Шляхи долі

Михасик відчув легенький удар у спину і зрозумів усе без слів: його штурхнула баба своєю паличкою, задерла спідницю і хлопчик миттєво заховався під неї. Баба тому й натягала на себе зо три спідниці, аби було де ховатись дитині. Баба стара, з крісла рідко встає, рясні складки її довгого вбрання ставали єдиним сховком, коли зненацька приходив батько.

Двері різко скрипнули, щось у сінях гупнуло, а тоді в кімнату ввалився батечко.

– Стара, їсти! – скомандував.

– Бери он у баняку...

– Байстря де?

– На вулиці десь.

– Доки ти будеш з ним панькатись? Кажу тобі: здам у притулок. А ти вперлась, як баран.

– Поки я в цій хаті живу, доти тут буде й дитина.

– Я, я твоя дитина!!! А воно хто тобі? – заревів диким голосом.

– Воно нещасне сиротя, яке вже зобижене долею, ще й ти проти нього. У чому воно винне, Іване, в чому? Скажи мені, за що ти його так ненавидиш, за що?

– Бо то живий доказ зради тієї суки! – гримнув кулаком по столі, аж миска підстрибнула.

– Чи її провина, що за 12 років ти не зробив дитини? А вона жінка, вона хотіла стати мамою. І хто тобі дав той «доказ»? Той дурний Ілько? Де доказ, що дитина не твоя?

– А я чоловік і хочу мати жінку! Та нікотра мене не хоче, бо маю за плечима того вилупка.

– Мудра жінка прагла би тебе і з чужою дитиною, але ти шукаєш дурних. Тобі майже сорок, а бігаєш за молоденькими, які до тебе на «ви», не встидно? Гроші з тебе витягнуть і регочуть у селі.

– Ану ша! Де байстря?

– Нащо тобі Михайлик? Дитина тебе боїться, як вогню, облиш її. Бо як мене не стане, то з того світу прокляну тебе за образу сироти.

– О, свята! Ти й невістку більше любила, як мене, а тепер і її виплодка? А я для тебе хто, га?

– Хто? Такий самий, як тобі невинна дитина. Твій батечко приніс тебе у сповитку – в селі реготали, що він перший чоловік, який приніс у подолі. Звідки ти і чий, не сказав до смерті, хоч люди знали, чиєї ти мами. Навіть твої кревні родичі приходили до нас, буцімто їм повідомили, що я продаю добру корову, а насправді прийшли глянути на тебе. Я того дня пообіцяла взяти в могилу таємницю про твоє народження, тому ми з твоїм таточком продали добру хату і переїхали в це село, де ніхто про нас не знав.

– Брешеш, стара! – підступив до неї впритул. – Брешеш! Аби її, суку, вигородити.

– Тобі вирішувати, вірити чи ні. Моя дочка знає правду. І має докази. Я не робила різниці між нею і тобою, а тепер маю на старість подяку. Донька в далекій Тюмені, не дається чути, ти мене тут ка­туєш, ваш татуньо знав лиш вас зробити, а далі масти собі голову, Параско!

Баба заплакала, а той її нерідний син стояв білий, як стіна. Голова не могла усвідомити всього почутого. Чомусь здавалось, що це просто йому сниться або забагато випив і щось ввижається. Як так? Сорок років стара мовчала, а тепер вирішила розповісти? Бо що? Бо він ненавидить байстря? Ні-і! Стара хоче йому помститись, тому й вигадала дурну історію. Шкода, бач, їй невістки, бо та, мовляв, єдина була доброю до неї. З рідною дочкою ніколи не знаходила спільної мови, із сином і поготів, а з невісткою зійшлась. Тому й вилупка її шкодує. Ну, це ми ще побачимо!

І впав на ліжко, не роздягаючись. За мить захропів, що означало всім полегшення. Михасик виліз з-під бабиної спідниці.

– Ба-а-а, а де моя мама? – з розмови не второпав нічого, але, як на сім рочків, розумів своє сирітське існування.

– Зозуля твоя мама. Покинула тебе, повіялась невідомо куди і невідомо з ким. Рік тебе не випускала з рук, аж поки їй щось не стрельнуло в голову їхати до тітки Віри, моєї дочки, в Тюмень. Чи доїхала – хтозна. Бо написала листа не шукати її. І відтоді жодної звістки.

Малий зіщулився, на очі набігли сльози. Баба розуміла дитяче горе, як і відчувала те, що її вік недовгий. Що буде з дитиною? Тому вперше й сказала бодай щось про маму, бо завжди брехала, що мама померла. Може, й померла...

– Йди, Михасику, відчини вікно, бач, як під ним розцвіла бузина! Такий солодкий запах має, аж повітря навколо неї густе.

Хлопчик потиснув стареньку раму, і йому просто в руки залетіла маленька пташка, вибіг до куща подивитись, звідки малеча випурхнула. Уважно роздивився і знайшов непримітне гніздечко. Мама-пташка літала поруч, боязко видавала розпачливі звуки, боялась за своїх дитинчат.

– Ти не зозуля, ти горобчик, тому не кинула своїх дітей, не бійся, не полізу до гнізда.

Відломив важкий білий кетяг бузини, приклав до носика, який одразу пожовтів від пилку, зате як гарно пахне!!!

Зранку побіг на вулицю, загрався на леваді мало не до обіду, дивно, що баба не кличе їсти, в животі бурчить. Прибіг до хати й оторопів: баби нема. Нема! Як нема? Вона ж з кімнати ніде не виходить! Гукав, шукав – марно!

– Дитино, ходи, я тобі їсти принес­ла, – зайшла сусідка.

– А баба? Де баба? – малий нічого не второпав.

– Хіба ти не бачив, як до вас «швидка» їхала? Я принесла молоко, а баба лежить на долівці. Добре, що пошти не зачинили на обід, то я викликала «швидку».

– Вона... вона... баба померла? – малий не дихав.

– Ні, що ти говориш? Жива, лиш мусить трохи полежати в лікарні. Ти житимеш удома чи підеш до мене? – сусідка знала гірку долю хлопчини.

– Тут, буду чекати на бабу.

– А якщо тато п’яний? – не договорила, бо самій стало страшно.

– Тоді я прибіжу до вас.

– Гаразд, Михасику. Їж, миску принесеш.

Хлопчик наминав холодні макарони з квашеним огірком. А в голові одна думка: яким прийде батько? Він мав три стадії сп’яніння. Коли ледь п’яний, то гладив малого по голові, давав цукерку чи п’ять копійок на морозиво. Але це було вкрай рідко. Частіше приповзав на чотирьох, завалювався на порозі й відразу засинав. Тоді від нього нестерпно смерділо самогоном, часником, цибулею, тютюном, немитим тілом, фермою, гноєм, а бувало, й сечею.

Але й це не страшно. Гірше, коли була середня стадія, як ото вчора, – він лаявся брудними словами, міг гепнути кулаком бабу, свою маму, Михасика смикнути боляче за вухо, а то й викинути, як кошеня, з хати. Тому баба старалася заховати малого під свої спідниці. Два вечори малий із завмиранням серця прислуховувався до кожного звуку з вулиці, дві ночі спав спокійно, бо таточко не являвся додому. Третього загупали його чоботиська, а в унісон з ними посипалися брудні слова. Михасик завмер: хто його заховає? Погляд хлопчика упав на вікно. Недовго думаючи, Михасик стрибнув у кущ бузини. Якраз вчасно, бо двері відчинились ногою.

– Де ти, суче поріддя? Аж тепер я тебе спекаюсь!.

Перекидав у хаті все догори дриґом, а малий тремтів у бузині. Там-таки й заснув, втішаючи себе тим, що якщо малій пташці нестрашно тут жити, то йому й поготів. Удень сусідка приносила їсти, бідкаючись, що тато й крихти хліба не приніс:

– Оце нелюд! Як такого земля носить? Не дивно, що Гафія від нього втекла світ за очі. Але чому дитини не взяла із собою?

Михасик наминав холодну картоп­лю з кропом, тому на роздуми часу не залишалось. А ще він собі надумав нарвати квіток з бузини, щоб засохли і нагадували йому про бабу. Розстелив стару газету на бабиному кріслі й розклав на неї запашні китиці. У хаті запахло солодким. Малому захотілось і собі чогось солодкого, він знайшов коробку з-під цукру-рафінаду, в ній колись були тверді кубики, вгриз трішки – й на пів дня вистачало. Грудочок не було давно, зате на дні довгої коробки залишились крупинки цукру. Обережно висипав їх у рот, аж на душі посвітліло. Проте ненадовго – знову почув грюкіт чобіт. Михасик уже не боявся – знав дорогу для втечі – через вікно і в бузину.

– Малий, ти де? Ходи, я щось тобі купив, – голос батька на диво спокійний, чи не вперше йому щось купили, бо завжди баба просила сусідку. Цікавість перемогла, але розум підказував не визирати у вікно, тому хлопчик обійшов хату й показався у дверях. Тато тримав у руках нові штанці й сорочечку.

– Завтра поїдемо до баби в лікарню, то ти не бруднись надто, бо як поведу тебе між люди? – мовив. – Сандалики помиєш і руки з милом теж. Чув? Якщо будеш чемний, то куплю тобі пачку «ґалочок».

Михасик розплився в усмішці: «ґалочки» – то є отой твердий цукор, який баба інколи видавала малому.

Цього вечора хлопчик спокійно вклався спати на ліжку, а не на сирій землі, йому снилось сонце, а ще пташка, яка хотіла пити, і баба щось здалеку кричала, лиш він того не чув. А на ранок Михасик не міг устати на ноги, крутилось у голові, весь горів. Тато злякався не на жарт, покликав сусідку. Жінка зауважила відразу: застудився малий. «Швидка» не забарилася.

Аж за місяць малий повернувся додому, бо ж від запалення легень лікують довго. Баба на обличчі почорніла, зате тато пробілів – видно, що припинив пити смердючий самогон. Зате Михасикові варили чай із цвіту бузини й казали, що він допомагає від кашлю.

З лікарні малого забрала сусідка, привела до хати, поцілувала Михасика й мовчки пішла геть. Баба розпростерла обійми, але її випередив тато, підхопив малого на руки, обійняв, пригорнув до себе зі словами:

– Прости мені, дитино, прости. Відтепер усе буде інакше. Я більше нізащо не ображу тебе!

Плакали всі троє, не сказавши Михасикові основного – татова сестра з Тюмені підтвердила бабині слова, а ще додала, що Михасикова мама нещодавно померла на її руках, перед смертю поклялась, що не нагуляла дитину, малий – їхній син, онук і племінник. Вона знала, що в неї рак... Чому не писала, не сказала сама, не повернулась додому – лише Бог знає...