ДЗВІНОК ВІД ДОЛІ

Але незнайомці що до того? Чи в наш час сумління не «достукується», за традицією, до своїх жертв, а намагається додзвонитись?

– Хоча в чомусь винна і сама Марія: не можна отак берегти дітей від усього важкого в житті й не розповідати їм про свої труднощі.

О, а це вже цікаво. Чи є шанс, що її сплутали з тезкою, в якої до того ж і матінку так само звати, як і її? Бо Мар’янина мати хай і нечасто, але чітко доводила до відома доньки-школярки про всі свої негаразди. Зрозуміти можна: життя матері-одиначки не мед. Ще й зразкову відмінницю-господарочку їй лелека не приніс, у якійсь родині залишив, певно, за хабар. Вирішив, що з неповної родини доста й отакої Мар’яни.

Ну ок, її чесно виростили-вивчили у школі, в дитбудинок не віддали, спасибі велике. І про відшкодування коштів, часу й сил не просили – лише звеліли забратися й не набридати більше. Вона так і вчинила, мов найзразковіша донька. Що ж від неї вимагають тепер?

Урешті, в повчаннях незнайомої утворилась пауза. Певно, аби звинувачувана відповіла хоч щось. Як знак того, що слухає, а не пожбурила мобілку на стіл, аби перечекати отой монолог.

– Перепрошую, а ви – нова подруга Мар... матері? Бо ні голос, ні номер мені невідомі, а мати, найімовірніше, не всім поспіль розповідає про свої методи виховання.

Мар’яна й сама скривилась: так реагують недолугі підлітки, а не дорослі, що навчаються в аспірантурі. Найгірше, що «вчителька» проігнорувала оте наривання. Відповіла по суті:

– Я – Наталя Семенівна, її сусідка в палаті. В онковідділенні обласної лікарні. Тільки до мене діти щодня ходять, а до неї раз на тиждень хтось із колишніх колег чи жінки з місцевої церкви забігають. Операція в неї вже позаду, вижила. Але зараз без болю не ворухнеться, хоч приймає багато ліків. Очі розплющує, лише як лікар чи медсестра до неї заговорять. Чи як двері в палату відчиняються, все чекає…

У Мар’яни у вухах тоненько задзвеніло. Востаннє так було, коли очікувала результати держіспиту, тоді вона дві доби не спала – догризала граніт науки й таки передала куті меду. Добре, що однокурсниця Майя встигла відпоїти її в коридорі теплою мінералкою, а сорому було б: знепритомніти в усіх на очах, мов панночка з класичного роману.

Чому вона тоді не спитала, нащо ті клопоти здалися Майї. Приятельками вони ж точно не були. І чого зараз згадує те, що було бозна-коли?

Та голос не підвів, ну а хрипкість – то дрібниця. То просто зв’язок поганий, буває.

– Звідки у вас мій номер? На її прохання телефонуєте?

– Де там «на її прохання»?! Вперта вона. Марія – гарна жінка, але ж занадто горда… Потай її мобільний узяла, з коридору телефоную, бо зовсім не по-людськи виходить. Усе твердить, що не хоче доньку турбувати, бо та вчиться, пише дисертацію. Так, певно, дописалась, що номер материного телефону забула?!.

Мар’яна увірвала потік обурення, натиснувши «відбій». Отже, мати змінила номер телефону. І якби вона за ці роки не обмежувалась привітаннями з офіційними святами у фейсбуці, а набрала знайомі цифри, то дізналась би, що «абонент недоступний».

Але нащось занесла номер «блудної доньки» в пам’ять апарата й підписала так, що сторонній людині зрозуміло: то родичка. На чорний день? Щоб ту доньку покликали на похорон?

І звідки про доньчину дисертацію дізналась? Її дописи в соцмережах читає? Та й яка різниця тепер?

Довго сиділа на килимку біля дивана – де застала звістка, втупившись у підлогу. Потім вляглася просто на підлогу. Спершу кошеня ігнорувало скам’янілу господиню. Потім улаштувало «полювання» на яскраво помальовані нігті на ногах. Згодом, не отримавши реакції, взялося до довгих темних кучерів, що розсипались довкола голови.

А там і занявчало – пронизливо, ніби кликало на допомогу. На диво, допомога таки прибула. А Мар’яні здавалось, що таке буває у фільмах, а не в її житті.

На порозі – знову хтось забув замкнутись! – стояла Майя. А нещодавно, якусь годину тому, Мар’яна збиралась до неї – знайомити кошеня з «котосітеркою» і з місцем його тимчасового мешкання.

Майя не була янголом. Кому, як не сусідкам у гуртожитку, знати, що ніхто поруч німб та крила не приховує від скромності? Але, незважаючи на всі недоліки, вона спершу діяла, а потім чіплялася з безглуздими запитаннями.

Тож Мар’яна й сама не збагнула як, але вже вилежувалась на дивані, а не на підлозі, митій іще минулого тижня. Кошеня вщухло, отримавши позачерговий підвечірок і голосно хрумкаючи кормом. У Мар’яниних руках був кухоль гарячого солодкого чаю. А сама вона доброю волею, ковтаючи по пів слова за раз, розповідала про давню, ще підліткову сварку з матір’ю, самостійне життя, дзвінок, мов з іншого життя.

Майя уважно слухала, кивала, не лізла зі співчуттям і не жахнулась, почувши:

– Вона сама сказала, що я їй не донька! Вона навіть не покликала, не зателефонувала, та хоч на двадцятиріччя… Чого я мушу дбати про неї?!

І не почувши відповіді, Мар’яна врешті підняла злі чорні очі та втупилась в уважні світло-сірі:

– От ти б, ти б на моєму місці вже б бігла до тієї лікарні, аж волосся назад, тільки й встигла б до крамниці заскочити, прихопити якісь смаколики для хворої. Так?! Кажи, так?

– Не знаю, чесно. Мені ж сьогодні не зателефонували з таким повідом­ленням, мої здорові, ну, крім вікових болячок. І виставили з дому не в сімнадцять, а вже дорослою. І зідзвонюємося ледь не щомісяця. Пощастило, словом.

– Ясно, маю вирішити сама. Спасибі за чай. Можеш іти вже. До речі, я до тебе чого хотіла зайти? Віддати тобі путівку на базу. Нащо мені тиждень дощове море споглядати? Ні засмагнути, ні селфі порядного зробити. Тут, у кімнаті, хотіла вилежатись, в інтернет тиждень потупити – завжди мріяла. А квитки й путівку вже придбано. Вигуляєш свою малу: морське повітря, те-се. Потім віддаси гроші, частинами. А візьмеш із собою оце-от хвостате чудовисько, то й знижку зроблю.

– Мар’яно, то ти хочеш, аби я післязавтра замість тебе поїхала до моря, прихопивши свою доньку і твого кота?! А ти просто будеш у чатах і на сайтах знайомств зависати той тиждень, що мала б на базі відпочивати? Не смішно.

– Ну, не знаю, не знаю, що робитиму. Візьму й поворожу собі, як карти підкажуть, так і вчиню, от! Задоволена?! Бери папери і забирайся! Набридла повчанням!

– А у твоїй колоді випадково порожньої карти немає? Мовляв, сама вирішуй, бо доросла вже, без підказок?

Майя забралася з кімнати, звісно, не взявши путівки та квитків на потяг. Навіть дверима не гупнула. Теж мені, правильна знайшлася!

Мар’яна таки витягла карти, звично стасувала колоду, старанно намагаючись не махлювати. Заплющила очі й витягла одну карту сподом догори – до успіху. Хвилину роздивлялась її сорочку. Так і не перекинувши, сунула назад у колоду.

І потяглась до мобільного, аби натиснути на останній вхідний дзвінок.