в грубі. Ще б сірники де знай­ти. Перешукала в усіх місцях, де вони зазвичай сушились, – нема. Зате знайшла важку чавунну форму для випікання горішків. Точніше, не лише горішків, а й грибочків і шишок. Пригадала, як у дитинстві такими солодощами тішила її бабуся.

У крамницю по сірники однаково потрібно буде йти, а ще б купити хліб і до нього. Ну, і якщо вже таке, то й заодно інгредієнти для випікання горішків. З острахом відкрила інтернет, чи є мережа – є! Знайшла рецепт, не треба шукати пошарпаного заяложеного зошита, коли в неті є все. Поспішила в крамничку, бо вже он вечоріє, хто знає, доки відчинена, та й ходити самій у сутінках не дуже хочеться. Повернулась за пів години з повною торбою провізії, купувала таке, що не зіпсується без холодильника.

Давно не палена плита диміла, мокрий хмиз шипів, але врешті вогонь виявився сильнішим за дим і вологу. Повітря нагрілось, а отже, стало тепліше й жінці. Поставила чайник з водою і взялась місити на горішки. Яйця, маргарин, цукор, трішки соди – найпростіший рецепт, за яким і бабуся пекла.

Тільки тоді яйця були домашні, замість маргарину – смалець, та й борошно теж своє, а ваніліну не було. За пів години Ольга Григорівна розклала рум’яні вироби на тарілку, аж сама залюбувалась ними. Вогонь заледве жеврів, добре, що чай із вишневих і малинових гілочок встиг закипіти. Налила в алюмінієвий кухлик, узяла його руками, грілась. Зверху на грубу кинула ковдру, збоку на крісло примостила подушку – нехай теж гріються, ну, і щоб вивітрити застояний запах необжитої хати. Скільки їй доведеться тут бути? День, два, тиждень максимум. А далі мусить повертатись у місто, бо там її робота, там її дім. Заплакала. Дім там, де тепло і затишок, куди хочеться повертатись, де кожна дрібничка серцю мила. А що в неї? Гуртожиток, де кожен живе своїми вподобаннями і не має наміру ділитись із сусідом ні думками, ні намірами. Ну, що ж, діти дорослі, мають право на особисте життя, а чоловік... Чоловік, мабуть, теж має своє особисте життя поза стінами рідного помешкання. Останнім часом підозри лиш посилювалися – Любомир приходив додому пізно, вперто мовчав, ігнорував її як жінку.

Ольга Григорівна просто втомилася від такого життя. Тому взяла тижневу відпустку власним коштом, нічого нікому не сказала й поїхала в село до бабусиної хати. Мама наполягала продати її, бо ж міська жінка ніколи не розуміла села. Ольга зберегла хатину як спогад про щасливе дитинство і останню пам’ять про батька, який тут народився і помер. Оля навіть не була на його похороні – якраз подорожувала під час медового місяця. Знала, що батько смертельно хворий, тому й із весіллям поспішали, щоби «встигнути». Встигли, лиш Оля не встигла попрощатися з татом. Усе життя картала себе, що подорож треба було відкласти. Якби ж то знати!

Мама після роковин за батьком удруге вийшла заміж, пішла жити до свого обранця, якого знала давно: «Яка там любов у моєму віці? Просто є шанс не заважати дітям!». Проте немолода пара щиро дивилась у вічі одне одному й ніжно трималась за руки. Ольга тепер такого віку, як тодішня її мама і їй іще хочеться бути не лише комусь потрібною, а й бажаною і коханою. Крім обов’язків, жінка хоче відчути теплоту чоловічого плеча і щирого ставлення від дітей. Хіба це багато? Стало себе невимовно шкода, такий сум охопив, що аж знову заплакала.

За схлипуванням і не второпала, що хтось тарабанить у вікно, перелякалась не на жарт, адже сама в хаті, сусідів поруч нема. Грюкання повтори­лося. Діватись нікуди, хтось уже побачив її. Ввімкнула на дворі світло і якомога голосніше крикнула у вимкнений телефон: «Любомире, не барись. Коли будеш? За декілька хвилини? Їдь швидше, бо до мене якісь злодії лізуть!». Мабуть, під вікном почули її розпачливий заклик, бо... дуже голосно розсміялись і пішли геть. Ольга думала, що до ранку з переляку не засне, сіла біля теплої груби в широке бабусине крісло і... прокинулась аж на світанку. За вікном світило сонечко, хмари розійшлися, на душі стало веселіше. Якби не нічне жахіття, то було б узагалі чудово. Ольга вийшла на подвір’я, щоб дослідити, хто ж то вчора до неї добирався, ніяких доказів, вийшла за хвіртку й обімліла – на дорозі стояла машина її чоловіка. Не повірила власним очам, аж рукою їх потерла. Підійшла ближче, чоловік спав, скоцюрбившись на задньому сидінні. Тепер уже Ольга тарабанила у вікно. Любомир прокинувся, побачив дружину, розплився в усмішці.

– Доброго ранку. Запросиш до хати, бо щось я тут замерз?

Мовчки зайшли. Ольга взялась розпалювати грубку. Десь за годину чайник закипів, а в подружжя ніби замерзли роти, жодного слова не сказали одне одному. Жінка поставила на стіл учорашні горішки і літ­ровий кухлик чаю.