ДОРОГА ДОДОМУ

Далі йшли мовчки. Марія зупинялася, спираючись на відполіровану акацієву палку, що слугувала їй за клюку. Люба кутала носа у важкого плетеного шарфа, мерзлякувато ховала руки до кишень довгої куртки. Зупинялась, чекаючи на матір. Мовчки дивилася на сіре жовтневе небо, розкреслене пір’їнами тонких димчастих хмар. Багряне листя дерев аж бриніло в крихкому моменті очікування зими, переливалося всіма відтінками охри, зеленого і пурпуру, поки ще тонким шаром вкривало посивілу від приморозків траву.

Майже до самої стежки важко підповзали спорожнілі темні городи. Були вони зараз схожі на інсталяції помідорних скелетів, де серед посірілого листя коштовними рубінами виблискували червоні боки забутих підморожених плодів. Темними купками здималися засохлі стебла вибраної картоплі, та все ще білясо плелося віття гарбузів.

Дорога вигулькнула під ноги несподівано. Вліпилася пошарпаною асфальтовою стрічкою в пейзажне розмаїття, розділила хати на два табори. Мовчки, без слів виходили їм назустріч люди, кивали зосереджено Марії та Любі, які застигли на самому повороті, там, де з асфальту треба було повертати на ґрунтівку. Зібралось уже багацько. Стояли хто мовчки, хто тихо перешіптувався, хитаючи головами. Тримали в руках дивом вцілілі від приморозків чорнобривці, айстри та жоржини. Чекали.

– Везуть! – пролунало раптом з лівого краю, від шосе.

– Везуть героя! – відгукнулося рідкоголоссям.

– Везуть! – покотилося вздовж дороги.

А над темною поминальною стрічкою асфальтової дороги вже лунало щемке «Плине кача», підкріплене хрипами старої колонки. Натовп видихнув, заворушився. Люди мовчки опускалися на коліна, схиляли голови. Чекали. Аж поки не стало видно темний військовий пікап. З різних боків вулиці полетіли йому під колеса яскравими фарбами зірвані квіти. Як полотно, заквітчали жалобну дорогу в усі відтінки осені, розписали її в чудасію.

– Синку! – викрикнула раптом Марія.

– Синочк-у-у-у-у! – заголосила зраненою твариною.

– Сину! – видихнула приречено, схилившись до землі в низькому поклоні.