ГОРДІ ТЕЖ ПЛАЧУТЬ

– Вирушає автобус за маршрутом Тернопіль – Одеса. Щасливої дороги!

Отже, Одеса. Доля сама вибрала напрямок.

Спочатку Оля знайшла недороге житло, а потім почала шукати роботу, бо гроші мають властивість закінчуватися. Згодом улаштувалася на роботу продавцем у магазині.

Щодня жінку діймала одноманітність:

– Добрий день. Пакет потрібен? У вас є картка нашого магазину? Бонуси збираєте?

Повертаючись після роботи додому, Ольга побачила ще молодого, але вже із сивиною в чуприні чоловіка, який намагався підвестися з лавки, але не міг. Не тримали ноги. «Мабуть, ти, друже, перебрав з алкоголем. Пити менше треба», – з докором подумала жінка, бо з дитинства не любила п’яниць.

– Допоможіть мені підвестися, – звернувся до неї чоловік.

– Ще чого? Сам, голубчику, сам.

Ольга пішла своєю дорогою і навіть не глянула на чоловіка. Вночі їй наснився незнайомець, що просидів до ранку на лавці. Схвильована, виглянула з балкона, але у дворі нікого не було. Просто поганий сон, втомилася на роботі.

За декілька днів Ольга зайшла ввечері в під’їзд і знову зустріла цього незнайомця. Він сидів на сходах, а поруч – сумка. Ніяк не оминеш.

– Знову напився? Розсівся на сходах – ні обійти, ні об’їхати. Міру в алкоголі треба знати! – накинулася на нього Ольга, в якої за останні дні, проведені на касі, почали здавати нерви.

– Вибачте. Я взагалі алкоголю не вживаю. Допоможіть підвестися, будь ласка, – спокійно промовив чоловік і подивився на неї волошковими очима.

Справді, перегаром від чоловіка не тхнуло, а навпаки, віддавало дорогими парфумами. А очі… Які очі? Погляд проник Ользі в саму душу. Такі очі не брешуть. Підійшла, допомогла підвестися, заодно підхопила сумку.

– Вам на який поверх?

– На третій. Дякую вам. Далі я сам.

Наступного дня Ольга постукала у двері на третьому поверсі:

– Доброго ранку! Вибачте, ми навіть не познайомилися вчора. Мене звати Оля, а вас?

– А мене Євген. Проходьте, не стійте в коридорі. Каву питимете? Щойно заварив.

– Дякую. Іншим разом. Сьогодні поспішаю на роботу. Можливо, я зможу вам чимось допомогти? Скажіть, що купити, то я після роботи занесу.

Ольга щодня почала заходити до Євгена – це стало закономірністю її повсякденного існування. Жінка вже не уявляла свого життя без турботи про цього чудового чоловіка, а він теж із нетерпінням чекав її вечірніх відвідин і радів їм, як дитина. Якось за вечерею Євген заговорив першим:

– Олю, я хотів тобі сказати. Я зараз хвилююся. Ти запала мені в душу ще з того дня.

– Мовчи, нічого не кажи. Я все знаю.

– Кохана, я вже втратив надію. Кому потрібен каліка безногий? Мене побратими із самого пекла війни на руках винесли. Я довго лікувався, а оце нещодавно волонтери подарували мені протези. Я самостійно намагався навчитися ходити, але сил не вистачало, втомлювався, падав і плакав.

– Вибач, любий, що я теж спочатку тебе за п’яного прийняла, – Ольга розплакалася, обійняла Євгена і почала цілувати його в щоки, губи.

Схвильований зникненням Ольги, повернувся із-за кордону син Сергій. Батькового вчинку він не зрозумів і не пробачив. Ні поліція, ні приватний детектив на слід жінки не натрапили. Так і поїхав з України, не втрачаючи віри та надії. За рік вони зустрілися біля пам’ятника Дюкові. Сергій іще здалеку помітив усміхнених Євгена й Ольгу, підбіг до них, обійняв і поцілував. Потім вручив мамі квіти і нахилився до візочка, де спав щокатий малюк.

– Привіт, братику! Я щасливий, що ти в мене є, що ви всі в мене є! – промовив радісно.