ГІРКА ВДЯЧНІСТЬ

Оксанко, Оксаночко... подай водиці, хоч ложечку, помираю, Оксанко, я знаю, відчуваю, що ти тут, поруч. Пробач, пробач, найрідніша моя, пробач... Води...

Михайло марив другий день поспіль. Іще не старий, до пенсії крок часу, а вже помирає у занедбаній хатині, нікому не потрібний. З уривків свідомості виринають знайомі обличчя й події, потім впадає у важкий сон або чітко усвідомлює свій стан. Коли повертається пам’ять, тоді ще важче – немов в агонії. Гарячка виїдає лиш тіло, а спогади немилосердно роз’їдають душу. Тіло не те що болить, а пече вогнем, здається, всі кості зотліли, навіть голови не може повернути, немає сил підняти руку, аби скинути із себе мокре, липке, затхле й смердюче покривало. Задихається від свого ж сопуху, яким просякнуте не тільки тіло, а й повітря в зачиненій кімнаті. Ніхто до нього не зайде, аби бодай прочинити двері й скропити потріскані губи водою. Сухі очі, які й сліз не мають, іноді блукають бр...