ДУХ РІЗДВА

Напередодні Різдва до хати вносили чималий клунок із пшеницею. Це зараз вам кутя з полиць будь-якої крамниці на кожен смак. А у моєму дитинстві, аби смакувати такими ласощами, треба було добре попрацювати. Те збіжжя гріли всеньку ніч на печі.

Уранці ми з бабцею сідали за стіл, сипали жменьку зернят на купку й ретельно перебирали від сміття, відсівали зіпсовані. Це було вкрай нудно. Бабця вкотре починає розповідати казочку про панночку, якій мамка купили на базарі файне червоне намисто й рожеві стрічки. Ці маленькі зернятка теж нагадували намистинки. Готували стільки тієї куті, що згодом вистачало курям, качкам і рудому песику Букету. До свята випікали повну піч калачів. Без оздоб­лень, посипок, навіть яйцем не змащували. Але й смачні були! Після свят бабця різала калач скибочками та підсмажувала на вершковому маслі. Уже після Різдва із черствого калача готували «пампушки» – невеликі шматочки поливали сумішшю води, олії та перетертого часнику із сіллю.

Увечері починає сипати дрібний сніжок. У кожному будиночку мерехтять світлом віконця, з-під комина до неба ліниво в’ється сизий дим– на мороз. Білосніжна пороша поволі приховує чорну замерзлу джамигу на витоптаних доріжках, що ведуть до теплих, затишних хаток. Святвечір неквапом прошкує до порога, зазирає у вицяткувані морозцем шибки. Чи, бува, ні­хто не забув про Різдво?

Дітлахи відчиняють двері рідної, бабусиної господоньки, пускаючи до сіней дух Різдва. У руках кольористий вузлик з хустки, в якому два калачі, горішки, цукерки, довгенькі яблучка-тірольки. Бабця у святковій зеленій спідниці, підперезана фартухом, зацвіченим дрібними волошками. Голова завжди була покрита хусткою, сьогодні на ній теж празникова – біла.

– Просили вас на вечерю батько й мати, і я вас прошу. Будьте здорові зі Святим вечором! – хором вигукують онучата. – Колядин, колядин, я у батька один, мене батько послав, щоб я хліба дістав. А я хліба не дістав, а з горища упав! – заходяться сміхом діти після нескладного віншу­вання.

На старій дерев’яній скрині з-під вишитого мальвами настільника визирають, хизуються плетеними боками кремезні калачі. Буває, не втримаєшся, візь­меш той смаколик і обгризеш по колу засмажений обруч калачика, а бабця не сварить, ще й посміється з тої витівки. У сінях холодно – саме тут на дерев’яній полиці місце прозорому холодцю з півника, що вабить у тарілці жовтим мереживом жиру.

У печі вже ледь жаріє. Домліває картопля в чавунці, вкривається присмаженою скоринкою. Посеред кухні святковою, заквітчаною цератою вкритий стіл. Пахне святом. Саме так, як духмяніло тієї миті в бабусиній кухні, – так пахнуть Різдвяні свята. У глиняних дебелих полумисках виблискують вареники з капустою та товченою картоплею, густо притрушені золотавою засмаженою цибулькою. Посеред столу традиційна солодка кутя – з горіхами та маком. У череп’яному глечику бур­штиновий узвар із сушні – пахкотить огрійливим літечком. На середині столу в склянці із сухою пшеницею тріскотить маленький вогник парафінової свічки. У сільниці лежить декілька головок ярого часнику – аби відганяв усіх нечистих. Варену квасолю із засмажкою, квашенину занесуть перед тим, як сісти за стіл. У прозорій скляній карафці, заквітчаній виноградною лозою, знову шумує в теп­лі багряними скалками духовите домашнє вино. Розливатиме його у чарки обов’язково дід.

– Не для баб’ячих рук ця справа, – зав­жди жартує дід Іван.

Ряба кицька хитро поглядає до столу за варениками, тягне лапку, бабця те вгледіла й шикає: