ДРУГА НЕВІСТКА

Довго вчив дітей за крони, додому мало що приїздив, бо ж треба грошей двом студентам, та ще й завод, на якому працювала дружина, закрили. Сутужно з роботою. Нарешті вивчив дітей, пора й додому, бо залишив усе здоров’я на закордонних будовах. Менший син отримав диплом, а Федір – повідомлення із суду: дружина подала на розлучення. А поза тим чекала дитину від іншого. Ще й плюс до всього виписала чоловіка з квартири та прописала там коханця. Федір на суд не поїхав. Зате до їхньої квартири переїхав новоспечений чоловік Сніжани, яка навіть особистих речей не віддала Федорові.

Коржиха мало не навколішки просила невістку схаменутися:

– Подумай про дітей! То ж хлопці, їм треба тата! Федько пробачить тобі зраду, невинної дитини не скривдить.

– Хлопці забули, що в них є тато, а я забула, що в мене є чоловік – сім років не бачились. А я молода, мені треба уваги й підтримки.

– Зате не забули сім років тягнути з нього гроші! Молода... 40 років давно минуло, синів маєш дорослих, від них підтримка. Тепер, на старість, увагу приділятимеш малій дитині, а хлопці...

Невістка кинула слухавку. Відтоді не чула її голосу. Вряди-годи телефонували внуки. Задля годиться, а не з любові.

Федір повернувся з Чехії, а ніби з того світу.

– Мамо, помираю!!! – і впав на порозі.

Цілий рік виводила сина із сірої ями безвиході. Нарешті очуняв завдяки лікарям і підтримці матері. Влаштувався працювати добу через три, щоби частіше бувати вдома. Іноді ночував у двоюрідної сестри Любки, яка жила в райцентрі. Коржиха тихцем плакала й знову несміло натякала синові, нехай би знайшов собі пару.

– Стара вже я, помру, то на кого тебе залишу? Шукай собі жінку. Нехай буде розлучена, вдова, старша, з дітьми, внуками, аби лиш розумна, щоб ти мав поруч людину, яка тобі буде надійним крилом...

– Мамо, годі, – перебивав її розмови...

Було-було...

А це сьогодні, посеред тижня, Любка несподівано зателефонувала.

– Тітко, наш Федько вже не сам. Зізнаюся вам, що має дружні стосунки з Ніною, лікаркою, яка вилікувала його від депресії. Неодноразово заходили до нас у гості, та й ми з Петром бували в неї. Давно розлучена, донька її за кордоном із батьком, з мамою щодня спілкуються через інтернет. Подобаються вони з Федьком одне одному, лиш він не знає, чи вона вам сподобається.

– Боже милостивий! Та я їй руки цілуватиму, — Коржиха заплакала з радості.

– То що, нехай везе? Нині свято, якраз є нагода, – племінниця теж неабияк раділа.

– Ага. Чекаю.

– Тоді я йому перекажу, щоб увечері приїхали вдвох, – Любка поклала слухавку.

А Коржиха кинула критичним оком на стару хату, тобто кухню. Ні, не годиться тут гостити! Але тюлі на вікнах змінила, щоб бодай з подвір’я у вікнах було гарно. Карнизів у цій хаті не було ніколи. Тюль на товстій нитці прибивала цвяшками до стіни і все. Знайшла новий відріз, той, що готувала собі на смерть. Тюль був надто довгий і широкий, а різати не хотілося. Тому просто вдвоє перекинула через цупку нитку. Не буде ж вона вести чужу людину до цієї старої хати! А з подвір’я вікно красивіше. Позмітала де-не-де павутиння, витерла на столі й шафках порохи, витрусила домоткану доріжку, принесла у відрі чистої водиці. Ще б щось зготувати. Сонце перейшло за полудень, а в хаті, крім яєць, нема чого їсти. Хіба що вчорашній суп, та хто б його подавав гості? Побігла до сусідки, купила пів літра козячого молока, спекла налисників, та перемастити нема чим. Швиденько начистила картоплі, має грудочку масла, зелений кріп, то й буде начинка. Пачка вафель, яку тримає до особливої події, теж є. Чай липовий, ложка меду – і буде вечеря. Занесла до великої хати тарілки, виделки, серветки. Останньої миті принесе їжу, та й будуть гоститись. Ой, аж сама зголодніла. Розігріла суп, врізала хліба, сіла їсти. У старій хаті, а де ж іще? Аж знову Любка:

– Тітко, забула вас попередити: Федькова Ніна дуже панськовита, сучасна, лікарка ж. А красива яка! І не скажеш, що на рік старша від нього. То ви вже там не зганьбіться, не гостіть у старій хаті! – Любка хихикнула, ще би щось казала, але в Коржихи загавкав пес, то вона вимкнула телефон, лиш хотіла глянути у вікно, кого це принесло тоді, коли вона намірилась їсти, як двері до хати рип і... став Федько з незнайомкою. Коржиха так і обімліла: стара хата, до якої вона не мала наміру впускати гостю, ніби придавила стару жінку до підлоги.

– Добрий день у вашу хату. Як доб­ре ми потрапили – саме на обід. Федю, у твоєї мами так смачно пахне, що не зрівняється ніякий ресторан. Я – Ніна! – радісно пригорнулась до спантеличеної Коржихи. Від гості вій­нуло парфумами, джинси, ледь розрізані на колінах, вказували на те, що жінка доволі модняча. Маленьке тату на зап’ястку підтвердило слова племінниці, що жінка ще й неабияк сучасна. У Коржихи відібрало дар мовлення. А Ніна викладала на стіл різні наїдки й щебетала до Коржихи пташкою:

– Оці пакети з крамниці ніщо порівняно зі справжнім супом з домашніх овочів. Смак мого дитинства. Федю, відстав баняк, бо википить і нам нічого не залишиться.

Коржиха отямилась.

– Гості мої дорогі, така несподіванка. Я сподівалася вас пізніше... Ходімо до нової хати, тут бачте як, вибачайте... – зніяковіла.

– Ніну попросили почергувати в нічну зміну, тож ми приїхали швидше, щоб їй встигнути на роботу, – Федько винувато розвів руками, відчув свою вину: міг попередити маму.

– Я сто років не була в такій глиняній хаті, де стіни аж дихають. Цегляною тепер нікого не здивуєш, а глиняна за рідкість. Будьмо тут, будь ласка! – Ніна обійняла стару.

Коржисі відлягло від серця, кинулась насипати в миски суп, виклала налисники.

Федько почувався легко, вільно, радісно. Поруч нього щебетала Ніна, прихвалюючи Коржишині наїдки.

– Ваша хата перенесла мене у щасливе дитинство, коли я приїжджала в село до бабусі на Полтавщину. Єдина різниця – інакше вишиті рушники на іконах. Мені у вас аж пахне її хатою. І суп у такій же синій каструльці, і тюль перекинутий через шнурочок, і лава покрита рядном. І відро свіжої води – он з відра капає конденсат. Боже, як же тут гарно! – Ніна усміхалась, як мала дитина.

Коржиха й собі нарешті засміялася, її страхи виявилися марними.