ДЗВІН СОВІСТІ

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Марина Миколаївна звичним жестом поправила біля великого дзеркала пишну зачіску, накинула на голову легкий шалик і подріботіла підборами бетонною доріжкою до нещодавно відкритої нової церкви. Жінці сьогодні забаглося піти до храму Божого. Може, й посповідатись. Отак по-справжньому комусь відкрити душу, нехай навіть молодому священникові, який може бути її сином. Чи й онуком – жінці незабаром виповниться аж 60 років.

Шанована людина, взірцева мама й викладачка з бездоганною репутацією – такої думки про Марину Миколаївну колеги. От про репутацію її і болить. Найбільше. Особливо тоді, коли її хвалять і ставлять за приклад. Жінці від того дуже соромно, обличчя заливає кров, що не дивно для природжених білявок, а колеги свято переконані, що їхня бездоганна пані Марина ще й скромна, бо шаріється від компліментів, немов дівчисько. Ага, скромна. Знали б ви її чесноти у 18 років! Зрештою, в такому віці усі однакові – юність, гормони, бажання стати дорослою і впевненість, що «все роблю правильно».

Маринка – єдина донька заможних батьків невеличкого села у Галичині. Заможність тих часів була ознакою, що люди не пияки, не ледарі, порядне й шановане подружжя. Дитину виховали в тому ж дусі – з правильними поглядами на життя, тож відправили її навчатися в педагогічне училище. Бо учитель – це синонім правильності.

Маринка навчалася добре, щотижня приїздила додому, де її чекав непоганий хлопець, уже й почали зустрічатися, батьки з обох сторін були не проти. Після одного побачення дівчина зрозуміла, що зовсім нічого не відчуває до цього хлопця, ніяких думок, які б її могли біля нього втримати, тому сказала відверто: «Вибач, продовження стосунків не буде». За це батьки добряче її полаяли. Марина зі злості наступного тижня не поїхала додому, натомість подружка з гуртожитку запросила її до себе.

Діло молоде – пішли на танці. У мерехтінні світломузики, під якусь російську попсу дівчина побачила ЙОГО! Він не був надзвичайної вроди, але щось Марину зачепило до глибини серця. Напевне, ті невидимі струни були такі сильні, що хлопець одразу звернув увагу на незнайомку й запросив її на танець. Вони разом «танцювали» два роки. Ще зо два рази Марина приїхала до подружки, а потім вирішила, що негарно набридати чужим людям, тож у вихідні з дому втікала швидше, буцімто мусить багато вчитись, а насправді пів неділі гуляла містом з коханим. Вони крадькома цілувалися в кінотеатрі, обіймалися у скверику, ходили за ручки біля озера й ніколи не були в центрі міста. Марина боялася, що зустріне когось з односельців, які проговоряться батькам. Знала, що батьки не схвалять її вибору, бо хлопець зовсім не відповідав їхнім критеріям: ровесник, не з багатої родини, не престижної професії. Навчання Маринки наближалося до закінчення, а її коханому вручили повістку до армії. Хлопцеві вже йшов дев’ятнадцятий рік, його однолітки давно служили, а він ще вчився, тому отримав відтермінування. Вони навіть не встиг­ли попрощатись – його мобілізували швидше, клята влада заливала Афган молодою кров’ю українців.

Маринка влаштувалася попрацювати в сільську школу, де поряд пошта. Дівчина у вікно бачила, коли машина привозила пресу й листи, на перерві бігла до тітки Марії, яка тримала для неї заповітного листа. Читала до дір написані не надто грамотно, зате каліграфічно рядки від коханого. Листи надходили щочетверга. А якогось дня заповітного конверта не було, весь наступний тиждень теж. Маринка з горя аж осунулась. Писала сама, а відповіді не отримувала. І десь за місяць мама зустріла її вдома аж надто холодно. Покликала до хати кивком голови й показала на стіл, де лежала купка листів. Тих листів, які Маринка ховала.

– Мамо, ти що, читала мої листи? – дівчина не вірила своїм очам.

– Так! Читала! З перших листів! Читала, яка ти курва! Спала з ним! З ким? З тим тупим хлопакою, який навіть два слова не може стулити грамотно! Тобі не соромно? Ти заради нього відсунула Руслана? Заради кого? Неотесаного мужлана? Я написала йому, щоб дав тобі спокій. Чекала, щоб переконатись, що ти не вагітна, й написала...

– Мамо! Як ти сміла? Ти хоч знаєш, де він? У якому пеклі? – Марина не могла повірити.

– Знаю. Але це не моя провина. Моя вина буде, коли я дозволю тобі зв’язати з ним своє життя. А якщо цей хлопець повернеться калікою? Ти його тоді, напевне, залишиш, то нехай уже тепер, поки він ще цілий, – цинічні слова мами вбивали гірше за її вчинок.

– Мамо! Ти не людина, ти жорстока тварина! – дівчина дивилася на рідну людину, ніби на якесь чудовисько.

– Або ти про нього забудеш, або вже йдеш із цього дому! – мама показала пальцем на двері.

Як же Марина згодом шкодувала, що не пішла тоді геть! Але у 19 років опинитися на вулиці – перспектива не вельми радісна. Тому погодилась на мамину умову. Мала надію, що все вляжеться, а якщо й ні, то вона з коханим поїде до міста, лиш би він повернувся живим і здоровим з того пекла. Писала йому листи, в яких пояснювала, просила, бігала на пошту, а відповіді ніякої. Десь за пів року отримала бандероль від невідомого адресата, з подивом розгорнула й побачила всі свої листи коханому. Навіть ті, де не вказувала зворотної адреси. Датовані останніми місяцями – не розпечатані. Писала до товаришки, його землячки, аби хоч вона відіслала її коханому лист, у який вкладе свій аркуш. Невдовзі на адресу Марини надійшов великий конверт, а в ньому – лист від подружки із викладеним її, Маринки, аркушем. Лист нерозпечатаний, зате поверх конверта написано знайомим почерком «Забудь і не пиши!». Маринка зненавиділа маму як найбільшого ворога, а ще більше себе за малодушність.

Не дарма кажуть, що гнів – найгірший порадник. У пориві люті на весь світ Маринка вийшла заміж, аби «всім» відомстити: мамі – за зруйноване життя, коханому, що відмовився від неї, собі, щоб... щоб що – не знала. Хлопець позалицявся трохи, та й одружились. Мама бачила, що донька не надто щасливою йде до вівтаря, але раділа, що зять тихий і небалакливий, мабуть, не скаже, що взяв нечесну дівчину. Для мами це було б ганьбою. Звідки було знати, що майбутній зять тихцем прикладається до чарки, чим скористалася Марина. Влаш­тувала перший інтим під час критичних днів, добряче п’яний жених не надто й уторопав на ранок, що трапилось, тому як справжній джентльмен запропонував руку й серце.

За рік народився Сашко, за п’ять – Олюня. А опісля, коли діти пішли в садочок і школу, Марина закохалась. Отак по-справжньому, сильно, до самозабуття. Перше кохання було тільки першим, а оце – таким, як цунамі, який накриває раптово, і від нього нікуди не втекти. Предмет обожнювання Марини приїхав до школи як інспектор з району. Цілковита протилежність Марининому чоловікові – високий, міцно збитий красень, розумний, ерудований, який одразу підкорив серце й душу недолюб­леної жінки. Так, чоловік її не любив, бо любив оковиту.

Марина розквітла, погарнішала і... вступила до педагогічного інституту, бо дізналася, що інспектор там читає лекції. Знову-таки – Маринині фібри були наскільки сильними, що наймиліший викладач звернув увагу на студентку-заочницю. Звернув увагу як на жінку! Ця платонічна любов душами, а не тілами тривала п’ять років навчання і два аспірантури. Марину залишили на кафедрі, де її улюблений професор уже був завідувачем. На той час він мав немалий вплив на обласне начальство, і Марині Миколаївні виділили квартиру. В тій порожній квартирі, на єдиному матраці, Марина з Михайловичем і відзначили входини. До ранку відзначали. Вдвох. Він – статечний учений, вона – доволі молода для нього коханка, але їм було добре вдвох. Після першої ж ночі з тим, кого обожнювала чи не десяток років, не могла навіть лягати поруч із чоловіком, тому подала на розлучення. Мама за такий вчинок вигнала Марину з дому. А вона тому й рада – в неї є квартира, про яку ніхто й не знав. Забрала дітей і вдихнула на повні груди. Сім’ю розбивати не думала – її влаштовувало все так, як є.

Михайловича «швидка» забрала просто з кафедри. Обширний інфаркт, не врятували. На похорон пішла як колега, обійняти дружину покійного не дозволила совість, хоч плакала більше за неї. На людях стримувала ридання, а вдома вже дала волю сльозам! Майже цілий рік не могла оговтатися. На річницю смерті викладацький колектив зібрався поїхати на могилу до улюбленого заві­дувача. Марина послалась на хворобу: не могла б побачити горбик землі, для неї коханий назавжди залишився живим. Наступного дня колега розповіла, як біля могили зустріли його дружину з дітьми, як усі хвалили його й жаліли за добрим чоловіком, батьком, колегою. Марина раділа, що не поїхала з усіма, бо невідомо, як би там почувалась, їй дійсно стало би погано, совість у неї ще є. Додому йшла розбитою, пригніченою, в такому стані мало не потрапила під колеса а...

Дякуємо за вашу передплату онлайн!