ДОСИТЬ! ІЗ МЕНЕ ДОСИТЬ!

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

– Досить! Із мене досить! – з тих слів Назара все в його житті перевернулося з ніг на голову. Він сам від себе не очікував такої рішучості, але на те були причини…

Назар навчався з Оленою на одному курсі в політехнічному. Дівчина «вчилася» завдяки татусеві, який щедро віддячував ректорату, вносячи благодійні внески, щоб донечка отримала документ про вищу освіту. На противагу не надто охочій до знань Оленці, хлопець із наснагою всотував науку, щороку збагачуючи свій досвід та вдосконалюючи свої вміння. Тим часом синьоока блондинка з кирпатим носиком та ідеальною поставою жила заради власного задоволення й бачила своє майбутнє не інакше, як безтурбот­ним і розкішним. Звісно, одногрупники, які без упину зубрили конспекти, щоб скласти сесію, її не цікавили, а от перспективних хлопців, які приїжджали автомобілями, тягнучи за собою шлейф дорогих парфумів, вважала гідними кандидатами для майбутнього. Одним із таких виявився Назар. Рік тому, після святкування дня народження в одногрупника, почали зустрічатися.

Навчаючись на останньому курсі політехнічного інституту, Назар влаштувався на роботу. Серед кола батькових знайомих знайшлися люди, які цінували перспективні кадри та нові ідеї. Так на горизонті в юнака з’явилася цікава робота, від якої отримував гарний прибуток. За рік Назар зробив пропозицію, на яку Олена чекала від самого знайомства.

Настав довгоочікуваний день весілля. Сама церемонія відбувалася в елітному ресторані, де чи не кожен куточок був прикрашений квітами. Розкішна сукня нареченої з білого шовку та мережива вдало підкреслювала фігуру, Олена була схожа на казкову принцесу. Після святкової церемонії молодята вирушили у весільну подорож.

Медовий місяць молоде подружжя проводило на вигрітих сонцем піщаних пляжах, в обій­мах зеленоокого океану. Затишні вечори – у місцевих ресторанчиках, вечірні прогулянки – під зоряним безкрайнім небом.

За декілька днів перед поверненням додому молодята вирішили прогулятися катером. Погода була хмарна, хоча опадів не передбачали. Вітер посилювався, легке суденце розгойдувалося на океанських хвилях. В Олени трохи паморочилося в голові. Але коли принесли закуски з морепродуктів, дівчині стало геть кепсько, обличчя зблідло, до горла підступила нудота. То вирішили негайно повертатися до готелю.

Лікар, до якого звернулася Олена з підозрою на харчове отруєння, не виявив захворювання та рекомендував зробити тест на вагітність.

Олена плакала. Чоловік утішав її, розуміючи по-своєму: це були сльози радості. Але те, що сказала тієї миті дружина, змусило його розгубитися.

– Мені лише двадцять п’ять, я не хочу народжувати зараз дитину. Ми маємо пожити для себе.

– Але ж вона вже є, невже ми можемо позбавити її життя?!.

Після декількох місяців токсикозу самопочуття стабілізувалося, загалом вагітність минала нормально. Олена поволі звикла до змін фізичного свого стану, але до кінця усвідомити, що народить малюка, не могла. Відчувала якусь байдужість до маленького життя, що тупцялося в її животі. Вона не відчувала материнського інстинкту. Назар сподівався, що ставлення до материнства, коли народиться дитина, у дружини зміниться.

Наближався день появи малюка на світ, потрібно було придбати речі до полового будинку. Тож вирушили на закупи.

– Оленко, сумніваюся, що тобі згодяться босоніжки на підборах, можливо, подивимося тобі щось зручніше?

– Ага, і халат, як у бабці! – знер­вовано вигукнула дружина. Впродовж останнього часу її дратувало все, що б чоловік сказав. Він сподівався, що хоч після народження дитини психологічний стан Олени стабілізується. Щоб уникнути зайвих сварок, Назар попросив продавчиню скласти в кошик речі, які потрібні для породіллі та малюка на перший час.

***

Неля із заплющеними очима лежала на лікарняному ліжку. За вікном шумів вітер. Годинник на стіні цокав так голосно, що кожен рух стрілки відлунювався в її скронях. Дитинка перестала дихати після народження. Вона так чекала на цього малюка, але доля мала на те свої плани.

У сусідній палаті безперестанку плакало немовля. Неля вийшла в коридор. Вона не мала наміру підслуховувати навмисно, але двері були прочинені, тому мимоволі стала свідком тієї розмови.

– Олено, візьміть малюка на руки, дитині час їсти, – почувся голос лікарки.

– Я не годуватиму його, будь ласка, заберіть від мене ЦЮ дитину! – інший голос ледь не переходив на крик.

– Тоді ми приготуємо штучну суміш для годування. А ви, матусю, заспокойтеся.

Неля зазирнула до палати, звідки щойно чула розмову жінок.

– Дозвольте мені погодувати вашого малюка, я однако...

Дякуємо за вашу передплату онлайн!