ДВI МАРТИ

Що тільки мати не казала... «Доню, будь обережною. Треба ще почекати. Хай би він звільнився, пожили б разом, придивилися б одне до одного... Звісно, він має право на щастя, але, дитино, ти ж його зовсім не знаєш...».

Дівчина не бажала нічого й нікого слухати, тож побралися, ще коли «молодий» відбував покарання (а термін у нього був чималенький, бо вже засуджений не вперше і не вдруге).

Нарешті Володимир – так звали благовірного – звільнився і приїхав до дружини. Почали жити разом, чоловік влаштувався на роботу, проте довго ніде не затримувався і завжди скаржився, що взаємини в колективі не складаються, бо до нього упереджене ставлення, адже має судимість. А основне – в сім’ї виникла проблема: Марта не могла завагітніти. Пішли до лікарів, та все добре, обоє здорові. На сімейній нараді вирішили, що треба повертатися в Україну. На Батьківщині клімат інший, овочі та фрукти, і взагалі, вдома, як кажуть, і стіни допомагають. Повернулися. Гроші Марта-старша мала, тож купила доньці великий будинок, облаштувала його, а ще придбала гарний автомобіль. Нехай молодій сім’ї ведеться добре, щоб у них була велика дружня родина, про яку колись мріяли вони з Орестом. Якщо вже їм не судилося, то нехай хоч у єдиної дочки складеться.

Собі Марта купила невеличку квартиру, адже планувала фактично жити в доньки: вести господарство, няньчити майбутніх онуків.

Проте відразу не склалося: зять не заперечував, коли Марта поралася в господарстві, проте після хатньої роботи: «Тещі час додому!».

Марта й на це погодилась, бо не хотіла нікому заважати. Вона на все була ладна, аби ж тільки молодим було добре. Та, на жаль, їм добре не було. Точніше, не було добре доньці, оскільки Володимир не працював. Понад те, злигався в місті з такими ж, як сам. То пиячив, грав у карти, зраджував, а ще кривдив, зневажав, бив. Тещу взагалі перестав пускати в будинок.

Донька намагалася все тримати в собі, щоб не хвилювати матір, та де там? Володимир почав таке влаштовувати, що про його розваги знало все невеличке містечко, тож критися виявилося неможливо. А потім узагалі вигнав дружину з дому, то вони удвох із матір’ю тулились у невеличкій квартирі. Не забарилася й біда: донька захворіла – та й як не захворіти від такої поведінки коханого чоловіка. Потрапила до лікарні. Уже там Марта-молодша розповіла матері, як чоловік знущався з неї, як бив її до непритомності. З погрозами та лайкою змусив її подарувати йому все майно. Матір цікавив лише стан здоров’я її дитини, яка згасала на очах, а майно – це ж лише майно. У лікарні в дружини Володимир жодного разу не був.

Що тільки мати не робила для доньки. Допомагали всі, хто міг, окрім чоловіка. Де ж йому взяти час за випивкою, повіями, картами. Згасла донька. Ховала її мати, бо в чоловіка на той час був загул. Та й навіщо це йому? Все майно і так його.

Після смерті доньки Марта важко і довго хворіла, а коли одужала, разом із подругою прийшла на цвинтар провідати доньку. Жінки отетеріли – немає могили доньки. На її місці вже інша могила, вже й пам’ятник стоїть... Марта знепритомніла, ледве подруга повернула її до тями. Удвох подруги побігли до нотаріальної контори, де почули, що «їм про це нічого не відомо...». Кинулись до відповідних органів, там обіцяли все з’ясувати, з’ясовують і досі.

Марта знову хворіє. Добре, що не кинули її люди. Подруга перевезла Марту до себе і доглядала, наче малу дитину. Поволі Марта одужала, повернулась до роботи, та-от до життя...

А до життя Марту повернув Зиновій Іванович, який працював разом із нею. Чоловік постійно навідував жінку. Сам удівець, а допомагав, чим міг. Коли Марта повернулась додому, почали зустрічатися, згодом переїхав до обраниці свого серця, вони побралися. Марта завагітніла... Може, вік уже й не той, але дитина – це ж завжди щастя. Народилася дівчинка. Діти Зиновія Івановича дорослі, мають свої сім’ї, діточок, проте ніколи не забувають про батька з його дружиною Мартою й малу сестричку. А свята зустрічають завжди разом – однією великою родиною.