ДОСИТЬ! ІЗ МЕНЕ ДОСИТЬ!

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Анна ВОЙЧЕНКО

23 серпня 21:12

549

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Життєва історія

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

– Досить! Із мене досить! – з тих слів Назара все в його житті перевернулося з ніг на голову. Він сам від себе не очікував такої рішучості, але на те були причини…

Назар навчався з Оленою на одному курсі в політехнічному. Дівчина «вчилася» завдяки татусеві, який щедро віддячував ректорату, вносячи благодійні внески, щоб донечка отримала документ про вищу освіту. На противагу не надто охочій до знань Оленці, хлопець із наснагою всотував науку, щороку збагачуючи свій досвід та вдосконалюючи свої вміння. Тим часом синьоока блондинка з кирпатим носиком та ідеальною поставою жила заради власного задоволення й бачила своє майбутнє не інакше, як безтурботним і розкішним. Звісно, одногрупники, які без упину зубрили конспекти, щоб скласти сесію, її не цікавили, а от перспективних хлопців, які приїжджали автомобілями, тягнучи за собою шлейф дорогих парфумів, вважала гідними кандидатами для майбутнього. Одним із таких виявився Назар. Рік тому, після святкування дня народження в одногрупника, почали зустрічатися.

Навчаючись на останньому курсі політехнічного інституту, Назар влаштувався на роботу. Серед кола батькових знайомих знайшлися люди, які цінували перспективні кадри та нові ідеї. Так на горизонті в юнака з’явилася цікава робота, від якої отримував гарний прибуток. За рік Назар зробив пропозицію, на яку Олена чекала від самого знайомства.

Настав довгоочікуваний день весілля. Сама церемонія відбувалася в елітному ресторані, де чи не кожен куточок був прикрашений квітами. Розкішна сукня нареченої з білого шовку та мережива вдало підкреслювала фігуру, Олена була схожа на казкову принцесу. Після святкової церемонії молодята вирушили у весільну подорож.

Медовий місяць молоде подружжя проводило на вигрітих сонцем піщаних пляжах, в обіймах зеленоокого океану. Затишні вечори – у місцевих ресторанчиках, вечірні прогулянки – під зоряним безкрайнім небом.

За декілька днів перед поверненням додому молодята вирішили прогулятися катером. Погода була хмарна, хоча опадів не передбачали. Вітер посилювався, легке суденце розгойдувалося на океанських хвилях. В Олени трохи паморочилося в голові. Але коли принесли закуски з морепродуктів, дівчині стало геть кепсько, обличчя зблідло, до горла підступила нудота. То вирішили негайно повертатися до готелю.

Лікар, до якого звернулася Олена з підозрою на харчове отруєння, не виявив захворювання та рекомендував зробити тест на вагітність.

Олена плакала. Чоловік утішав її, розуміючи по-своєму: це були сльози радості. Але те, що сказала тієї миті дружина, змусило його розгубитися.

– Мені лише двадцять п’ять, я не хочу народжувати зараз дитину. Ми маємо пожити для себе.

– Але ж вона вже є, невже ми можемо позбавити її життя?!.

Після декількох місяців токсикозу самопочуття стабілізувалося, загалом вагітність минала нормально. Олена поволі звикла до змін фізичного свого стану, але до кінця усвідомити, що народить малюка, не могла. Відчувала якусь байдужість до маленького життя, що тупцялося в її животі. Вона не відчувала материнського інстинкту. Назар сподівався, що ставлення до материнства, коли народиться дитина, у дружини зміниться.

Наближався день появи малюка на світ, потрібно було придбати речі до полового будинку. Тож вирушили на закупи.

– Оленко, сумніваюся, що тобі згодяться босоніжки на підборах, можливо, подивимося тобі щось зручніше?

– Ага, і халат, як у бабці! – знервовано вигукнула дружина. Впродовж останнього часу її дратувало все, що б чоловік сказав. Він сподівався, що хоч після народження дитини психологічний стан Олени стабілізується. Щоб уникнути зайвих сварок, Назар попросив продавчиню скласти в кошик речі, які потрібні для породіллі та малюка на перший час.

***

Неля із заплющеними очима лежала на лікарняному ліжку. За вікном шумів вітер. Годинник на стіні цокав так голосно, що кожен рух стрілки відлунювався в її скронях. Дитинка перестала дихати після народження. Вона так чекала на цього малюка, але доля мала на те свої плани.

У сусідній палаті безперестанку плакало немовля. Неля вийшла в коридор. Вона не мала наміру підслуховувати навмисно, але двері були прочинені, тому мимоволі стала свідком тієї розмови.

– Олено, візьміть малюка на руки, дитині час їсти, – почувся голос лікарки.

– Я не годуватиму його, будь ласка, заберіть від мене ЦЮ дитину! – інший голос ледь не переходив на крик.

– Тоді ми приготуємо штучну суміш для годування. А ви, матусю, заспокойтеся.

Неля зазирнула до палати, звідки щойно чула розмову жінок.

– Дозвольте мені погодувати вашого малюка, я однаково молоко зціджую, бо багато.

– Якщо мати дозволить, у вас група крові начебто теж перша, Нелю Сергіївно? – лікарка подивилася на породіллю.

– Нехай годує, – байдуже мовила Олена.

Маленька дівчинка нарешті заспокоїлася, отримавши бажане. Звісно, вона була голодна, а рідна мати відмовлялася нагодувати своїм молоком, забезпечивши базову потребу малюка. Неля вперше всміхнулася за ці два дні, що тягнулися нестерпно довго у стінах медичного закладу.

Назар зайшов спершу до лікарки, щоб привітатися й узгодити питання повернення додому молодої матусі з малюком. Світлана Андріївна була подругою матері, його хрещеною, а ще свідком народження самого Назара.

– Назаре, ти мені не чужа людина, але, дідько забирай, що ти знайшов у цій жінці?

– До весілля думав, що це кохання, – з ноткою гіркоти в голосі промовив чоловік.

– Чужа жінка зголосилася погодувати твою дитину, в той час як рідна мати її цурається. Он сам можеш поглянути, думаю, що Неля ще біля твоїх сидить.

Крізь прочинені двері було видно, як його дружина лежить у ліжку, тримаючи перед собою телефон. З іншого боку сиділа жінка, яка гойдала малюка на руках. ЙОГО малюка! Коротке чорне волосся, грубуваті риси обличчя: занадто широкі вилиці, ніс із добре помітною горбинкою, тонкі губи. Неля підвела очі, відчуваючи чийсь погляд. Очі кольору темної карамелі.

«Якщо дивитися в її очі, то вона навіть симпатична. Досить! Із мене досить!» – подумав тоді Назар, заходячи в палату.

– Ходи до татка, – Назар простягнув руки до немовляти. – Я подаю на розлучення, – коротко мовив чоловік.

Назар узяв Нелю за руку, виходячи з палати.

– Здається, у нас тепер нова мама. Їдьмо додому!

Олена хотіла влаштувати чергову сварку, адже звикла, що її всі слухають, бавлять, як мале дитятко. Але все так швидко сталося, що зриватися вже не було на кому, а влаштовувати істерику самій собі не дуже доречно. Викликавши таксі, поїхала додому. Олена знала, що Назар поступиться, бо мав надзвичайно добру вдачу, і, відверто кажучи, вона цим дуже користувалася.

Олену зустріла лише порожня квартира. Як він міг так учинити! Поїхав без неї, ще й забрав якесь страховисько із собою…

***

У кожного своя межа, свій терпець. Часом від негативного впливу довколишніх він має властивість увірватися. Найбільшлго болю іноді завдають люди, яких вважають найближчими, найріднішими. Але саме такі вчинки спонукають робити зміни, жити зовсім по-іншому. Катрусі вже шістнадцять, її виховують найкращі у світі батьки, які кохають одне одного. Дівчина знає, що Неля – її нерідна мати. Але Неля зробила все, щоб донька вважала її справжньою і найкращою. А Олена, знайшовши нового чоловіка-іноземця, виїхала за кордон, бажання спілкуватися з рідною дитиною не виявляла.

Затишний ранок обіймає пахощами цинамону та ромашки. Звичайнісінька шарлотка з червонобоким «чемпіоном» та корицею, свіжозварений трав’яний чай. Та для них цей ранок – частинка нового щасливого дня. Ніжно затишком їхні серця огортає кохання.

Мільярди людей прагнуть пізнати щастя, торкнутися благодаті, завмерти у хвильці раювання, піймати фортуну і тримати те блаженство до останнього подиху. Чи й правда, можна втішитися солодкою знемогою земного буття, до щему кохати, тріумфувати, пізнавши прості земні радощі біля коханої людини? Так!

Дякуємо за вашу передплату онлайн!