ГОЛОВНОГО ОЧИМА НЕ ПОБАЧИШ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Валентина РОЗУМЕНКО-НЕВІНЧАНА

10 серпня 23:58

446

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Історія з життя

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Ну-от, я так і знала! Потрапила до групи Ніни Олексіївни разом з дев’ятьома такими ж нещасливцями. Обрали старостою мене. Одностайно.

– Відповідальна.

– Врівноважена.

– Гарний почерк.

Це вголос. А подумки (я здогадуюсь):

– Може, знайде спільну мову з неприступною скелею.

– Зубрилка самовпевнена, то хай покрутиться.

– Без хлопця, то куди час дівати?

Десь приблизно так.

Після другого курсу в нас обов’язкова педагогічна практика. Восени. Більшість майбутніх училок (хлопців на пальцях однієї руки можна полічити) проходять її в сільських школах. Наша група – у місті. У Вінниці. Дуже боюся міських дітей! Начулася.

У нашій новоствореній групі здебільшого сільські дівчата. І один міський парубок. Нічий поки що. Гінкий такий, кучерявий. І вишневі товсті губи ніби назовні вивернуті. Та взагалі симпатичний, хоч мені й не подобається. І я йому не подобаюсь. Це відчуваю. Та мені начхати.

Я боюся не тільки міських дітей, я панічно боюся Ніни Олексіївни. Вона не куратор, а викладачка. Читає лекції з мовознавства. Нудні лекції холодним, безбарвним голосом. Але моя найкраща подружка Марина каже, що лекції пречудові. Та то Марина: у неї гострий допитливий розум, неабиякі знання і вроджена делікатність.

А ще на парах у Ніни Олексіївни можна почути лише шкряботіння ручок у зошитах та дзижчання мухи, якщо така з’явиться.

На жаль, Маринка знову в лікарні, а то була б старостою вона. Від фатуму не втечеш – думаю приречено.

ДЕНЬ ПЕРШИЙ

У кабінеті завуча слухаємо інструктаж наставниці. Киваємо головами. З усім погоджуємося. Які сталево-сірі очі в Ніни Олексіївни! Волосся якесь попелясте. Ні, сиве, хоч обличчя не таке вже й старе. Пофарбувалась би чи що? Он які яскраві її колеги. І молоді, і не дуже. Є геть старенька бабця в перуці. Та який вигляд має!

Про що це я задумалась?! Гей, слухай! Це до себе подумки. Дійшла черга й до мене. Ніна Олексіївна пояснює, що належить до моїх обов’язків, дає мені якісь доручення і наказує (ага!) першій як старості провести урок у сьомому класі. Нічого особливого – контрольний диктант. А ще пропонує перечитати вимоги до читання тексту. Ще щось говорить утішне, та її голос здається мені крижаним.

Іду знайомитися з мовничкою, у класі якої читатиму диктант. Повненька лагідна жіночка – абсолютний контраст із нашою наставницею. Щось весело щебече, пропонує текст, але з учнями не знайомить і нічого не пояснює. Байдуже, впораюся. «Не святі горшки ліплять», – утішаюсь (продовження про майстрів тоді ще не знала). Та й ніколи їй.

ДЕНЬ ДРУГИЙ

Знайомимося з календарними планами, конспектами уроків. І хто це для нас не пошкодував? Чи вимушено? Обговорюємо ці «важливі документи». Ні, не так! Обговорює здебільшого Ніна Олексіївна, а ми підтакуємо. На більше не здатні. На обличчі в неї жоден мускул не здригнеться. З мене вийшов би непоганий фізіономіст. І про що це я знову думаю?!

Третій урок мій. Я за столом зі збірником диктантів. Позаду – наставниця, вчителька і майбутні колеги.

Вітаюся. Який препротивний переляканий голос! Збираюся з духом. Починаю читати. Усе, здається, роблю як слід: повністю весь текст, потім – речення, щоб запам’ятали кінець, далі словосполучення, знову те саме речення для перевірки і, нарешті, знову повністю текст.

Дивлюся в зошити хлопчиків, які сидять за першою партою. Про годинник і забула. Встигають? Устигають.

Ніхто не ставить запитань. Ніхто не просить зачекати. Не шумлять. Не сміються. Ух, наче все гаразд!

Додаткове завдання на дошці написала ще перед уроком. Виписати слова з другого речення і визначити, які це частини мови.

Діти працюють, як роботи. Швидко. Потім здають зошити. Тільки чомусь почервоніли очі в дівчинки, яка сиділа за хлопчиками. Ще в тієї, що здала роботу останньою.

Гробова тишина. До кінця уроку 15 хвилин!

Як це?!

Мене заливає жаром. Бачу себе збоку: розчервоніла товстуля, що не впоралася навіть з диктантом і не знає, що робити з учнями далі. Я боюся дивитися на Ніну Олексіївну й на ту другу. Дівчата, бачу, співчувають. Юрко Середа – нарешті згадала – підморгує. Не знаю, що це означає.

Виручає Ніна Олексіївна. Вона стає поруч зі мною, щось говорить до семикласників, і слухають її зацікавлено. Нарешті приходжу до тями. Розповідає про «пед». Агітує, значить. І зовсім у неї не противний голос, а погляд утомленої людини – констатую з полегшенням.

Дзвінок. Учні спокійно виходять з кабінету.

– Оцініть урок, Валю, – м’яко пропонує Ніна Олексіївна.

– На три. Ні, на два, – не шкодую себе. – Напартачила, не розрахувала час. І не розумію чому. Дивилася ж на хлопців, що за першою партою…

– А, то ви зрозуміли свою помилку? Слід було збавити темп. І довіритись годиннику. Та з практикою обходитиметесь і без нього. Колего, що скажете?

– Наголоси. Дівчина має над цим попрацювати. Паузи слід більші робити після кожного речення. Крім того, можна ж було запитати, чи всі встигають... – затараторила вчителька.

– Перепрошую. Залишилось три хвилинки до наступного уроку. Можливо, хтось із друзів?

– Вона гарно читала. Виразно.

– За першу парту слід було посадити тих, хто повільніше пише.

– А в яких словах неправильні наголоси, бо незрозуміло?

Завершила Ніна Олексіївна:

– З посвятою, Валентино, тримайтеся!

Десять днів у школі промайнули як одна мить! Усі провели по три-чотири уроки, побували на виховних заходах, допомагали вчителям готувати стенди і роздаткові картки. Так було ще декілька десятків років тому.

Конфліктів із міськими дітьми ні в кого не було. Мені здавалось, що громовідводом була наша наставниця.

Утім, другий тиждень ми обходилися без неї. Я домовлялася про уроки, вела потрібні папери, придивлялася до майбутніх колег.

Ніхто жодного разу не запізнився, не відпрошувався, не «хворів».

Здали документацію вчасно, отримали позитивні висновки Ніни Олексіївни. Жодної трійки за практику! І це в такої викладачки!

Завершального дня єдиний хлопець у групі запросив мене на «американські гірки» чеського розливу. Не захотів і слухати, щоб я платила за себе. Блукали парком, що поблизу школи, їли морозиво і запивали холодним ситром. Ні-ні, ніяких стосунків, ніяких поцілунків. Але ж так гарно, так щасливо! Ми були молодими, недосвідченими, а піднялися на одну сходинку до професії, яку обрали. Нас підтримали, не дали нам злякатися.

Ми зовсім по-іншому почали дивитися на Ніну Олексіївну. Лекції були справді розумними і цікавими, а за суворістю ховалася добра душа.

Моя Марина (вона вінничанка), повернувшись із лікарні, просвітила нас щодо цієї викладачки. Виявляється, кілька років тому в автотрощі загинув чоловік Ніни Олексіївни. Син, який сидів поруч, лежить прикутий до ліжка. Коли мати працює, з ним нянечка.

У нас було багато викладачів. Гідних уваги і поваги. Але одні залишилися невиразними тінями, інші – світять ще й досі. Ніна Олексіївна серед тих других.

Дякуємо за вашу передплату онлайн!