ГІРКА ВДЯЧНІСТЬ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

01 листопада 11:17

416

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Життєві історії

Оксанко, Оксаночко... подай водиці, хоч ложечку, помираю, Оксанко, я знаю, відчуваю, що ти тут, поруч. Пробач, пробач, найрідніша моя, пробач... Води...

Михайло марив другий день поспіль. Іще не старий, до пенсії крок часу, а вже помирає у занедбаній хатині, нікому не потрібний. З уривків свідомості виринають знайомі обличчя й події, потім впадає у важкий сон або чітко усвідомлює свій стан. Коли повертається пам’ять, тоді ще важче – немов в агонії. Гарячка виїдає лиш тіло, а спогади немилосердно роз’їдають душу. Тіло не те що болить, а пече вогнем, здається, всі кості зотліли, навіть голови не може повернути, немає сил підняти руку, аби скинути із себе мокре, липке, затхле й смердюче покривало. Задихається від свого ж сопуху, яким просякнуте не тільки тіло, а й повітря в зачиненій кімнаті. Ніхто до нього не зайде, аби бодай прочинити двері й скропити потріскані губи водою. Сухі очі, які й сліз не мають, іноді блукають брудною стелею й стіною у павутинні. А колись... А колись тут було чисто побілено, на стінах не залишалося вільного місця – все у вишитих картинах, рушниках, доріжках, серветках...

– О-о-о-ох! – застогнав, ніби від іще дужчого болю... Заболіло десь там, де було серце. Защеміла совість... А з болем прийшла пам’ять...

...Михайло повернувся з війська, в руках чемодан, у ньому диплом про закінчення технікуму й альбом із сотнею фотографій. Оце і все його надбання. Удома – дріб’язку від 1 до 15 років, завжди п’яний тато й замордована пологами мама. Першого ж вечора втік із хати. Хоч був будень і клуб зачинений, та молодь зібралася на вулиці. Тоді й запримітив скромненьке дівча, яке тихо сиділо поодалік, не реготало із сороміцьких анекдотів і не пило з однієї пляшки на десять осіб дешевого вина.

Підійшов ближче.

– Привіт. Щось я тебе не пригадую. Ти чия?

– Тітки Селефти. Племінниця, живу в неї.

– А-а-а. Ти та сирітка, яку Селефта взяла за свою? Пригадую щось... Скільки ж тобі років і як називаєшся?

– Сімнадцять. Оксанка.

– А я Михайло. Ходімо погуляємо. Не бійся, не скривджу.

Отак рік погуляли й надумали одружитись. Михайловій мамі було однаково, тітка Селефта сказала коротко і ясно: «Я дала своїй сестрі дві обіцянки, що вигодую малу до повноліття і видам заміж за того, за кого захоче Оксана. Якщо твій вибір Михайло, то я не перечитиму. А де вам жити, вирішуйте самі, в мене, як бачите, місця нема». Оксанка знала, що в сусідньому селі у неї є дідо й баба, татові батьки, які вигнали її маму з дому, коли Оксанці виповнилось п’ять років. Тоді трагічно загинув її батько, і свекри поперли на невістку, мовляв, то її вина, не вберегла чоловіка:

– Якщо ти бачила, що він п’яний, чому дозволила сідати за кермо мотоцикла?

– Хіба я бачила чи чула? Ну, вийшов уночі надвір, може, в туалет, не бігати ж мені за ним. Мав дурний розум безшумно викотити мотоцикл і аж на леваді його завести. Звідки я сподівалась?

Як би там не було, згорьовані батьки вигнали невістку й ніколи не цікавилися єдиною внучкою. Куди було діватись бідній жінці? Пішла до батьківської хати, де жила старша сестра з купою дітей. Не вигнала, хоч швагро іноді дивився вовком. Щоб не бути їм тягарем, працювала за трьох. Та так, що за рік злягла з підірваним здоров’ям і вже не піднялась. На операцію не везли: не було за що, та й занадто пізно. Першого вересня семирічна Оксанка пішла не до школи, а за мамою на цвинтар. Тітка її не зобижала, любила, жаліла, але завжди казала, що, крім любові, більше не має що дати. Отож справила невелике весіллячко, а далі живіть як знаєте. Але Бог пожалів бідну сироту, й відразу по весіллі, коли ще не всі гості розійшлись, прийшов до Селефти дідок і попросив викликати Оксанку. Тітка аж позеленіла з люті, але дозволила старому зайти на подвір’я.

– Оксанко, там... Там прийшов твій дід по батьковій лінії. Дуже хоче тебе бачити. 13 років не давався чути, а тепер, бач, згадав. Не знаю, чи добре я вчинила, що не запросила на весілля, то хоч вийди до нього.

Оксанка з переляку не знала й що сказати, Михайло взяв її за руку і заспокоїв:

– Йдемо, я не дам тебе образити.

Розмова була недовгою, Оксанка повернулася спантеличеною.

– Він... Він пропонує нам жити в нього. Згадав на старість, коли нема кому доглянути…

– Ану тихо, це вам як лотерея. Люди он чужих доглядають, аби успадкувати хатину, а цей таки твій дід. Нехай хоч на старість, та зглянувся над тобою. Баба померла, відьма ще та, а дід тихий, не бійся!

Пішли молоді на чуже село, до чужої хати. Кажуть люди Селефті, що в мирі живуть. А чого б не миритись? Оксанка помила-побілила-попрала-наварила-напекла, що ще старому треба? Аж помолодів.

– Ох, світ мені побілів, відколи вмерла стара, а тепер ще й розцвів біля внуків. Гризла стара карга все життя, татові твоєму, єдиному синові, лиш потурала в усьому, навіть коли взявся до чарки, жодного разу не дорікнула. Тому й пішов молодим спати. Пробач мені, онученько, що ні разу не приніс тобі бодай цукерки, не міг... Але Бог добрий – забрав її кляту швидше, тепер це все твоє, законне.

Коли народилася Мартуся, то старий цілий день не вставав з колін – дякував Всевишньому, що дожив до правнучки, й просив їй доброї долі. Дитина росла, дід старів.

– 50 років я просив смерті, а тепер прошу ще пожити, так мені добре було хіба що малим біля мами. – Отак звечора сказав, а на ранок і не прокинувся.

Оксані ніби хто одну руку відрізав, бо й за дитиною дивився, коли вона з Михайлом на роботі, і курей глядів, і ввечері в грубі напалив, води нагрів, навіть картоплю зварив, нічого, що в лушпинні, добре, що гаряча. Прийдуть холодної зими з роботи, а вже тепла страва є. Довго бракувало їм діда, та що вдієш.

Мартуся підростала, вже помічниця в домі, тоді й узялась Оксана вишивати. Що лиш не виходило з-під її рук: різнобарвні серветки в усіх кімнатах, стіни в рушниках і доріжках, ліжко під стелю у вишитих подушках, килим біля ліжка – теж її робота, накидки на телевізор, крісла, сорочки собі, Михайлові, донечці. Всього й не злічити. Якось Михайло на роботі жартома сказав, що лягає з жінкою спати ніби в раю: «Все у квітах, пташках, візерунках, замалим не співає й не пахне, як справжнє». Донесли те люди Оксані – зраділа словам чоловіка.

Та недовгим було оте раювання – заводи закривали, крамниці порожніли, люди бідніли. Добре, що тітка дала корівку: «Хоч молоко будете мати». Воно то так, але біля корови треба щоденної праці, та ще й чоловічої. Михайло ж тримався вигідної роботи в лісовому господарстві, зарплати не виплачують, але збоку свіжа копійка завжди є. На прохання Оксани покосити знаходив причину – то не має часу, то його підвищили до начальника й треба ще з вищим начальством затриматись, то йому вже статус не дозволяє зранку йти спітнілим на роботу...

Оксана мовчки терпіла, бо ж із дочкою жила за його кошт, адже її комбінат давно збанкрутів, а інших робіт не було. Зів’яла краса, руки крутило від відер з водою, гноївкою, від сапи, коси, лопати, вил. Бо ж чоловік – начальник. А вона хто? Михайло почав допізна затримуватись на роботі. Коли б не прийшов – вона чекає. Ні, не так – вишиває.

– Нема вже де твої вишивки ні чіпляти, ні складати, – буркнув якось.

Схилила нижче голову:

– Їсти будеш?

– Уже ні. Скисло мені від твоїх слів, – гиркнув.

– Що я сказала не так? – тихенько.

– Лягай спати, світло вимикай, бо мені зранку вставати, – знову огризнувся.

Ліг, а думки не сплять: «Нюня якась. Ні крикне, ні дорікне, що пізно прийшов, немов рабиня. Ніякої іскри. Не те що нова бухгалтерка! Жінка-вогонь. І накричить, і заплаче, і засміється, аж у лісі чути. Жива! А не оце тіло без душі. Вишиває вона до опівночі. Кому й нащо?»

Де було знати байдужому чоловікові, що дружина вишивала не для краси, а просто не могла заснути, чекаючи коханого. Нещодавно сусідка мимохідь сказала, що в Михайла на роботі проблеми, тому Оксана й переживає і не засне, поки не прийде той додому.

У Михайла дійсно були дрібні негаразди, але нова бухгалтерка натякнула, що зможе все в документах владнати. Тоді Михайло забрав зі сховку свої «ліві» гроші, про які Оксана й не підозрювала, і купив бухгалтерці золоті сережки. Байдуже, що в Оксани нема жодної золотої речі, навіщо їй – до корови? Вірунька ж заслужила, нехай носить. Дівчина розцвіла, грайливо відкинула пасмо волосся: «Я тут іще дещо знайшла в документах, можна й це виправити. З вас поцілунок!»

Михайло купив каблучку «Поцілунок» – такі дві золоті переплетені ґульки. Подав несміливо Віруні.

– О, цьомчик. Ну, за таке і я вас поцілую... Але не тут і не тепер, – струсонула голівкою, показуючи вушка з нещодавно подарованими сережками.

Михайло прийшов додому на ранок. Оксана сиділа й вишивала в дивних окулярах – без однієї дужки. Михайла це вивело з рівноваги. Замість того щоби вчинити йому допит з істеричним криком, дружина лиш підняла заплакані очі в старих дідових маленьких окулярчиках.

– Осліпла, дурепа. На дідька тобі оте вишивання?

Хотів вибити тканину з рук Оксани, натомість останньої миті згадав, що від нього може пахнути Вірчиними парфумами, вхопив віник і здалеку замахнувся на оте вишивання. Оксанка інстинктивно пригнулась, і віник щосили вперіщив її по голові, окуляри голосно дзенькнули до підлоги. У сусідній кімнаті скрикнула донечка. Михайло оторопів від свого дурного вчинку. Йому забило дихання. Хотів кинутись перед дружиною навколішки, просити вибачення, заприсягтись самому собі, що віднині ніяких Віруньок. Оксана ж подивилась на нього переляканими очима й тихо запитала:

– Їсти будеш?

Михайлова совість миттю померла, натомість воскресла безпідставна лють.

– Дурепа! Ні риба, ні м’ясо! Набридла своїм спокоєм. У-у-у-у-у-у. М’яка, як стара ганчірка. Ти сама себе не поважаєш. Як з тобою жити далі? Ти не людина, ти якесь... Якесь... Навіть слів не доберу. Забирайся геть, лайно коров’яче. Щоб я й духу твого не чув! – верещав, ніби в нього вселився нечистий. Оксана мовчки пішла в кімнату Марини, бо дочка почала плакати. Михайло заснув не роздягаючись.

Уранці його розбудило мукання корови. Оксани ніде не було, Маринки теж.

– Ну хоч якийсь вчинок! Але ж... Що мені тепер з коровою робити? Вона ж недоєна, треба вичистити, дати їсти. Я й уявлення не маю, як це робити. Та й не піду в гної, а потім на роботу. Тьху. Бабо Галю! Бабо Галю!!! Доручаю вам на нині корову. Оксана? Увечері прийде, – гукнув до сусідки.

На роботі трохи заспокоївся, а ще як Віруня поманила його в кабінет пальчиком з каблучкою – і зовсім попустило.

«Куди вона дінеться? До тітки пішла, куди ж іще?» – заспокоїв себе, ідучи додому. Однак дружини вдома не застав. Почекав до ранку, вже й сон не брався, на роботу не пішов, поїхав до тітки Селефти, але Оксани там не було.

– Не приходила. А що таке? Посварились? Аж так, щоб з дому втекти з дитиною? Михайле, ти мені щось недоговорюєш. Диви, бо як взнаю, що зобидив сироту, мало тобі не буде!!!

До вечора просидів у хаті. Дурні думки не покидали голови. Аж ось хтось несміло шкрябає у двері. Прожогом вискочив з хати і впіймав за руку підлітка, який сунув під двері конверт.

– Ти що тут робиш? – стиснув малого.

– Та ось... Листа вам... Тітка Оксана вчора просила передати...

– Вчора? Ти де був відучора? – заревів, що й сусіди почули.

– Вона... Вона сама мене просила віддати аж нині, – малий скривився від болю.

– Ти де її бачив, коли? – теліпав малого за плечі.

– Болить!! У місті, на залізничному вокзалі. Маринка ще плакала їсти, а тітка Оксана казала, що в поїзді дасть булочку.

Михайло розірвав конверт, усередині якого було нашвидкуруч написано «Не шукай нас, ти ніколи не почуєш мого духу».

Михайло кинувся до шафи – ні документів, ні речей на місці не виявилось.

За день про новину знало все село. Хтось Михайлові співчував, а хтось відверто казав, що, мабуть, на це є поважна причина. Одні пліткували, що в Оксани з’явився коханець, інші – що Михайло має амурні справи з молодою бухгалтеркою... Навіть міліція була...

Минув час, Михайло навідувався до тітки Селефти, залишав їй гроші: «До вас Оксана бодай напише. Передасте для дочки».

Тітка гроші брала й мовчки показувала на двері, не хотіла спілкуватися. На запитання Михайла, де і як Оксана, брала в руки віника. Михайла від того жесту кидало в жар, що пітніли аж долоні.

На роботі на Віруньку й не дивився, зате щоночі привозив її додому.

– А що? Не я Оксану залишив, а вона мене... – кидав на гнівні погляди односельців.

Село є село, хтось та й побачив, виплюнули докір: «Класти коханку в подружнє ложе може тільки покидьок». У селі Михайла відверто ігнорували. А йому й байдуже. Вірунька взялась ґаздувати в чужій хаті. Спершу познімала всі вишивки: «Село селом. Ще б на стелю почепила! Таке ганчір’я давно не в моді». Михайло хотів заперечити, але згодився: дійсно, так менше згадуватиме Оксану.

Якось зайшла тітка Селефта й аж оторопіла:

– Оце, людоньки, безсовісні паскуди. Прийшло одне з другим на готову хату і взялось тут наводити порядки! Коли в хаті жінка, то живуть як у барвінку, коли в хлопа на умі жінки дві, то нема ладу в його голові. Тьху. Ану забирайтеся звідси обоє, поки я не обскубала вам патли! Я навіть уявити не могла, що побачу таку наругу. Казали люди, але щоб аж так!

На крик збіглося чи не пів села. Образливі слова на адресу Михайла й Віруньки сипались навіть від дітей.

Наступного дня Вірунька й Михайло звільнилися з роботи й виїхали в невідомому напрямку. Про них забули на довгі роки. Оксана, казали, подалась на схід України, колгосп виділив хатину, натомість мусила доїти корів.

Дідова хатина постаріла, осунулась. Ні продати її, ні жити кому. Аж ось чують сусіди, що хтось там кашляє. Прийшли глянути, що за мара. Заледве впізнали в безхатькові Михайла.

– Що, нагулявся з молодою? Нажився, натішився? Тепер приліз до хати здихати? Йди туди, де був, невдячне створіння.

– Облиште, не дивіться в його бік. Нехай погибає, як паршивий пес.

– Ще ненароком підпалить хату й нам біди наробить. Бач, скільки недопалків на підлозі. Жерти нема що, зате є куриво.

– Може, Оксані переказати?

– Навіщо?

Отак погомоніли сусіди й розійшлись. Що Михайло мав на те відповісти? Що Вірунька народила дитину, але не від нього, що терпів, бо сам вліз в оте болото? Що називала його старим дідом і кпила на людях? Що поїхала за кордон і не думає повертатись, а її син показав Михайлові на двері? Що всі зароблені гроші йшли на Вірчині забаганки і синові гульки? Що Михайлові брати й сестри зовсім не цікавились ним, відколи Оксана поїхала? Що, крім цієї хати, не має куди йти? Змовчав. Бо що казати? А потім зліг. Тиждень перебивався на фруктах із занедбаного саду, а тепер і води нема кому подати. Дивиться на стіну, де колись було Оксанине вишивання, а там лиш павутиння. І так хочеться йому повернутися в той час. Зовсім по-іншому він би прожив свій вік. Був би паном, а не безхатьком.

– Помру, на мумію засохну, нікому буде й кості поховати, – думає у хвилини просвітлення. А ще йому ввижається Оксана. Ноги б їй цілував, на землі валявся, просив би пробачення день і ніч.

Вкотре називає дороге ім’я: «Оксанко, Оксано, Оксаночко моя рідна, я відчуваю, що ти тут, подай водиці...»

...На порозі стали дві жінки.

– Фу-у-у, який важкий дух. Аж нудить.

– Нічого дивного. Невідомо скільки тут лежить. Тітка Селефта телефонувала ще минулого тижня, що об’явився. Їдьте, каже, бо хтозна, що може втнути. З гарячки перепише свою частку якомусь пройдисвіту, шкода буде. Тепер знаєш скільки аферистів маскується під біженців. Почекай на вулиці, поки я тут наведу лад. І в хаті, і біля нього.

– Добре, мамо. А знаєш, так дивно, що тут не чути вибухів, як у нас біля Запоріжжя. Райське місце, де не стріляють.

Надвечір Михайло мав більш-менш людський вигляд і ясність розуму. Фельдшерка сказала, що від голодування міг дійсно стати мумією.

– Молоко навпіл з водою, поступово збільшувати порцію. Ну, і колоти те, що я прописала. Нічого, оклигає. Пам’ятаю, був міцної будови. Це його і врятувало. Худий би вже помер!

Михайло сидів на чистому ліжку, не вірячи у своє щастя. Враз почувся плач дочки й Оксани. З уривків фраз зрозумів, що те село, де вони жили, повністю окуповане.

– Бач, доню, ти не хотіла їхати до батька, мовляв, не можеш простити йому гріх молодості, через який ми покинули цей дім. Добре, що я тебе вмовила і ми тут. Хтозна, що було б із нами, якби ми залишились там.

– То виходить, що батько нас поневолі врятував своїм поверненням сюди в напівживому стані й куди змушені були приїхати ми?

– Виходить, що так. Тепер наш обов’язок бути поруч із ним.

Михайло радісно усміхнувся. Чи не вперше за довгі роки...