ДВІ СНІЖИНКИ

– Ви зробили чудовий вибір, мої дорогенькі. Показали, що справж­нє Різдво – це любов і турбота про інших.

Свято продовжилося, а Марічка й Катруся зрозуміли, що найцінніший подарунок – це змога зробити когось щасливим. І хоча сніжинки розтанули, вони залишили в серцях дівчаток тепло й радість, які будуть з ними назавжди».

Люба згорнула тоненьку книжку з пожовклими сторінками, провела рукою по замусоленій від постійного «розгорнули-згорнули», колись блакитній обкладинці з назвою «Дві сніжинки».

Цю казку батьки читали своїм донечкам-близнючкам щовечора перед сном, коли дзиґи укладалися в ліжко і накривалися ковдрами. Вони були впевнені, що любити ближнього й турбуватися про них треба навчати змалку і саме такими казками. Надійка та Люба росли вихованими, добрими й турботливими. З дитинства сестри були нерозлийвода. Їх навіть плутали – і сусіди, і вчителі в школі. А дівчатка тільки сміялися із цього, називаючи себе «двома половинками одного яблука». Разом вони ховалися від дощу під однією парасолькою, носили однакові сукні й навіть мали однакові мрії. У їхніх іменах ніби була закладена гармонія – надія та любов. Коли дівчатка народилися, так їх назвати вирішив батько.

– Що ж тут думати, – казав він сусідам, – ім’я моєї коханої дружини – Віра, тож для повної гармонії в нашій родині бракує лише Надії та Любові.

Люба переривчасто вдихнула повітря, підвелася з крісла і поклала книжку з казкою в шафу на верхню полицю, де було її постійне місце. Тоді підійшла до вікна, відсунула фіранку, щоб побачити, як донька йде зі школи, але вечір так швидко настав, що у темряві за вікном неможливо було щось вгледіти. Дощ зі снігом били по шибці, і мокрі потічки зі шматками снігу стікали донизу. Жінка хукнула на скло і на штучній запітнілій хмарці намалювала пальчиком сніжинку.

І знову поринула в спогади. Сестри були нерозлучні, поки життя не розвело їх. Люба поїхала навчатися до найближчого вишу своєї області, а Надія вирішила, що не хоче бути бібліо­текарем, та ще й сільським, як планувала Люба, і подалася до Донецька, здобувати фах товарознавця – це офіційна версія для батьків, а насправді Надія закохалася у футболіста ще торішнього літа, коли парубок приїжджав погостити до родичів у їхнє село, і вирішила продовжити навчання в Донецьку, відкіля був спортсмен.

Спочатку все здавалося простим – дзвінки, листи, візити у свята. А потім – паузи. Далі – заміжжя Надії: цілеспрямована та більш смілива, ніж сестра, вона все ж таки досягла своєї мети стати дружиною футболіста, і неважливо, що хлопець був не з того тіста.

Далі 2014 рік, який розділив не лише сестер, а й усю країну.

Надія телефоном звинувачувала Любу в обстрілах Донецька, Люба закидала сестрі «референдум», який начебто давав донецькому регіону «право на інше життя», а насправді той став притулком російських диверсантів. Сестри стали говорити крізь зуби, а згодом і зовсім мовчали.

А потім був 2022 рік.

Люба, як і всі українці, із самого ранку 24 лютого отримали шок – з боку росії на них летіли ракети, ворожі танки прорвалися на територію кількох областей, сирени волали годинами...

Люба тоді вирішила зателефонувати сестрі.

– Надійко, привіт, – почала розмову схвильованим голосом, – у нас тут таке...

Не встигла договорити, як почула відповідь:

– Тота же! Ви ж нас восємь лєт бамбілі...

Люба тремтячим пальцем перервала виклик, не давши деенерівській жовчі забруднити українське повітря...

Від тієї самої розмови сестер минуло майже три роки, проте спогади досі стискали серце, а сльози лилися і лилися.

У руці Люби завібрував телефон.

Хм. Номер невідомий. Код країни – російський. Руки почали дрижати, але жінка таки від­по­віла.

– Слухаю вас, – намагалася говорити спокійно, втім, серце почало так гучно гупати, що його бахкання відчувала в горлі.

– Любонько моя, я живий. Тільки в полоні, – почула тихий слабенький голос свого чоловіка, якого від самого початку повномасштабної війни зарахували до зниклих безвісти.

– Микито, любий, ти живий, – сказала Люба і затулила вуста долонею, щоб не налякати своїм риданням чоловіка.

Вона слухала його дихання і ридала.

– З вами все гаразд, дівчата? – запитав Микита і... зв’язок перервався.

Люба все ще стояла біля вік­на, вчепившись пальцями у телефон так, ніби це єдине, що тримає її в цьому світі, але коліна підкосилися, і вона опустилася на підлогу. Сльози котилися обличчям і зупинялися на одязі. Глухі ридання вирвалися з її грудей, даючи вийти емоціям. Жінка хиталася туди-сюди, немов хотіла заколисати саму себе, але біль не вгамовувався. «Живий... живий... але там...» — шепотіла крізь схлипування, ніби боялася вимовити вголос це страшне «в полоні», щоб не зробити його ще реальнішим. Згадки про нього – живого, усміхненого, як він махав їй рукою, коли йшов на вій­ну, з’являлися перед очима так яскраво, що ще болючіше били по душі. Жінка плакала так, як не плакала ніколи – на межі втрати свідомості, з беззвучними риданнями, коли повітря вже не вистачало, а сльози все текли й текли, не висихаючи...

– Матусю, я вдома, – почула дзвінкий голос Віроньки, – дивись, що... – дівчинка тримала в руці об’ємну білу паперову сніжинку і, обірвавши свою думку, дивилася на зарюмсану маму, яка сиділа на підлозі, спершись спиною до стіни.

– Не вір нікому, – вигукнула донька, підбігла до Люби й обійняла її, – тато не загинув! Я зробила паперову сніжинку й загадала бажання, щоб він повернувся додому живим. – І протягнула матусі білу витинанку...